Степан Ілліч ішов до будинку, опустивши голову. Навіть здалеку було видно, що пенсіонер чимось стурбований.
— Ти, що Ілліч? – не витримала Ніна Андріївна, його сусідка, яка поливала квіти у своєму палісаднику, – чи все в тебе добре?
— Га? – не відразу почув її Степан, – так… Так. Не все, і не в порядку…
Він сів на лавку біля свого будинку, і Ніна Андріївна поспішила до нього, кинувши лійку.
Вони помовчали. Ніна Андріївна знала особливість Степана. Сам помовчить помовчить, та й розповість, тому проявляла тактовність: сиділа поруч тихо. Побачивши чоловіка у віконце, вийшла і його дружина Марія.
— Ну, що? Все-таки її здавати надумали? – запитала дружина. Степан кивнув, і очі його заблищали.
— Степанку, ну, може, воно так і треба? Двом життям не бувати ні в людини, ні в конячок… – заговорила ласкавим голосом дружина.
— Ах, ось воно що, – видихнула Ніна Андріївна, – значить, ще одній конячці термін підійшов… І як вони, господарі, можуть до цього звикнути? Не розумію. Шкода ж їх. Як члени сім’ї.
— І дохід їм робили. Скільки років Альта дітлахів катала. І тут, у нашому селі, і в місто у вихідні возили… А тепер стара стала. Часто хворіє, вирішили не мучити коня… – нарешті заговорив Степан.
— Легко сказати: вирішили. А як їй в очі дивитися? – тремтячим голосом заговорила Ніна Андріївна, – гуманно, звісно, послати коня на бійню… Нічого сказати.
Ніна Андріївна встала і почала ходити біля лавочки. Конячка Альта була її улюбленицею. Жителі нечисленного села звикли пригощати коней овочами, іноді й невеликим сухариком, як ласощами, коли вони паслися після влітку. Господарі коней дозволяли сільським приносити надлишки моркви, яблук для частування коней.
Не всі, звісно, приходили до них. Деякі побоювалися, все-таки великі тварини. Але Степан Ілліч підробляв у фермера: пас коней. А Ніна Андріївна була найзавзятішою любителькою конячок, хоча сама жила в селі всього близько п’ятнадцяти років. Колись купила тут будинок для дачі, але не змогла виїхати зимувати в місто, прикипіла душею і до будинку, і до села, і до людей. Так і стала сільською. Тут і на роботу листоношею влаштувалася. А тепер вийшла на пенсію.
— Ну, що робити будемо? – Ніна Андріївна дивилася на Степана і Марію.
— А що робити? – відповіла за Степана дружина, – нам уже нікуди ставити… Сама знаєш. А їх ще й годувати треба, і лікувати, і копита обробляти.
Випадки, коли вибраковували коней або через старість збиралися продавати задешево на м’ясо, вже були на фермі. Так опинилися на подвір’ї у Степана Голуб і Зорька. Їх викупив, відпрацював пастух.
Старі коні жили в нього там, де раніше стояли корови. Навіть курей перевели добрі господарі на дальній кінець подвір’я, в інший сарайчик, щоб миші, пил і крики курок та півня не турбували коней.
— Тоді Альту викуплю я! Не віддам її на бійню! Ходімо, Степане, запитаємо, скільки він за неї хоче, та не можна час гаяти, а то приїде хто – і поминай, як звали… – занепокоїлася Ніна Андріївна.
Подружжя втупилося на Ніну, але в очах Степана з’явився вогник надії. Він встав і запитав сусідку:
— Ти впевнена, що зможеш? Звичайно, за всієї моєї допомоги. Обов’язково.
— Ходімо, Степане. Нема чого час тягнути. Хіба я засну, поки не домовимося? – квапила Ніна Андріївна.
— Зачекай, а гроші в тебе звідки? Ніно… – сплеснула руками Марія, – задарма ж вони не віддадуть зовсім. І потім на корми треба буде витрачатися. Альта хворіла в них останнім часом, і навіть ветеринар вважає її безперспективною, шістнадцять років їй уже. Подумай…
— А мені на ній не орати. Будемо ми разом вік доживати, по полях гуляти, роботою я її не замаю, – усміхнулася Ніна, – а гроші? Так, на «гробові» й куплю. Давно лежать накопичені. Бог дасть, поживу і ще назбираю.
Спочатку господар ферми і чути не хотів про те, щоб віддати Альту Андріївні.
— Та ви що, з глузду з’їхали? Кінь не іграшка, а якщо вдарить? Треба розуміти і знати багато чого, перш ніж до нього підійти. З якого боку, як погладити, і чим нагодувати, тим паче, що жити їй і так залишилося мало, старенька вона. Не можна мучити тварину. Гуманніше буде…
— Ми знаємо, як гуманніше, Михайловичу, якщо не впораємося, то там уже вирішувати будемо. А поки дай нам шанс, тим більше, ми поруч, тут. І ветлікар свій – твій син. Вважай виходить Альта на пенсію. Не першу конячку віддаєш нам доглядати і поки що нарікань ніяких не було… – попросив Степан.
— Ох, уже, жалісливі ви мої, ну, що з вами робити! Беріть. Тільки потім не скигліть. Самі напросилися. Гаразд уже… Пощастило і Альті.
Ніна Андріївна йшла за Альтою. А конячка повільно й упевнено йшла за Степаном на нове місце проживання. Усі жителі села швидко дізналися про те, що грошей із пенсіонерки господар не взяв: дуже вже невелика і старувата була її покупка. І на тому спасибі.
