— Та не їм я майонезу, бабусю. Ну не їм же! — Світланка вже вкотре намагалася відбитися від наполегливої родички.
— Бери, кажу тобі! Нам із дідом куди стільки? Бо тому й купила, що одне тобі, а друге нам, — бабуся простягнула літрове відерце і так вимогливо подивилася онуці прямо в очі, що та зрозуміла: легше взяти, ніж пояснити.
— Нащо було на мене брати?
— А як не брати, Світланко, коли два за ціною одного? Акція! Перед Новим роком усе ж розгрібають. Якраз на салати вистачило б. Ти ж не одна святкуватимеш, у вас там компанія велика, згодиться.
Світлана хотіла було розказати про хитрий маркетинг і про те, що такі акції — то звичайні пастки для покупців, але вчасно прикусила язика. Бабуся з дідусем усе це сприймали дуже близько до серця.
Кому ж приємно почути, що ти не зекономив, а просто витратив зайве?
— Добре, дякую, — Світлана навіть трохи вклонилася, забираючи пакунок.
Бабуся той уклін сприйняла як жарт. — Усе ти з себе щось мудруєш… Краще б заміж вийшла, то й порозумнішала б. Мати щотижня допитується: чи не зустрічаєшся ти з кимось? А я мовчу, як риба.
— А ти так і кажи: зустрічаюся, мовляв, але нікому не показую, щоб щастя не сполохати.
Дівчина поставила відерце на тумбочку в передпокої й почала взуватися. Заїхала до рідних лише на годинку — провести старий рік, а тепер поспішала до подруг зустрічати новий.
— Та посиділа б іще…
— Не маю часу, бабусю, я і так затрималася.
— Ну, біжи тоді. З Новим роком тебе, онучко!
— Діду, бувай! — гукнула Світланка, міцно обіймаючи бабусю на прощання.
— Все, іди вже, біжи, — бабуся замахала рукою, випроваджуючи її за двері. — На вулиці холоднеча, візьми краще таксі!
Світланка вискочила з під’їзду вся в передчутті свята. Була вона у своїй новій коротенькій шубці та новеньких чобітках — одягнена зовсім не для морозу, а радше для хизування перед подругами.
Хотілося ж показати, що вона дівчина самостійна: і на шубку сама заробила, і на телефон, і на ці розкішні чоботи. Робота в неї тепер була гарна, тож і гордість за себе розпирала груди.
Вона поспішала, ледь утримуючись на ногах. Ті самі чобітки, куплені на розпродажі за великі гроші, виявилися напрочуд ковзкими. На вулиці підморозило, підошва стала дубовою, і кожен крок давався важко.
Доводилося балансувати, перебігати від одного засніженого клаптика до іншого, розмахуючи тим самим відерцем із майонезом. Щоб не випустити його, Світлана навіть наділа ручку собі на зап’ясток.
Треба було пройти вздовж довгого заводського паркану до головної дороги, де легше впіймати машину.
— Так… Картопелька, огірочки, морква, ковбаска. Скоро ми тут такий бенкет влаштуємо! — Марина Василівна весело поралася на кухні.
Вона чекала на сина.
Зазвичай він зустрічав Новий рік із друзями, але цього разу зателефонував увечері й сказав, що плани змінилися — приїде до батьків.
Марина Василівна тільки о восьмій вечора повернулася з чергування, тож тепер поспішала все накрити. Чоловікові вона теж одразу знайшла роботу.
Андрій Якович старався, аж сопів над дошкою, кришачи овочі. — Дрібніше ріж, Андрію, у салат треба зовсім дрібненько, — повчала дружина, але ніж у чоловіка не забирала. — Треба було Колю попросити ще нарізки якоїсь купити. Думаю, на трьох буде замало.
— Та вистачить, куди воно лізтиме? Знову все залишиться, будемо потім усі вихідні тими салатами давитися.
Десь о десятій вечора прийшов син. Мати почала розбирати пакети й раптом завмерла, примружившись.
— Кукурудзу купив, бачу… А майонез?
Микола аж розгубився. — Майонез? Ні, не купив. Не пам’ятаю, щоб ти просила.
Мати глянула в телефон і кивнула: — Справді, забула написати. А який же салат без майонезу? Сину, збігай-но швиденько до крамниці.
Миколі не дуже хотілося знову виходити на холод, хотілося просто впасти на диван. — Ну добре, зараз.
Цього року компанія друзів не зібралася. У двох товаришів якраз з’явилися малята, ще в одного — третій дитині щойно минув рочок. Хтось захворів, хтось поїхав до родичів…
От і виявилося, що Микола лишився без пари та без планів. Батьки про одруження не допитувалися, хоча він знав — переживають, хочуть уже внуків побавити.
Микола вийшов на вулицю, підняв комір — мороз і справді кусався.
— А майонезу що, немає? — запитав він у маленькій крамничці біля дому.
— Розібрали, — розвела руками продавчиня. — Усе вимели під чисту.
До великого супермаркету, де точно все було, треба було йти хвилин десять. Микола вирішив зрізати дорогу повз заводську стіну. Там зазвичай нікого не зустрінеш, особливо в новорічну ніч, тільки машини шумлять десь вдалині.
