Був суботній день. Ми чекали на обід Петра Петровича і Катерину Іванівну, а також їхнього сина Василя, одинадцяти років. Це далекі родичі дружини, дуже інтелігентні люди, як вона їх завжди представляє. Я бачив їх лише одного разу ще на нашому весіллі.
За годину до приходу гостей дружина зібрала нас з сином Артемом у вітальні на брифінг.
— Будь ласка, ви обоє. Поки ми сидітимемо за столом, зберіться, потерпіть. Не їжте, як ви зазвичай їсте. Я вас потім нагодую, коли вони підуть.
Ну так, є така проблема. Хороші манери, тим паче за столом – не наш коник.
Я їм, як у дикій природі, на швидкість. Солодке, солоне, гостре, кисле, кругле і довгасте – все летить у топку. Дружина ледве встигає витягувати в мене з рота серветки, що потрапили під заміс. Десь у підсвідомості я вважаю, що це спорт, і переможені залишаться голодними.
Артем мало чим мені поступається, плюс через нетямущий вік він може собі дозволити відмовитися від виделки, що відразу дає йому переді мною істотну фору. А якщо млинців усього чотириста двадцять вісім, це стає важливим. Крім того, синок уміє абсолютно неповторно пити. Жадібно захлинаючись і сьорбаючи на всю квартиру. Клекот і булькання жахливі.
Ну, а про кота Семена і говорити нічого. Цей монстр просто всмоктує їжу на кшталт пилососа, іноді разом із мискою, яку теж перетравлює.
Коли гості прийшли, і всі сіли за стіл, ми з Артемом чесно тримали себе в руках. Цілу вічність, тобто перші десять хвилин. Син демонстративно поклав собі на тарілку скоринку чорного хліба і “медитував” над нею. Я пив маленькими культурними ковтками воду. Кіт Семен узагалі сидів напівоберта до столу і робив вигляд, що його всі ці страви (дайте! дайте! дайте! дайте!) не цікавлять.
Але тут Василь, одинадцяти років, потягнувся за останнім бутербродом з ікрою. Дружина спеціально зробила їх небагато, “так буде інтелігентно”. Ми з Артемом, не відриваючись, стежили за тим, як останній бутерброд з ікрою беззворотньо (на жаль) зникав у роті Василя. Хоч би чавкнув разок, гадючий. Ми зрозуміли, що це виклик.
Артем із дзенькотом відкинув виделку, присунув до себе тарілку з пиріжками і почав запихати в рот по два. Я взяв салатницю з улюбленим салатиком і поклав її собі на тарілку. Точніше, не поклав, а переклав. Усю.
Дружина дико дивилася на нас обох і, судячи з ледь помітного ворушіння губ, підшукувала відповідний каламбур. Це був провал.
І тут сталося непередбачене. Петро Петрович, який навіть хліб їв за допомогою ножа і, тримаючи чарчину, відстовбурчував мізинчик під аристократичним кутом у дев’яносто градусів, раптом схопив із тарелі курячу ніжку просто так, голими руками, і впився в неї з певним навіть підхрюкуванням. При цьому він щось нерозбірливо бурмотів, здається, про те, що птицю прийнято їсти руками.
Катерина Іванівна якийсь час розгублено дивилася на чоловіка, потім галасливо ковтнула слину, взяла пляшку червоного і налила собі повний келих. Неохайні цівки побігли стінками переповненого кришталю. Вона пила так, що навіть Артем захоплено завмер, а мені на секунду здалося, що в Катерини Іванівни є кадик.
У торці столу пролунав галас. Ми з Артемом синхронно повернулися туди. Васько, одинадцяти років, бився за шматок червоної риби з котом Семеном, двох років. Перемогла молодість.
Коли ближче до вечора ми проводжали в коридорі гостей, ніхто не піднімав одне на одного очей. Кіт Семен меланхолійно грався з недоїденим шматком буженини.
Наступного дня дружині зателефонувала Катерина Іванівна і запросила нас із візитом у відповідь до них на дачу на шашлики.
— Ви ж не смажите шашликів, Катерино Іванівно! – здивувалася дружина.
— Тепер смажимо, – відповіла жінка.
А ви як вважаєте, чи завжди і при всіх потрібно дотримуватися етикету за столом?
