Ганна Федорівна увійшла до магазину. Всі, хто там знаходився, відразу замовкли. Вона підійшла до прилавка.
– Один білий хліб та макарони ці.
Продачиня поклала перед нею те, що жінка просила.
– З такою пенсії, можна купити чогось ще.
Літня жінка нічого не відповіла, мовчки віддала гроші, поклала в сумку, якій було не менше ста років, свої покупки, і вийшла з магазину.
Бабусі одразу заговорили.
– Яка! Ходить, як оборванка, нічого до пуття не купує собі, мабуть, на золоту труну накпичує гроші.
– Та вже. Люди, коли в них горе трапляється, якось м’якше стають, а ця, подивіться, зазналася. І куди вона тільки гроші діває?
Одна з жінок, досить молода, запитала:
– А що трапилося? Ну, заощаджує бабця, і що? Вони старі такі.
До неї повернулися всі разом.
– Та ти ж нічого не знаєш!
– Не знаю.
Маргарита приїхала до цього села лише півроку тому. Жінкою була товариською, та й чоловік у неї не просто людина, а фельдшером тут став, тому вона відразу з усіма здружилася.
– Ця Федорівна, як ганьба нашого села! Всі, розумієш. Всі, Рито, хоч щось роблять. А вона нічого. Ми ж щоразу на краще село висуваємось. Голова у нас знаєш, який? От якби перемогли, то нам би тут будинок культури відроментували!
Одна з стареньких зневажливо подивилася на ту, що вела розповідь. Тут втрутилася третя.
– Обидві ви не бум-бум! Тоді б нам дорогу зробили до траси нову.
– Ти, Семенівно, звідки це знаєш?
– Звідки треба! У мене джерела інформації перевірені.
Маргарита замотала головою:
– Нічого не розумію! Жінка ця чим завадила?
– Ну як чим? Щоразу перед оглядами, ми тут у селі всі скидаємося. Ну, щоб комісію, як належить зустріти. Клуб там пофарбувати, кульки розвісити, ну і таке інше. А Анька ніколи! Ми їй скільки разів говорили-гаразд би, отримувала мало, так ні ж! Пенсія ж у неї хороша, а на благу справу не скидається.
Рита зовсім розгублювалася.
– І багато скидаєтеся?
– Так хто скільки може. Хтось 300 гривень, а хтось і тисячу дає.
– Тут стільки дворів … Це можна за раз самому дорогу побудувати.
Семенівна махнула на Риту рукою.
– І ти туди ж! Ну, чого ми цю дорогу будувати маємо, якщо ми її виграти можемо! Ти що думаєш, що наш голова дурень?
Рита посміхнулася.
– Ні, звичайно … Так, а про яке лихо ви говорили? Не розумію? Як усе взаємопов’язане?
Знову говорити почала та бабуся, яка починала, яку всі називали Сергіївна:
– Розумієш, Маргарита, у Аньки внучка була. Хворіла вона сильно. Ну як Федорівна її тільки не намагалася вилікувати, так не вийшло у неї. Років уже шість, як вона її поховала. І все як підмінили бабцю. Жадібна стала. Себе голодом морить. А раз на місяць їздить до міста.
– Ми вже думали, що вона в секту яку вступила. Вирішили поговорити з нею, щоб не ганьбила наше село. І що ти думаєш? Вона ж нас на поріг не пустила!
– Ну, так у людини горе … Мало що. Можливо, вона до церкви їздить.
– Та в яку церкву? Ти її бачила? Якась сатаністка.
Рита похитала головою. Дивні тут бабусі. Їхній голова, схоже, взує на повну, а вони йому в рот заглядають. Ось де секта. З Маргарити поки що ніхто ніяких грошей на прикрасу села не питав, тому вона махнула рукою, і спробувала все забути.
Через місяць, а то й більше, поїхала Маргарита в місто в гості до друзів. Вони колись жили в одному дворі, потім ходили в один дитячий садок, а потім і в один клас.
Коли дороги розійшлися, дружбу свою вони не розгубили. Тільки Маргарита обрала сім’ю, а Галя – кар’єру. Зараз це був знаменитий на все місто юрист та адвокат.
Іноді, на жаль, не так часто, як їм хотілося б, Галя могла виділити день чи два для відпочинку. І одразу ж дзвонила Маргаріті.
