— За останні кілька років моїм племінникам, синам Валери й Анни, я подарувала багато коштовних подарунків на іменини, — писала Галина. — Нас завжди запрошували, і я щоразу з радістю готувалася до цих свят. Купувала гарні, недешеві подарунки. Модний конструктор, новий ґаджет, сертифікат у крамницю іграшок тощо. Мені було не шкода, це ж діти, племінники

— Я роками купувала їхнім дітям дорогі подарунки, а зрештою вийшла невдячна! — обурювалася жінка.

Знаєте, як це буває: ти роками вкладаєш душу в родинні стосунки, намагаєшся бути доброю сестрою, тіткою, невісткою. А у відповідь отримуєш лише ввічливий холод і відчуття, що граєш в одні ворота.

Але варто тобі один-єдиний раз порушити неписані правила цієї гри, як ти одразу ж перетворюєшся на дріб’язкового, мстивого егоїста.

Своєю особистою історією поділилася Галина, жінка за сорок.

Її розповідь про те, як один дитячий день народження викрив багаторічну несправедливість і змусив її відчути себе вигнанцем у власній родині, викликала шквал емоцій і суперечок.

Про все по черзі.

Родини Галини та її брата Валерія завжди були дружні. Принаймні, на всіх родинних збіговиськах вони старанно підтримували цю ілюзію.

— За останні кілька років моїм племінникам, синам Валери й Анни, я подарувала багато коштовних подарунків на іменини, — писала Галина. — Нас завжди запрошували, і я щоразу з радістю готувалася до цих свят. Купувала гарні, недешеві подарунки. Модний конструктор, новий ґаджет, сертифікат у крамницю іграшок тощо. Мені було не шкода, це ж діти, племінники.

Але коли справа доходила до іменин її власних дітей, ситуація змінювалася кардинально.

— Я почала помічати, що коли в моїх дітей день народження, брат і його дружина ніколи нічого не приносять, — з гіркотою ділилася Галина. — Спочатку я думала, може, забули, закрутилися. Але це повторювалося з року в рік. Приїдуть, привезуть по умовному «Кіндеру» — ось тобі і привітання.

При цьому, щоб не приїздити з порожніми руками, вони завжди привозили якісь соління-варення з дачі. Мовляв, ось дивіться, ми зробили внесок.

— Але погодьтеся, дітям потрібні подарунки, а не закрутки!

Те, що спочатку можна було списати на незначну огріху, згодом стало відчуватися як щось глибоко особисте, як демонстративне нехтування.

— Це триває вже кілька років. І цей дисбаланс мене просто виснажив. Відчуття, що ми для них існуємо тільки тоді, коли їм щось треба. Або коли потрібно створити видимість дружної родини на спільному святі.

Галина підозрювала, що корінь цього холодного ставлення — у її невістці, Анні. Саме з її появою в родині брат Валерій якось віддалився, став більш стриманим.

Анна завжди трималася трохи зарозуміло, ніби роблячи всім ласку своєю присутністю.

Цього року чаша терпіння Галини переповнилася. Наближався черговий день народження племінника, і вона вирішила, що настав час змін.

— Я вирішила, що не буду більше робити щось для людей, які явно не відповідають мені тим самим, — пояснювала вона свій вчинок самій собі. — Я все одно пішла на гостину, щоб не загострювати конфлікт і не позбавляти свою дитину спілкування з двоюрідними братами. Але я прийшла з порожніми руками. Не принесла жодних дарунків.

Це рішення викликало негайну і бурхливу реакцію.

Увесь вечір Анна кидала на Галину крижані, осудливі погляди, а брат вдавав, що нічого не помічає.

А незабаром після закінчення гостини телефон Галини почав буквально розриватися від повідомлень.

— Я отримала купу гнівних дописів від батьків, тіток та іншої рідні, — писала Галина. — Усі як один звинувачували мене в тому, що я дріб’язкова, мстива, і що «не можна карати дітей за дорослі проблеми».

