У сорок років сучасна жінка — це вже справжня коштовність. Вона дозріла, «упакована» за всіма стандартами й точно знає, чого хоче від життя.
Алла була саме такою: власна квартира, посада керівника відділу кадрів і кіт Степан. Породистий мейн-кун вагою з добрий мішок картоплі та з виразом морди, як у податкового інспектора в день перевірки.
Алла почувалася чудово. У неї було все для щастя. І навіть невеличка таємниця, про яку декому знати було зовсім не обов’язково.
Проте для її численної рідні Аллочка була не «успішною жінкою», а «проєктом, що потребує негайної реконструкції». Приводом для чергової «рятувальної операції» став ювілей тітки Зінаїди, який відбувся 27 грудня в минулу суботу. Родина зібралася в повному складі.
За столом, що аж вгинався від майонезних шедеврів, панувала атмосфера душевної єдності, поки справа не дійшла до десерту. Саме тоді «важка артилерія» в особі мами, Марії Олегівни, пішла в рішучий наступ.
— Аллочко, — почала мама, промокаючи губи серветкою так урочисто, ніби вона зараз оголосить заповіт. — Ми ось тут із Зіночкою дивилися календар… Тобі ж через місяць сорок.
Тітка Зінаїда, солідна пані з двома центнерами життєвої мудрості, негайно підхопила, дзвонячи кришталем:
— Сорок, Аллочко, це рубіж. Годинник не просто тікає, він уже в набат б’є! А ти все зі Степаном своїм носишся. Кіт тобі в старості склянку води не принесе. Він її тільки зі столу скине і подивиться з цікавістю, як ти підлогу витираєш.
Алла повільно поклала ложечку. Вона знала цей сценарій напам’ять. Зараз мав подати голос брат Юрко. Чоловік сорока п’яти років, чий живіт уже давно жив своїм окремим життям, сидів у центрі дивана й морщився.
Його дружина Ольга, ровесниця Алли, у цей момент старанно порпалася в його величезній долоні.
— Олю, ну обережніше, — верескнув Юрко. — Боляче ж!
— Потерпи, — воркувала Ольга, зігнувшись у три погибелі. — Скалка глибоко сіла. Де ти її тільки знайшов?
— Та за стіл зачепився, — огризнувся Юрко.
Ольга подивилася на Аллу з такою сумішшю жалю та зверхності, яку зазвичай демонструють власниці «законного чоловіка». Оля виглядала як людина, яка останній раз бачила спа-салон у минулому житті, зате вона була «потрібною».
— Алло, ну справді, — зітхнула Ольга, не відриваючись від скалки Юрка. — Жінка ж розкривається тільки в турботі про чоловіка. Ось я Юрі скалку дістаю — і відчуваю: без мене він пропаде. А тобі про кого дбати? Коту кігті стригти?
Алла обвела поглядом це «зібрання експертів зі щастя». Знаєте, у такі хвилини всередині прокидається не злість, а якась холодна дослідницька цікавість кадровика.
— Значить, годинник тікає? — спокійно перепитала Алла. — І скалка в руці Юрка — це і є вінець жіночого творіння?
— Саме так! — хором відгукнулися Зінаїда та Марія Олегівна.
— Ну що ж, давайте проведемо аудит, — Алла відкинулася на спинку стільця. — Почнемо з тебе, Юрку. Ти кажеш про сім’ю? Це про ту саму сім’ю, з якої ти минулого літа намагався евакуюватися до якоїсь двадцятирічної «німфи»?
А потім три місяці заглядав Ользі в очі, бо німфа хотіла на Мальдіви, а в тебе тільки кредит за машину та проблеми з тиском?
Це та сама суспільна одиниця, де твоя дружина в сорок років виглядає на всі п’ятдесят через твої «фестивалі»?
Юрко поперхнувся морсом. Ольга миттєво почервоніла й так сильно ткнула нігтем у палець чоловіка, що той завив на всю квартиру.
