Тамара із Сергієм давно мріяли про дачу. Місто втомило, хотілося мати свій куточок, щоб влітку виїжджати на природу, вирощувати огірочки, збирати ягоди й просто відпочивати від міської метушні. Варіантів переглянули чимало, але то дах протікає, то ділянка заросла, то сусіди галасливі, то вигоди на вулиці. Усе не те, усе не так.
Одного разу ввечері зателефонувала Галина, давня подруга, з якою колись разом працювали на одному заводі.
— Тамаро, а приїжджайте до нас на дачу! — радісно запропонувала вона. — Тут у нас сусідка продає ділянку, будиночок міцний, місце гарне — подивитеся його. Заодно відпочинете, шашличок посмажимо, повітрям подихаєте.
Тамара зраділа, Сергій теж підтримав ідею. Зібрали сумку: фрукти, печиво, мінеральну воду — не з порожніми ж руками їхати в гості. Тамара купила коробку цукерок для господині, Сергій узяв із собою стару вудочку — раптом вийде половити рибу.
Дорога виявилася не найближчою, але настрій був чудовий. За містом повітря дійсно інше, навколо зелень, квіти, співають птахи. Галина з чоловіком Василем зустріли їх біля хвіртки, радісно привітали, повели по ділянці.
— Ось тут у нас полуниця, а там смородина, — з гордістю розповідала Галина, показуючи охайні грядки. Василь уже розпалював мангал, Сергій з ним обговорював секрети маринаду.
— А ось і той самий будиночок, — підвела до сусідньої ділянки Галина. — Ходімо, покажу, нам залишили ключі.
Будинок виявився простеньким: одна кімната, веранда, сарайчик, туалет на вулиці. Тамара одразу зрозуміла, що це не їхній варіант.
— А де туалет? — запитала вона.
— Тільки на вулиці, — винувато посміхнулася Галина.
Сергій покрутився на ґанку, заглянув у сарай, почухав потилицю.
— Нам би все-таки увесь комфорт в домі, — сказав він.
Після огляду будинку всі повернулися на ділянку Галини. Мангал уже димів, Василь вправно нанизував м’ясо на шампури. На столі з’явилися свіжі овочі, хліб, заварний чайник з м’ятою і баночка малосольних огірочків власного виробництва. Галина із задоволенням показувала свої заготовки, хвалилася варенням з аґрусу, розповідала, як сама пече хліб і солить гриби.
Тамара з Галиною нарізали помідори, укладали зелень на тарілки, сміялися над дачними байками. Сергій з Василем обговорювали, як будувати лазню, сперечалися про сорти картоплі й ділилися порадами з ловлі риби. Усе йшло як по маслу: розмови, жарти, приємна метушня.
Шашлик вдався на славу. М’ясо вийшло соковитим, ароматним, з легкою скоринкою. Усі їли з апетитом, підіймали тости за здоров’я, згадували минулі зустрічі, обговорювали плани на літо.
— Ось бачиш, — сказала Тамара чоловікові, — люди живуть і радіють, а ми все вибираємо дачу.
— У них звичка, — прошепотів Сергій, — а нам би все-таки душ і туалет у будинку.
Галина не вгамовувалася, показувала квіти, розповідала про свої троянди, запрошувала восени приїхати по гриби в ліс неподалік. Василь між ділом підбадьорював Сергія:
— Та годі, вигоди — діло наживне. Головне — природа і гарні сусіди.
Тамара слухала, посміхалася, але подумки поверталася до будиночка: все-таки відсутність душу й туалету в домі для неї була серйозним мінусом.
Після обіду всі трохи відпочили, поблукали по ділянці, подивилися, як Василь майструє лавочку. Тамара з Галиною посиділи за чаєм, обговорили рецепти солінь, плани на літо і навіть попліткували про сусідів. День здавався по-справжньому вдалим.
Під вечір гості вже збиралися додому. Тамара із Сергієм подякували за гостинність, стали збирати свої речі. Галина, усміхаючись, проводжала їх до хвіртки, Василь допомагав Сергію нести сумку до машини. Здавалося, все пройшло ідеально: і шашлики вдалися, і повітрям надихалися, і ділянку подивилися, хоч і не підійшла, і поспілкувалися чудово.