– Ритка-Маргаритка! Я завтра вихідна! До обіду сплю, а по обіді здивовано зустрічаю тебе на кухні.
Чоловік Рити дуже добре ставився до Галі, і відпускав дружину до неї без проблем. Навіть сам говорив:
– З’їзди, Рито … А то сидиш тут, в селі, через мене, світла білого не бачиш.
Рита завжди сміялася, обіймала чоловіка:
– Яка різниця. Головне, що ти поряд. А в селі добре.
Микола чудово знав, що Рита його правду каже. Дивився на неї і думав, що пощастило йому так, як нікому. Першого дня Галя потягла Риту по магазинах.
– Ритко, ти не уявляєш, до чого я дожила! Працюю, як кінь, навіть містом пройтися, купити собі чогось не можу! Просто нема часу.
– Ну, Галю, зате ти знаменитість.
– Ай, скажеш теж! Яка я знаменитість? Так, просто людина, яка намагається добре виконувати свою роботу.
Вони півдня ходили містом, а потім втомлені посідали у відкритому кафе. Спека вже трохи спала, і дихати на вулиці стало легше.
– Ритко, знаєш, що я вирішила?
– І що?
– Рита з усмішкою дивилася на Галю. З самого раннього дитинства Галя дуже любила дивувати навколишніх.
– А я візьму тиждень відпустки і поїду до тебе до села! Як там Микола мене не вижене?
Рита засміялася.
– Не вижене, тільки щось я дуже сумніваюся, що таке взагалі можливо.
– Не віриш?
– Ні, звичайно.
– Все, завтра їдемо до тебе!
Галя нічого не почула від Рити і здивовано відірвалася від меню. Рита кудись напружено дивилася.
– Ти привид побачила?
Галя обернуалася і побачила стареньку в чорних шатах, що насіла вулицею.
– Та ось, знайому побачила з села. Дивна вона така, в селі її все ненавидять.
Галя підняла брови.
– Ти знаєш Ганну Федорівну?
Тепер уже настала черга Рити дивуватися.
– Галю, а ти її звідки знаєш?
– Ну … Скажімо так-по роботі. Чого ненавидять?
Рита коротко розповіла подрузі все, що дізналася від бабусь у магазині. Галя слухала уважно, потім сказала:
– Нічого собі, у вас там клоповник … Що означає-збирати гроші зі стареньких для села? Це ж чиста афера! І бабці ці… Якісь нелюди….
– Я теж так думаю, але мабуть все всіх влаштовує… Так ти розкажеш, звідки ти знайома з Ганною Федорівною?
Галя кивнула головою.
– Знаєш, Риту … Таких людей, як ця бабуся дуже мало. Її до мене відправив головлікар дитячої лікарні. Мабуть, ти знаєш. Що в неї померла внучка?
– Так, про це мені сказали.
– Ну, Ось …
– Після її смерті Ганна Федорівна вирішила, що все, що в неї є, всім, вона допомагатиме дітям… У неї мало що є, але за її заповітом будинок, в якому вона живе, після смерті буде продано, а всі гроші направлені в те саме відділення дитячої лікарні. Де знаходяться дітки з цим страшним захворюванням…
Як ти розумієш, саме я займалася оформленням такого дивного заповіту. Я не взяла з неї жодної копійки, мені чесно, хотілося плакати. А ще…
Ще вона приїжджає до міста щомісяця після пенсії, майже на всю пенсію накуповує товари гігієни, солодощів, фруктів та йде до лікарні. Там вона цілий день розважає дітлахів казками, різними байками. Усі пацієнти її дуже люблять… Ось така бабуся…
Головлікар каже, що нічого не може з нею вдіяти. Каже, що старенька схудла, бо постійно недоїдає. І все одно все тягне дітлахам. Багато хто нічого не потребує, тому що у них є батьки, але бувають і інші.
Сиріт така хвороба теж не шкодує, а є ті, хто намагається просто не відвідувати свою дитину. Чи то, щоб не засмучуватися, чи то просто не хочуть такого тягаря.
Рита слухала і розуміла, що всіх бабок із села, треба просто прибити. Це ж треба… Стільки років жити поряд з людиною, стільки років її знати, і таке придумати. А сама… Теж гарна, наслухалася вигадливіше.