— Тепер ти, Оленько, — Алла перевела погляд на невістку. — Ти кажеш, що жінка розкривається в турботі. Я, звісно, рада за твої таланти в області скалок.
Але скажи чесно: ти коли останній раз читала книгу, яка не називається «100 рецептів із кабачків»?
Твоє «розкриття» більше нагадує повільне розчинення в чужих побутових проблемах. Ти ж як тінь Юрка. Де в цій скалці — ти сама?
— Як ти можеш! — сплеснула руками Марія Олегівна. — Вона — дружина. Вона берегиня!
— Мамо, а тепер про тебе і тітку Зіну, — Алла всміхнулася своєю найбільш «кадровою» усмішкою, від якої у недбайливих співробітників холонуть п’яти.
– Ви так переживаєте за мою склянку води. Тітко Зіно, ваш «золотий» дядько Павло ту склянку підносив вам тільки для того, щоб ви в неї накапали валер’янки. Ви тридцять років були при ньому не жінкою, а безкоштовним кухарем.
Це той самий «затишок», який я маю шукати? А ти, мам? Ти тата бачила тільки у вигляді спини, прихованої газетою. І ваша склянка води — це єдине, про що ви за останні десять років домовилися.
Вибачте, але мій Степан має купу чеснот, які вашим чоловікам і не снилися.
Він завжди радий мене бачити, він не питає, куди я витратила премію, і він приголомшливо, філігранно мовчить.
За столом запала тиша. Така, що було чути, як муха летить.
— Знаєте що, дорогі мої, — підсумувала Алла, встаючи. — Я у свої сорок років знаю ціну своєму часу та спокою. А склянку води я можу замовити через додаток.
Алла попрощалася й швидко пішла. З неї досить докорів.
Коли вона відчинила двері своєї квартири, її зустрів Степан. Кіт важливо потерся об ноги, але не встиг він видати своє звичне владне «мяу», як із кухні вийшов чоловік.
Андрій, високий, сорокарічний, у домашньому джемпері й із рушником через плече, усміхнувся:
— Ну як сеанс? Усіх родичів приструнила чи хтось залишився?
— Знову питали, коли я перестану жити з котом, — Алла зітхнула.
— А ти?
— А я сказала, що кіт — мій єдиний надійний партнер.
Андрій засміявся й пригорнув її до себе. Вони були разом уже рік. Андрій був спокійним, реалізованим і, що найголовніше, зовсім не вимагав, щоб його «рятували».
Він сам чудово давав собі раду, воліючи розділяти з Аллою радість, а не проблеми.
— Чому ти їм знову нічого не сказала про нас? — запитав він, наливаючи їй соку в склянку.
— Тому що, Андрійку, якщо я їм скажу, що в мене є ти, наш спокій закінчиться завтра о восьмій ранку. Мама почне радити тобі, як правильно лікувати коліно, тітка Зінаїда прийде перевіряти твою «стабільність», а Ольга замучить нас рецептами закруток на зиму.
Вони не вміють просто радіти за людей. Вони вміють тільки «покращувати» та «давати поради». А я хочу, щоб наше щастя було тільки нашим. Принаймні, до літа.
Вони планували весілля на червень. Тихе, тільки для двох (ну, і для Степана, який уже цілком схвалив Андрія, милостиво дозволивши йому чесати себе за вухом).
Алла сиділа, пила сік і дивилася, як Андрій сперечається зі Степаном за право зайняти крісло. Їй було сорок. У неї був кіт, улюблена робота і коханий чоловік, про якого не знала рідня.
Зрештою, у сорок років жінка вже знає, що щастя любить тишу. А «годинник» — це просто звук, який легко заглушити муркотінням кота та голосом людини, яка не вважає тебе своїм безкоштовним додатком.
Буває, що найміцніший захист для власного щастя — це вміння вчасно зачинити двері перед тими, хто намагається виміряти твою долю лінійкою власних помилок.
А чи доводилося вам, любі наша читачі, колись так само приховувати щось дуже дороге серцю, аби тільки вберегти його від «цінних порад» близьких родичів?