Він пришвидшив крок і раптом… йому здалося, що хтось кличе. Коля зупинився, озирнувся — тільки гул авто та шурхіт шин по асфальту. Пішов далі.
— До-по-мо-жіть… — виразно долинуло до нього.
Микола знову завмер.
Голос тремтів, це було вже не прохання, а благання. Він підійшов ближче до високих кучугур. Дорогу чистили так, що весь сніг скидали під дерева, утворюючи справжні гори.
Світлану він побачив не одразу. Помітив сліди, що вели кудись углиб, і поліз нагору. Дівчина вже майже лежала на снігу. — Допоможіть… — вона ледь підняла руку.
Микола миттю спустився до неї. — У мене нога застрягла, — прошепотіла Света.
Він почав розгрібати сніг. Так і є: чобіток, а точніше — каблук, міцно застряг між двома дошками якогось старого дерев’яного настилу, що сховався під кучугурою.
— Як же тебе сюди занесло?
— Там… посковзнулася і впала в сніг. Не могла вибратися на дорогу, пішла вздовж насипу, а тут…
Микола спробував витягти ногу з чобота, але той сидів мертво. Побув спробував підняти дошки — не виходить, примерзли до землі. — Треба рятувальників кликати.
Світлана зітхнула: — Я телефон у бабусі на столі забула…
Він усміхнувся і поліз у свою кишеню. І… теж нічого не знайшов. Мабуть, у поспіху випав чи вдома залишив.
— Оце так… і я без зв’язку. Тоді чекай, я побіжу на дорогу, може, у когось сокира знайдеться.
Він зняв свою куртку, укутав дівчину і вже хотів було йти, але Світлана так злякано на нього подивилася, що він залишився. — Давай ще раз спробуємо, — запропонував Коля.
Він наліг на дошку, Світлана зціпила зуби, потягнула ногу з усієї сили… Дошки витримали, а от чобіток — ні.
Підошва просто відірвалася.
Микола підхопив її на руки й виніс на дорогу. Коли все було позаду, він не втримався і засміявся, дивлячись на неї. — А це що? — він показав на відерце, що все ще теліпалося в неї на руці.
Вона видихнула і цілком серйозно відповіла: — Майонез.
— Який майонез?
— Звичайний. Бабуся дала з собою. Коли падала — не до того було, щоб знімати, а потім уже й байдуже стало.
Микола похитав головою і розреготався на всю вулицю. — А я якраз за майонезом до магазину йшов! Дивись, до Нового року всього сорок хвилин лишилося.
Світлана аж засмутилася. До подруг уже не встигне, до бабусі — теж. Таксі не знайти, та й нога почала боліти.
— Знаєш що, — сказав Микола, — ходімо до нас. Тут близько. Моя мама — лікар, вона подивиться твою ногу. А потім розберемося. Раптом там щось серйозне.
Світлана стояла на одній нозі, не знаючи, що робити. — Тримай свій майонез, — простягнула вона відерце. — Мені він точно тепер не потрібен.
До будинку вона йшла, спираючись на міцне чоловіче плече. Марина Василівна була, м’яко кажучи, здивована, коли син повернувся так пізно, та ще й з дівчиною на руках.
За п’ять хвилин до півночі все було готово. Микола відкоркував ігристе. Святкували всі разом, розпитуючи Світлану про її «пригоду».
Марина Василівна оглянула ногу, заспокоїла, що це просто розтягнення, але порадила завтра все ж заїхати до лікарні для певності.
— Пощастило тобі, дівчино, що ти весь час ворушилася. Якби лягла на сніг — біда була б, — тихо сказала мама Миколі на кухні. — Гарна дівчина, нашому б таку дружину.
Світлана через годину заснула прямо на дивані, загорнута в теплий плед. А вранці Микола відвіз її додому, попередньо заїхавши до бабусі за телефоном.
Бабуся, коли почула історію, за серце хапалася, а дідусь тільки головою хитав. Коли ж молоді поїхали, бабуся задумливо мовила: — А знаєш, Васильовичу, гарна пара з них вийде. Миколка їй підходить.
— Може, сходимо кудись? — запитав Микола, прощаючись зі Світланою біля її дверей. — У кіно чи просто погуляти?
Світлана загадково всміхнулася:
— Куди завгодно, аби тільки там було тепло і не було ніяких дерев’яних дошок.
— Домовилися, — засміявся він.
— І майонезу! Я його, чесно кажучи, не дуже люблю.
— Справді? — вигукнула Світланка.
— І я теж!
Через рік вони побралися. Тепер у них міцна й дружна сім’я. А майонезу вони й досі не їдять — кажуть, він свою головну роль у їхньому житті вже зіграв.
Отак воно і буває: доля іноді розставляє для нас дивні пастки, щоб ми нарешті зупинилися і побачили того, хто має стати нашою долею. Головне — не випускати з рук своє «відерце», навіть якщо воно здається зайвим тягарем.)
А чи траплялися у вашому житті такі випадки, коли зовсім безглузда на перший погляд ситуація оберталася справжнім щастям?