– Ого яка історія … Тут навіть не знаєш, що і сказати …
Рита задумливо помішувала чай.
– Одне я знаю точно, я постараюся хоч чимось допомагати Ганні Федорівні … Як же вона живе?
Галя глянула на подругу:
– А що там із головою? Я й не зрозуміла, він справді гроші так нахабно виманює.
– Ага, я сама чесно кажучи, в шоку. І хитрий який, тільки з бабок тягне. Їх легше переконати у всьому.
Наступного дня Галя та Маргарита поїхали до села. Увечері Микола влаштував їм справжнє свято. На подвір’ї було накрито стіл, на мангалі смажилося м’ясо. Галя спитала Маргариту:
– Ти не проти, якщо я запрошу Ганну Федорівну?
– Ні, звичайно, тільки піде вона?
– Піде, це я беру на себе.
Через півгодини Галя повернулася зі старенькою. Ганна Федорівна страшенно бентежилася і хвилювалася. Галя ж задоволено посміхнулася:
– Ой, Ритко, бачила б ти ці погляди, якими мене проводжали бабки. Я їх навіть спиною відчувала!
До середини вечора Ганна Федорівна трохи освоїлася, і навіть почала розмовляти. Галя серйозно подивилася на неї:
– От що, Ганно Федорівно, давайте ми з вами домовимося, що ви більше не віддаватимете всю свою пенсію. Ви ж подивіться на себе, незабаром просвічуватиметеся.
Бабуся тільки рукою махнула.
– Ой, Галечко, перестань. Ну що мені треба вже? А дітлахам радість. Ти знаєш, як вони на мене чекають? Там ось хлопчик є… Такий гарний, такий розумний… Сашком його звати.
Мати його, як зрозуміла, що хвороба важка, так і залишила його. Розумієш, поклала до лікарні, а сама кудись поїхала, начебто по-роботі. А він чекає, щодня біля вікна сидить. А найцікавіше, коли вже ніхто не сподівався, перелом відбувся, і хлопчик на поправку пішов. Матері, звичайно, повідомили, а вона відповіла:
– І що мені тепер робити? Я ж контракт підписала, за кордоном працюю, ніхто ж не думав, що він видужає… Ось так…
Рита витерла сльози.
– Хіба так буває?
– Буває, Рито … І не таке буває …
Повз їхні хвіртки раз у раз проходив хтось, всі намагалися зазирнути, щоб зрозуміти, що ця погана стара робить у хаті у шановної людини. Засиділися пізно, потім пішли всі разом проводити Ганну Федорівну.
З собою наклали бабусі купу смаколиків, а вона раптом розплакалася.
– Дякую вам.. Як давно я так просто, по доброму не розмовляла … Всі від мене жахаються.
Рита не витримала.
– То що ж ви їм нічого не розповісте?
– Навіщо, Рито? Вони ж давно все для себе вже вирішили.
Наступного дня Галя пішла до голови. Рита так і не дізналася, про що вони там говорили, але за тиждень голова звільнився. А ще через тиждень у селі почали робити нову дорогу, казали, що якийсь невідомий спонсор усе сплатив.
Ганна Федорівна попросила, щоби не говорили нічого сільським.
– Їм зараз і так є що обговорювати, он пішли справи голови колишнього розкриватися, тож нехай все так і залишається. Я ж тепер не одна…
За два роки Ганни Федорівни не стало. З самого ранку здивовані жителі села спостерігали низку машин, які їхали до будинку бабусі. Попрощатися з нею хотіли багато хто, і ті, хто працював у лікарні, і ті, хто знаходився там зі своїми дітьми.
Місцеві залишитись осторонь не змогли через цікавість, а коли на цвинтарі, Галя почала говорити, сором’язливо опускали голови.
Поряд з Ритою і Миколою стояв худенький хлопчик. Він міцно тримав їх за руки.
– Мама Рита, а баба Аня більше ніколи не прийде до лікарні?
– Ні, Сашко, вона тепер відпочиватиме.
– А як же всі ті, хто там залишився? Вони ж чекатимуть?
Микола присів навпочіпки перед прийомним сином:
– Сашко, але ж є ми? Ми також можемо відвідувати дітей…
Сашко розплився в посмішці.
– Можемо … Ми всі можемо, тому що ви найкращі …