Коли одна з подружок запитала, як взагалі вся рідня так швидко дізналася про ситуацію, Галина відповіла:

— Я думаю, мій брат Валерій та його дружина Анна одразу ж їм поскаржилися, виставивши мене чудовиськом, яке образило нещасну дитину.

Її батьки теж не стримувалися у виразах.

— Вони телефонували й казали, що я груба, що подаю поганий приклад своїм же дітям. І знову повторювали цю мантру, що «дітей не можна карати за дорослі провини», — ділилася вона.

Галина була розгублена.

З одного боку, вона відчувала свою правоту, з іншого — тиск із боку всієї родини був величезний.

— Можливо, мені варто було відокремити дітей від того, що я відчуваю до їхніх батьків, — із сумнівом зізнавалася вона. — Але чому тоді ніхто з них жодного разу не згадав про це, коли роками ігнорували іменини моїх дітей?

Зустрівшись з шкільними подружками, я поділилася наболілим, і це викликало шквал найрізноманітніших реакцій:

Табір «Цілком на моєму боці»:

— Галино, ти абсолютно права. Це звичайна ввічливість і взаємна повага — вітати дітей родичів. Чому це нормально, що ти даруєш подарунки, а твій брат і його дружина — ні?

Я б теж перестала. І справа тут не в покаранні дитини, а в тому, щоб показати дорослим, що їхнє зневажливе ставлення помічене.

Табір «Діти ні до чого»:

— Помилка, якої ти припустилася, — це те, що ти взагалі пішла на це свято. Якщо вже йдеш на дитячий день народження — принось дарунок. Діти не винні в поведінці своїх батьків.

Треба було просто ввічливо відмовитися від запрошення, пославшись на справи.

Табір «Проблема в браті»:

— А чому всі накинулися на тебе, а не на твого брата? Чому ніхто не поставив йому питання, чому він роками ігнорує своїх племінників? Дуже зручна позиція — звинуватити в усьому тебе, а не започатківців цієї ситуації.

Твій брат просто ховається за спиною своєї дружини й ваших батьків.

Табір «Це не про подарунки»:

— Люба, зрозумій, ця історія не про подарунки. Це про знецінення тебе і твоїх дітей. Ти вчинила так, як вважали за потрібне, і це ваше право. Ти просто перестала бути зручною й безвідмовною. Ось вони всі й озвіріли.

Гірка іронія

Я слухала дівчат, і туман у моїй голові поступово розсіювався. Я більше не відчувала себе винною. Замість цього прийшло холодне, протверезуюче розуміння ситуації. Прийшло деяке просвітлення у моїй голові, і я мовила:

— Дякую всім за думки. Я багато думала ці дні. І знаєте, що найіронічніше в усій цій історії. Ніхто — ні мої батьки, ні інші родичі — не сказав ані єдиного слова, коли мої діти роками залишалися без привітань.

Ніхто не зателефонував моєму братові й не сказав йому, що він «подає поганий приклад» і «карає дітей за дорослі проблеми». Усі мовчали, ніби так і треба.

Але щойно я перестала дарувати дорогі подарунки їхньому улюбленому онукові й племіннику, ось тоді я одразу стала НЕВДЯЧНОЮ. І всі раптом згадали про «дитячу психологію» та «родинні цінності».

Я не карала дитину. Я просто перестала за свій кошт підтримувати ілюзію дружної родини, якої, як виявилося, давно вже немає. Я просто перестала бути зручною.

І якщо ціна за мою самоповагу і повагу до моїх дітей — це звання «дріб’язкової й невдячної», що ж, я готова її сплатити.

Бо іноді, щоб тебе нарешті помітили, треба просто припинити робити те, що всі звикли сприймати як належне…

***

Яка ж це знайома історія: поки ти «тягнеш» родинні обов’язки сам, тебе хвалять, але щойно зупинишся — одразу ж стаєш «поганим». У цій історії відзначилися всі.

Брат і невістка — скупістю й зарозумілістю.

А вся родина — подвійними стандартами та зручним мовчанням.

Бо найлегше сварити того, хто наважився виявити правду. А як ви вважаєте, чи варто було Галині йти на свято без подарунка, чи краще було просто припинити спілкування з цією гілкою родини?