Вероніка прожила з Максимом п’ять років, але так і не дочекалася заповітного запрошення до РАЦСу. Дівчина була господинею — золото: у хаті все блищить, на столі завжди пахне свіжим печивом, а сама вона — лагідна, наче тепле сонечко. Проте останнім часом Вероніка відчула, що в домі оселилася холоднеча.
Максим став байдужим, часто ходив похмурий, а щойно повечеряє — одразу вмощується біля телевізора й занурюється у черговий фільм, наче її й не існує.
На всі її намагання пригорнутися чи просто поговорити він лише відмахувався: мовляв, стомився на роботі, дай мені спокій.
— Послухай, Юлю, — ділилася Вероніка сумнівами з сестрою, — що воно таке коїться? Вже другий місяць він наче стіною відгородився.
— Ви що, і не спите разом? — прямо запитала сестра.
— Зрідка… але від того не легше, — скрушно зітхнула Вероніка. — Вже й пироги пекла, і вечері при свічках влаштовувала, а в нього все одно міна кисла. Розлюбив? Як ти думаєш?
— А серце що підказує? Має він когось на стороні? — допитувалася Юля.
— Та звідки мені знати? Ніби ні. Після роботи — одразу додому. Але від того не легше.
— Зустрічатися можна і в обідню перерву, або на роботі якісь крутив амури, чужа душа – то темний ліс, — замислено мовила Юля. — А чому б тобі не поговорити з ним відверто? Зрештою, ви не вінчані й не розписані. Може, він вважає, що має право гуляти й шукати собі іншу долю.
— Ти справді так думаєш? — очі Вероніки налилися сльозами. — Як же так? Я ж йому ні слова лихого не сказала, дихала ним…
— Ну-ну, годі плакати! Ти в нас дівчина вродлива, працьовита, знайдеш собі чоловіка, поки молода. Я б на твоєму місці не терпіла, а з’ясувала все раз і назавжди. Як на мене, краще гірка правда, ніж оця непевність.
Того ж вечора після вечері Вероніка, зціпивши зуби, сказала Максимові:
— Якщо я тобі набридла — йди. Я тебе тримати не буду, хоч і люблю досі…
— З чого це ти взяла? — почав був Максим, але вмить осікся, побачивши, як по щоках дівчини потекли сльози.
— Оце ще бракувало мені тут сцен… — він занервував і раптом почав стягувати з полиць свої речі.
Вероніка стояла як громом прибита. Вона й подумати не могла, що її коханий чоловік, хоч і неофіційний, так швидко кинеться навтьоки. А він гарячково пакував одяг, недбало кидаючи випрасувані сорочки у спортивну сумку. Потім одягнувся і, навіть не озирнувшись, став відмикати двері.
— Максиме! — не витримала Вероніка. — І це все? Ти нічого мені не скажеш? П’ять років нашого життя…
— А що казати? Ти ж сама все сказала. Ти все зрозуміла. Так, ми більше не любимо…
— Це ТИ більше не любиш… — поправила його вона.
Максим вийшов у коридор. Вероніка вибігла слідом:
— У тебе інша? Так? Чому ти мовчав? — крикнула вона йому навздогін, поки він спускався сходами.
— Нікого в мене немає. Просто… ти — мій вчорашній день. Розумієш? Глухий кут. Немає любові. От і все. Бувай, — холодно відрізав Максим.
— Вчорашній день? — ці слова вдарили болючіше за ляпас.
Вероніка задихнулася від образи й зачинилася у квартирі.
— Вчорашній день… як стару сукню скинув і ноги витер. П’ять років молодості в нікуди… — дівчина ніяк не могла прийти до тями. Вона ж сподівалася, що він заперечить, що в нього просто проблеми на роботі, а вона допоможе… А виявилося — вона просто «вчора».
Вероніка зовсім згасла і навіть захворіла. Довго лежала з температурою, ледь ноги пересувала. Перед очима все стояв Максим, його байдуже обличчя, наче вона в чомусь завинила перед ним.
— Ну, знаєш, Веронічко, годі лякати батьків і мене, — твердила їй щодня по телефону Юля. — Світ на ньому клином не зійшовся. Так, буває. І не ти перша, не ти остання. Я от прийду, і ми генеральне прибирання затіємо. А краще — ремонт! Це найкращі ліки від туги.
— Юлечко, дякую… — ледь усміхалася Вероніка. — Ти в мене найкраща сестра у світі.
Час ішов до весни. Сестри переклеїли шпалери, змінили штори, на кухні з’явився новий ошатний посуд.
— Ну, глянь — краса! — сміялася Юля. — З новим ремонтом — у нове життя. І не думай киснути. Зневіра — то великий гріх. Треба радіти, що всі живі-здорові, а решта — то дрібниці.
Вероніка кивала і ставила перед сестрою свій черговий шедевр — духмяний пиріг із капустою.
Два роки пролетіли в турботах. Вероніку підвищили на роботі — тепер вона керувала відділом у редакції місцевої газети. Життя стало насиченим: семінари, нові знайомства, цікаві проєкти.
Саме тоді в її житті з’явився Сергій — скромний поет, який іноді друкував свої вірші в їхньому виданні. Худорлявий, в окулярах, трохи старомодний, він дедалі частіше заглядав до редакції й завжди шукав приводу поговорити з Веронікою.
Нарешті він наважився запросити її на каву, нібито щоб почути думку про нові поезії.