Але біля самої хвіртки Галина раптом зупинилася і, понизивши голос, сказала:
— Дорогі, у нас тут невелике прохання. За шашлик і продукти — з вас дві тисячі. Усе по-чесному, ми порахували.
Тамара навіть не відразу зрозуміла, про що йдеться. Сергій завмер із сумкою в руці, потім ніяково перепитав:
— У сенсі, дві тисячі?
— Ну, м’ясо, овочі, вугілля, хліб, чай, — почала перераховувати Галина. — Зараз усе дорого. Ми завжди так робимо, коли гості приїжджають. Пенсіонери вже все-таки, кожна копійка на рахунку.
Василь стояв поруч, киваючи, ніби це найзвичайнісінька справа. Тамара розгублено подивилася на Сергія, той мовчки поліз у гаманець.
— Ми не знали, що це платно, — тихо сказала Тамара.
— Ну а як інакше? — здивувався Василь. — Усі зараз гроші рахують.
Сергій простягнув гроші, Галина швидко перерахувала, прибрала в кишеню і знову заусміхалася, ніби нічого незвичайного не сталося.
— Дякуємо, що приїхали! — бадьоро сказала вона. — Якщо що — пишіть, раптом знайдете підходящу дачу. Як досвідчені дачники, будемо давати вам поради.
Тамара із Сергієм попрощалися й пішли до машини, не озираючись. Дорогою обоє мовчали, кожен думав про своє. Тамара почувалася обманутою: начебто і сума не величезна, але сам факт був неприємний.
Всю дорогу додому Тамара і Сергій майже не розмовляли. Тільки коли міські багатоповерхівки змінили дачні будиночки, Сергій порушив мовчання:
— Ти як?
— Образливо, — зізналася Тамара. — Не через гроші, а через сам підхід. Ми ж не чужі, стільки років знайомі.
— Я б краще сам м’ясо купив, — зітхнув Сергій. — Або просто відмовився б від шашлику.
Вдома вони довго обговорювали те, що трапилося, перебирали в пам’яті всі деталі дня. Тамара згадувала, як раділа запрошенню, як намагалася бути хорошою гостею, як дякувала за частування. Усе перекреслив цей несподіваний рахунок.
— Я більше не хочу з ними спілкуватися, — сказала вона чоловікові. — Нехай самі їдять свій шашлик.
— І я не хочу, — погодився Сергій. — Дружба — це коли по-людськи, а не по чеку.
Минуло кілька днів, Галина написала в месенджері: «Дякую, що приїхали! Якщо що — пишіть». Тамара прочитала, але не відповіла. Вона зрозуміла, що після такої гостинності не хочеться ні шашлику, ні дачі, ні нових зустрічей.
Час ішов, але неприємний осад не минав. Спогади про той день поверталися знову і знову, особливо коли хтось зі знайомих заводив розмову про дачі або шашлики.
Сергій теж не забув про те, що трапилося. На роботі він кілька разів розповів колегам про «гостинність» Галини й Василя. Ті дивувалися, хтось сміявся, хтось радив надалі одразу запитувати про розцінки, перш ніж приймати запрошення на шашлик.
— Я б узагалі не став платити, — сказав один із колег.
— І я б просто пішов, — додав інший.
Галина ще пару разів писала повідомлення, пропонувала зустрітися, прогулятися по ринку, подивитися саджанці. Тамара відповідала ввічливо, але сухо, а потім і зовсім перестала виходити на зв’язок. Сергій теж не дзвонив Василю, спілкування зійшло нанівець.
Настала осінь.
Тамара із Сергієм продовжували шукати свою дачу. З Галиною і Василем їхні стосунки так і не відновилися. Тамара іноді ловила себе на думці, що шкодує не про втрачену дружбу, а про те, що колись приймала таку «дружбу» за справжню.
***
Кажуть, що справжня дружба не має ціни, а запрошення в гості — не чек з магазину. Коли стосунки перетворюються на розрахунок, вони втрачають свою цінність.
А чи доводилося вам у житті прощати образи, що були пов’язані з грошима?
