Я хочу поділитися історією одного свого знайомого, що лежали разом в одній палаті. І ось яку історію він мені розповів.
За його словами, від першої особи. Коли в 18 років я йшов служити, то думав, що після почну щасливе сімейне життя, адже вдома на мене чекала моя улюблена дівчина, і нічого не віщувало біди.
Але доля розсудила інакше. За час моєї служби, моя дівчина вийшла заміж за мого брата, і вони народили доньку. А я дізнався про все з листа сестри.
Повернувшись додому, я викинув усе, що нас пов’язувало і відмовився від брата та його родини. Після я намагався налагодити своє життя, але нічого не вийшло, закохатися не міг, та й особливо стосунків не було.
Через 9 років доля знову звела мене з нею, не знаю, навіщо, але звела. Їхня донька моя племінниця, її не стало під час пожежі в таборі.
Після вирати дитини їхній шлюб довго не проіснував, і брат покинув її, пішовши до іншої, але його теж не стало за дивних обставин, розбився на машині, сів в нетверезому стані за кермо.
До того моменту я тільки-но повернувся із закордону (працював над своєю справою) і в батьків зустрівся з нию, на поминках. Спершу почали спілкуватися, а потім вона потрапила на шахраїв і втратила свою квартиру, жити їй було ніде, і я прийняв її до себе.
Перший час, півтора року може більше, ми жили абсолютно як чужі люди. Про що нам було розмовляти після всього?
Спільного нічого, щоб нас пов’язувало, у нас також не було. Загалом жили під одним дахом зовсім чужі одне одному люди.
Згодом поступово зблизилися, але не так сильно. Спочатку я допоміг їй вилізти з депресії, бачив її сльози переживання та стан взагалі, потім вона допомогла мені, коли я потрапив до лікарні з хребтом. Так почали спілкуватися, стали налагоджувати спілкування.
За кілька років ми дуже зблизилися, хоча це було просто поверхово і це відчувалося, але це затяглося, і в якийсь момент постало питання відносин. Я багато над цим думав і вирішив, що ні, відносин не буде, ми залишаємося друзями.
По-перше, я пам’ятав те, що було тоді, а по-друге, я знаю, що вона його все ще любить і в кімнаті стоять фотографії їхньої родини. Я зрозумів, що як би там не було, з цих відносин нічого не вийде, ми чужі одне одному люди, у неї є коханий чоловік і сім’я хай і не на цьому світі, вона вже любить, то навіщо я полізу туди.
Тим більше, і я вже давно перегорів у плані стосунків та сім’ї, вже давно все відболіло і більше нема нічого. Кохання немає, я її не люблю так як любив тоді, вже з цього ці стосунки неможливі, ні я ні вона не відчуваємо жодних почуттів, це просто спроба втечі від самотності та невдалого життя.
У нас відбулася відверта розмова, і я їй пояснив, поставивши цим крапку в цьому питанні, я думаю, вона мене зрозуміла. А для себе я зрозумів, що я більше не хочу стосунків взагалі, це не моє, я завжди був чужим, так нехай так і буде до кінця.
Ми досі живемо під одним дахом, не знаю як друзі чи просто добрі знайомі, жодного негативу між нами немає, але й хорошого теж, нас нічого не пов’язує, це складно назвати навіть дружбою, просто добрі знайомі. Просто дві людини, дві самотні люди під одним дахом доживають своє життя.
