Бувають люди, які за все своє життя жодного разу не стикалися з містикою. Їхній світ — це міцний фундамент із логіки, де все зрозуміло, пояснювано та вивчено.
Бувають і інші — ті, у кого кожен день наповнений якимось чортовинням та дивами. Щоправда, зазвичай більша частина тих «чудес» — лише плід буйної фантазії.
Але трапляється й так, що з людиною за вік стався лише один дивний випадок, який ніяк не вписується у звичну картину світу. І вона пам’ятає цю подію десятиліттями, переповідає близьким друзям і передає у спадок дітям як пересторогу.
Дорогі мої, а ви впізнали себе в одному з цих типів? Чи ваші стосунки з таємничим складаються якось інакше? Обов’язково розкажіть про це!
А я сьогодні поділюся з вами розповіддю якраз із розряду «одна-єдина на все життя». Чоловікові, який її пережив, уже чимало років, але він і досі з таким самим запалом та в усіх подробицях описує ті юнацькі пригоди, ніби це було вчора.
Той серпень я пам’ятаю так чітко, наче він щойно минув, хоча відтоді пролетіло вже понад тридцять років. Я тоді якраз закінчив дев’ятий клас. Дехто з моїх друзів збирався покинути школу й вступати до місцевої «бурси» — профтехучилища, а я лишався догризати науку в десятому та одинадцятому.
Розуміючи, що скоро наші стежки розійдуться, ми — невелика компанія загартованих друзяк-однокласників — увесь вільний час проводили разом, вигадуючи казна-які розваги.
Любили ми, звісно, місця глухі та похмурі: старий цвинтар чи напіврозвалені пустки на околиці. Також частенько забиралися в чужі сади, щоб поласувати сусідськими яблуками чи абрикосами.
Іноді йшли з ночівлею на річку, благо батьки відпускали, вважаючи нас уже дорослими легінями. Ех, якби ж вони знали, як вони помилялися! У головах наших тоді було так порожньо, що аж дзвеніло…
Одного разу Павлик, хлопець із нашої ватаги, приніс якусь потерту книженцію. Вона була в м’якій обкладинці, надрукована на тонкому дешевому папері — у ті роки було багато таких видань у стилі «самвидаву». Їх розкуповували миттєво завдяки яскравим картинкам та гучним назвам.
Обкладинка цієї книжечки була зовсім непримітною, а от назва манила, як солодкий гріх: «Основи чорної магії та виклику духів». Так! Клянуся вам, вона саме так і називалася. Зараз мені це поєднання слів здається абсолютно безглуздим, але тоді воно справило на мене незабутнє враження.
Павлик хвалився, що потягнув цю книгу з хати однієї своєї подружки. Мовляв, її батько займався всяким таким «чорнокнижництвом», а книжка лежала в шафі й впала йому в око, коли він був у дівчини в гостях.
Повторюся: у наших мізках тоді гуляв вітер. Пам’ятаю, як ми всі хіхікали й вихваляли Павлика за те, який він спритний та винахідливий, що так просто «позичив» таку річ. Я був не кращим за своїх приятелів. Єдине, про що я тоді думав, — це які цікавинки ми знайдемо на тих сторінках.
Магічне та фантастичне тоді якраз ставало модним, особливо після фільму «Чорнокнижник». Усі хлопці з нашої компанії подивилися його, захотіли стати могутніми чаклунами й, звісно, підтримали ідею провести який-небудь обряд, і бажано якнайшвидше.
Ми багато разів перегортали ту вкрадену книжку, шукаючи щось таке, що було б нам під силу. Зрештою обрали один ритуал, атрибути для якого могли роздобути без зайвого клопоту. Це був виклик якогось демона, що нібито міг виконувати бажання в обмін на свіжу кров.
Ні-ні, ми не були настільки відчайдушними, як може здатися. Зважилися на це лише тоді, коли переконалися, що кров може бути не людською, а тваринною. Позбавляти життя живу істоту ми теж не збиралися, тому вирішили просто купити банку свинячої крові на ринку.
Нами рухала лише тупа дитяча цікавість і ми до кінця не вірили, що з того щось вийде. Хоча… десь глибоко всередині легкий холодок страху вже починав лоскотати серце.
В описі обряду йшлося про те, що проводити його потрібно обов’язково в будинку без електрики й, звісно, після опівночі. У тій місцевості, де ми мешкали, було кілька покинутих хат.
Куди поділися їхні господарі й чи збиралися повертатися — ніхто не знав. Наш вибір упав на дім із забитими вікнами. Місцеві подейкували, що там колись жив колишній в’язень, потім він спочив, і відтоді хата стояла нікому не потрібна. Світло там відрізали ще за життя господаря.
Ми пробралися туди вдень і знайшли вікна, що виходили в глибину двору. Виявилося, що одне з них уже хтось «розкупорив» — дошки були відірвані, а скло розбите.
Мабуть, хтось із місцевих любителів оковитої вже перевірив дім на наявність цінного краму. Залізши всередину, ми побачили старі меблі, купу мотлоху на підлозі, плісняву та товстий шар пилу. Навіть удень атмосфера в тому домі була похмурою та гнітючою. Але ми й гадки не мали, наскільки все зміниться вночі.