— Розумієте, Веронічко, ваша думка для мене на вагу золота, — ніяковіючи, казав він. — Ви чудовий фахівець і… просто дуже добра людина.
— Звідки ви знаєте? — засміялася вона.
— Я по очах бачу… — усміхнувся Сергій.
У кафе вони просиділи понад дві години. Час пролетів як одна мить. Вероніка відкрила для себе дивовижну людину — глибоку, вдумливу, з неймовірно ніжними віршами.
— Як вам вдається в таку тонку лірику вплітати ще й добрий гумор? — дивувалася вона. — Тепер я ваша палка шанувальниця. Приносьте нове, будемо друкувати. І про книгу треба подумати.
— Дякую вам красно, Веронічко. Тільки я ж не через газету до вас ходжу. Розумієте? — він зніяковів, дивлячись у свій потертий зошит. — Ви для мене не просто колега, ви — чарівна жінка… І якщо можна… я б дуже хотів сподіватися на нові зустрічі. Якщо, звісно, я вам не бридкий…
Вероніка мовчала. Вона давно помічала, як він на неї дивиться. Сергій ставав схожим на велику незграбну дитину, коли бачив її: йшов назустріч, не помічаючи нікого довкола.
Спершу їй було просто забавно, але згодом вона почала ловити себе на думці: а куди це подівся той смішний і добрий талант, якщо його не було кілька днів?
А зараз у кафе їй раптом так захотілося притулитися до нього, відчути цей спокій і затишок, зробити і його, і себе щасливими.
Вона підняла на нього очі, й він, мабуть, прочитав усе без слів, бо взяв її руку і обережно поцілував долоню.
— Сергію… нам не треба поспішати. Треба все перевірити… — думки Вероніки плуталися від його ніжності.
— Все буде так, як ти скажеш. Можна на «ти»? — Сергій здавався найщасливішою людиною у світі.
— Можна… Сергійку.
За місяць Вероніка запросила Сергія до себе додому на восьме березня. Вона з гарним настроєм сервірувала стіл, кружляючи в білому фартушку під улюблену музику. В духовці запікалася риба, аромат якої розгорнувся на всю квартиру.
Раптом у двері подзвонили. «Трохи раніше», — подумала вона, глянувши на годинник, і поспішила відчинити.
На порозі стояв Максим із букетом квітів.
— Ти? — вжахнулася Вероніка. — Не чекала.
— Може, запросиш зайти? — усміхнувся він, простягаючи букет. — Розквітла… не впізнати.
— Навіщо ти прийшов? — занервувала вона. На свій подив, вона не відчула жодного болю, лише глибоке нерозуміння.
— Привітати. Ми ж не зовсім чужі люди, — Максим зазирнув через її плече в кімнату. — У тебе гості? Пирогом твоїм так пахне… Веронічко…
— Привітав — і йди. Яка я тобі «Веронічка»… Мені ніколи. Я чекаю на дорогу людину. Та ти ще й напідпитку…
— Ах ось воно як! Значить, я не до двору. Гостя чекаєш? І хто він? — уїдливо запитав Максим.
— Так, гостя. Він прекрасна людина і любить мене, — відрізала Вероніка. — А хто він? Мій завтрашній день…
— Злопам’ятна ти. Навіть не спитала, як я, де був ці роки.
— А мені тепер це зовсім не цікаво. Ти ж мені тоді теж нічого не пояснював. Просто зник. Тож прощавай.
Вероніка виставила Максима в коридор і зачинила двері. Вона стояла в передпокої, намагаючись заспокоїти серце.
— От нелегка принесла. Міг би все зіпсувати. Третій рік пішов, як не бачилися, і чути про нього не хотіла. А тут — з’явився, — прошепотіла вона.
Максим спускався сходами, а назустріч йому піднімався худорлявий чоловік в окулярах із букетом мімоз. Він усміхався, наче весь світ належав йому. Максим зупинився і провів його поглядом.
Сергій подзвонив у двері Вероніки, і звідти почувся її радісний вигук.
«Так ось він який, твій завтрашній день… Нічого особливого. Хмирь якийсь. Отак тобі й треба, квочко в переднику», — подумав Максим і вийшов на вулицю.
За ці два роки він змінив трьох жінок, але жодна не стала йому близькою. Все було не те. Він почав заглядати в чарку і вирішив ніколи не одружуватися, щоб бути «вільним».
Але щастя від того не додалося.
«Нічого, — думав він, — усе ще попереду. Мені лише тридцять, а “бабів” навколо повно…»
А Вероніка та Сергій незабаром зіграли весілля, гуляли всією редакцією.
— Не було б щастя, та нещастя допомогло, — шепнула нареченій на вухо Юля. — Якби не пішов тоді той Максим, ти б ніколи не зустріла свого Сергія. Ти тільки глянь, як він на тебе дивиться! Цінуй це.
За рік у сім’ї з’явився на світ синочок. Сергій був на сьомому небі. Тепер його вірші стали ще глибшими, сповненими світла та справжньої, вистражданої любові…
Цю історію нам прислала читачка, яка колись пережила болюче розставання. Знаєте, у народі кажуть: «Що Бог не робить — усе на краще». Іноді доля забирає у нас те, до чого ми звикли, аби звільнити місце для чогось по-справжньому цінного.
А чи траплялося у вашому житті так, що зачинені двері ставали початком нового, щасливого шляху?