Ніна Андріївна раділа як дитина. Люди допомагали хто чим міг: один сусід перекрив дах її подвір’я своїм ще пристойним шифером, утеплив приміщення, заклавши всі щілини, і сколотив надійний загін для Альти, поки вона паслася з Голубом і Зорькою під наглядом Марії.
Справа йшла до осені. Ніна Андріївна, Степан і Марія дивилися за кіньми, особливо за Альтою. Їй була прописана особлива дієта, з вітамінами, ласощами. Щодня господиня розчісувала гриву свого коня, промивала йому очі, робила легкий масаж м’якою щіткою, спокійно поговорюючи з ним, і виводила гуляти приводом на гарну траву на своїй великій ділянці.
Альта вже давно звикла до доброї своєї покровительки, ще кілька років тому, коли потрапила в це господарство. Тварина дуже сподобалася Андріївні. Вона завжди пригощала її морквиною, або давала трохи яблук, а то й сухарик, виділяючи її серед інших коней.
Тепер, коли Альта влаштувалася на новому місці, і Ніна Андріївна всіляко дбала про неї, конячка стала виглядати набагато краще. Вона немов зрозуміла, що їй нічого поганого не загрожує, і заспокоїлася. Грива її заблищала, очі перестали сльозитися, і Степан Ілліч і Марія хвалили Андріївну.
— Та ти кого завгодно з труни піднімеш своїм доглядом і любов’ю, Ніно! Глянь тільки: конячка, що помирає, роздумала. Немов помолодшала. Оце так… Дива, та й годі.
— І я з нею помолодшала. Раніше встаю, більше рухаюся, поки з нею в полі гуляю – співаю! – сміялася Ніна Андріївна, – а вона мене слухає. Така розумниця.
Альта задоволено фиркала, підтверджуючи слова своєї господині, і висовувала морду із загону, дивлячись на кишеню Андріївни.
— Від роботи коні дохнуть, – усміхнувся Степан, – а в тебе працювати не треба. Живи та їж.
— Ага, працювати буду я, поки є сили, – засміялася Ніна, – не уявляєте, які в нас люди хороші. Сьогодні молода пара – Симонови, принесли мені гроші на сіно! Я не брала. А вони категорично залишили на столі. Так що, бери, Степане. Ось вони. Тут я і свої додала з пенсії, додаси і ваших скільки треба. І ось нашим конячкам їжу на зиму забезпечено. Протримаємося!
— Призначаємо тебе, Степане, головою нашого колгоспу! – засміялася Марія, – а взагалі, як же добре, Ніночко, що ти взяла Альту. Бог усе бачить. І нікого не образить…
За кілька місяців, коли вже випав сніг, і морози стали постійними, зазирнув до Ніни і сам господар ферми.
— Як у вас справи, Андріївно? Не втомилася поки що за “донькою” своєю доглядати? – усміхнувся він.
— Проходь, Михайле, поглянь на нашу красуню, – запросила Ніна Андріївна, – я не втомилася. Альта мені в радість. Тим паче поруч Степан завжди.
Глянувши на коня, Михайло задоволено кивнув і сказав:
— Завтра пришлю до вас свого Артема-Айболита. Нехай копита розчистить, і гляне: як і що. Платити йому не треба. Так би мовити, профілактика…
Ніна Андріївна дякувала, посміхалася, і хвалила Альту за розум, слухняний характер і красу.
Наступного дня прийшов Артем, і привів до ладу Альти копитця, помітивши, що конячка в хорошій формі, завдяки щоденним зусиллям господині.
— Ну, ви й молодець, Ніна Андріївна, – сказав хлопець, – я й сам переживав за неї. І, знаєте що? Відрадив я батька тримати багато коней. Закриваємося ми як прокат. Все.
Артем задоволено посміхнувся, побачивши здивоване обличчя Андріївни.
— Як же так, Артемчику? Отже, ти як лікар залишаєшся не при справах? – запитала вона.
— Та куди вже там! У мене знаєте скільки роботи по району? Без кінця телефонують. То отелення, то осіменіння, то щеплення. Я вдома не сиджу. А ми кваліфікацію змінюємо. Тепер у нас залишається тільки контактний зоопарк і наше маленьке кафе. А ще є в планах гостьовий будинок побудувати, – ділився хлопець.
— А Степан без роботи залишається, чи що? – запитала Ніна Андріївна.
— Ні, його не відпустимо. Нам потрібна людина з догляду за тваринами, і сторож. Тож ви нам завжди потрібні! Це я вам першим розповів. Можете і Степану Іллічу тепер відкрити наші плани.
Увечері сусіди пили чай разом, обговорюючи новину.
— Ну, а що? Цілком сучасно, – погоджувався Степан, – кафе, гостьові номери і природа! А риболовля в нас яка, а ліс! А якщо й маленький зоопарк для діточок і для своєї душі, то й буде справжня казка!
— Мені ще Артем сказав, що вдень я зможу приводити і Альту до нашого зоопарку для масовки в особливий загінчик, де її і годувати будуть. А на ніч – до себе забирати, – розповіла Андріївна.
— А що? Подумати можна. Альта дуже симпатична конячка, і звикла до людей, любить дітей. Нехай красується, якщо захоче, – додала Марія.
На подив усім Альта прожила ще десять щасливих років у Ніни Андріївни. Вона була улюбленицею гостей зоопарку, і Ніна Андріївна пишалася тим, що змогла продовжити життя цій красуні.