Тут багато хто пишуть історії про дітей від перших шлюбів своїх чоловіків і не можуть їх прийняти. Взагалі, прийняти та полюбити чужу дитину майже неможливо. Особливо коли він любить і знає рідного батька. Я потрапив у таку ситуацію.
З Оленою ми познайомилися чотири роки тому у спільній компанії. Красива, доглянута жінка з розкішною фігурою. Я одразу звернув увагу, вирішив поспілкуватися.
А вона й не була проти. Лише півроку тому вона розлучилася з чоловіком, той пішов від неї до коханки, кинув одну з дитиною.
Вона не розповідала детально про свої почуття, але я зрозумів, що вона дуже ображена і зла на нього. Він хоч і залишив їм квартиру, але регулярно приходив туди, як додому, вимагав звіту за аліменти і багато сварився.
Про сина вона теж мало що сказала, тільки те, що йому лише 3 роки. Ми перейшли на приємніші теми, я зрозумів, що у нас багато спільного. Наші погляди багато в чому збігалися, мені було легко та добре з цією жінкою.
Після свята я знову запросив її на побачення, а потім ще й ще на одне. Вона завжди погоджувалась, навіть якщо ми гуляли до пізнього вечора, не поспішала додому.
Пізніше я дізнався, що з дитиною їй допомагають батьки та бабуся-пенсіонерка, яка живе навпроти. Вони відводили та забирали його з саду, гуляли. А ще тричі на тиждень він був із батьком.
За весь час до нашого весілля (півтора року), я бачив хлопчика всього кілька разів. Навіть коли ночував у неї вдома.
Вона ніяк це не пояснювала, доки я не почав сам ставити запитання. Я хотів познайомитися з дитиною, щоб він не боявся мене і звик.
Олена відкладала це, говорила, що більшу частину часу він буде з її сім’єю, тож близько знайомитися нам не обов’язково. Жити в мене вона категорично відмовлялася, хоча моя квартира була значно більшою.
У неї поряд була вся рідня, подруги, улюблені місця. І хоч як я намагався її переконати, так і не зміг.
Натомість із колишнім чоловіком ми стикалися частіше. Він і справді приходив у свою колишню квартиру, вимагав показати сина, хоча по суду це були не його дні. Олена відмовлялася.
Розмовляли підвищеними тонами. Лаялися. Мені доводилося втручатися. Коли колишній чоловік дізнався про мене, була люта сварка.
Відносини у них були дуже напружені, але я намагався все одно не втручатися, хоч і попередив його, щоби не приходив більше без дзвінка. З Оленою ми жили дуже добре.
Вона смачно готувала, в ліжку була ідилія, завжди була на моїй стороні, підтримувала, підбадьорювала, і головне, не змушувала ставати новим татом своєї дитини. Мене все влаштовувало.
А потім вона повідомила, що чекає дитину. Казала, що це не спеціально, але дитину потрібно залишати. Я як справжній чоловік вирішив взяти на себе відповідальність і одружитися.
Жінка вона приголомшлива, разом нам було добре, я був впевнений, що перейматися нема про що. Якби після весілля її син не переїхав би до нас.
Вона, як і раніше, залишала його на всі вихідні з батьками, тільки в будні він уже жив з нами.
Коли Олена вийшла у декрет, вже я сам відводив його до саду, а потім і до школи, і лише потім їхав на роботу. Рідний батько через пару років постійних сварок з колишньою дружиною вирішив мабуть, що йому не потрібна дитина.
Тим більше, з новою дружиною з’явилася також дитину. І він перестав приходити зовсім.
Тепер частина відповідальності перейшла на мої плечі. Аліменти він платить, але Олена постійно скаржиться, що їх замало.
Хоча й не каже, скільки саме. Витрачає їх сама. Купує купу іграшок, дорогий брендовий одяг, з якого діти майже одразу виростають.
Будинок взагалі завалений будь-якою непотрібною нісенітницею — від екологічного посуду до набору для випікання тортів, яким ніхто жодного разу не користувався. Вона розпоряджається декретними, аліментами та частиною грошей від моєї зарплати.
Говорить, що краще знає, як їх витрачати для дітей. Я ж оплачую рахунки, купую продукти, бензин, купую їй і собі одяг, необхідні речі, вожу до ресторанів та кафе. Діти тим часом залишаються в її мами чи бабусі.
Але вона все одно завжди незадоволена. Почала вередувати і чіплятися до мене по дрібницях. Вдома стало брудно, готувати і прибирати вона перестала.
Ще, я якось упіймав її на відправці повідомлень колишньому чоловікові. Каже, що намагається налагодити з ним спілкування заради сина, але важко віриться.
Текст був зовсім не про дитину. Скоріше про тугу за забутим минулим. Її син мене взагалі не сприймає. Називає лише «дядько».
Слухає лише мати і весь час відповідає, що я йому ніхто. Потоваришувати у нас так і не вийшло.
Хоча я досить багато часу проводжу поруч із ним, спочатку старався, але потім стало вже байдуже. А дружині, здається, добре, окрім грошей, її все влаштовує.
Міняти життєвий устрій вона не збирається зовсім. Я ж ловлю себе на думці, що вдома став з’являтися рідше.
То на роботі затримаюсь, то з друзями у барі. Тільки потім вислухую істерики вдома. Не знаю, чи мене надовго вистачить.