Крім того, у книжці згадувалося, що обряд супроводжуватиметься сильним страхом. І лише той, хто витримає його, не збожеволіє та не втече, дочекається появи демона.
І якщо навіть тоді розум його не потьмариться, він зможе загадати бажання. І що ви думаєте? Тоді ніхто з нас не сумнівався, що ми достатньо сміливі, аби пройти це випробування!
У призначений день ми сказали батькам, що йдемо на нічну риболовлю. В принципі, майже не збрехали, бо збиралися після обряду таки піти порибалити на ранковій зорі.
До речі, не всі з нас були однаково нерозсудливі. Це я зараз розумію. Двоє хлопців відмовилися в останню мить під різними приводами. У підсумку замість шістьох нас залишилося четверо. Ми були сповнені рішучості набратися вражень, аби ті, хто злякався, потім лікті кусали, слухаючи наші розповіді.
До хати ми прийшли заздалегідь, після дев’ятої вечора. До півночі було ще повно часу, тож ми коротали його за картами та балачками. Чекаючи на ту саму годину, я роздумував: а що ж саме попросити в демона?
Я і зараз пам’ятаю ті свої «пріоритети». Ех… кажу ж, головний недолік підліткового віку — відсутність мізків. Моє бажання було настільки дурним, що зараз мені навіть ніяково про нього казати. Але тоді воно здавалося чимось неймовірно важливим.
Час пролетів швидко, настала дванадцята. Ми почали готуватися. У тьмяному світлі свічок розкладали атрибути, малювали на підлозі символ, переливали в широку миску кров. Трохи розлили на дошки, заляпали одяг… Відмити не було чим. Словом, якби хтось побачив нашу метушню з боку, точно викликав би або правоохоронців, або швидку.
Мушу зауважити, що ми нічого не вживали. Так, хотіли взяти з собою пляшку чогось міцнішого, але оскільки підліткам тоді просто так нічого не продавали, ми були абсолютно тверезі, при ясному розумі й пам’яті.
Атмосфера в будинку була справді моторошною. Абсолютно чорні вікна без фіранок, дверні отвори, схожі на темні пащі монстрів, бруд і старі напівзогнилі дошки підлоги, які озивалися тріском на кожен наш крок.
Ми підбадьорювали один одного, бо юнацька гордість не дозволяла показати страх перед друзями. Але кожен відчував напруження, і кожен знав, що і йому, і товаришам стає не по собі.
І ось Максим, якому довірили читати заклинання, відкрив книгу і врочистим голосом почав зачитувати дивні слова — ми думали, що то латина. Зачитав. Замовк. Тиша. Власне, це було все.
Ми посиділи, чекаючи секунд п’ятнадцять. Максим закрив книжку й віддав її Павлику… Ми почали перезиратися. Пам’ятаю, як у ту мить мене накрило розчарування. Стільки очікувань, стільки підготовки — і пшик! Дарма тільки кров перевели.
Ми вже почали перешіптуватися й підвелися, щоб збирати речі, як раптом… щось змінилося. Ледь вловимо, незрозуміло, але… Повітря ніби змістило свою щільність, стало в’язким, наче кисіль чи холодець. І стало дуже холодно.
Тоді я не надав цьому значення, бо вражень і так вистачало. Але тепер, прокручуючи все в пам’яті, я розумію: це не був звичайний холод нічного повітря. Навіть лютий мороз не дає такого відчуття. Це був жуткий, могильний холод, який витягував із тебе всі сили, саму жагу до життя. Бррр…
Ми затихли, бо всі це відчули. І тут пролунало зітхння. І воно було таким гучним, наче наповнило собою кожну щілину, розійшлося з усіх боків одночасно, ніби сам будинок зітхнув, прокидаючись від довгого сну. Ми переглянулися й зрозуміли — не здалося.
Раптом навколо почалася якась метушня. Спочатку вона була майже непомітною, ніби поповзли тисячі невидимих маленьких хробачків. І до того часу, зізнаюся, всі мої жижки вже трусилися дрібним дробом.
І тут… усе ожило! Клянуся вам, тільки цією фразою можна описати те, що сталося. В одну мить кожен предмет, кожна тріска, кожна стара газета, кожна гнила ганчірка, що валялася на підлозі, ніби здобули власну душу!
Ні, на нас ніхто не кидався, ніхто не вискакував із темряви. Але все навколо почало дихати, шурхотіти, ворушитися настільки явно, що нас охопив тваринний, первісний жах! Першим закричав Данилко.
Він просто заверещав несподівано тонким, майже дівочим голосом і кинувся до вікна. Ми рвонули слідом, забувши про всі свої речі. Жах, що гнав нас із того дому, був якимось інстинктивним, некерованим. Ми вилітали з вікна, навіть не помічаючи порізів від уламків скла. А потім бігли так, ніби за нами гналася зграя голодних вовків…
Зупинилися ми тільки тоді, коли влетіли в під’їзд багатоповерхівки. Там, біля дверей квартир, у світлі звичайних електричних ламп, той містичний жах трохи відступив. Ми пробалакали про те, що сталося, до самого світанку.
А потім почали мізкувати: як же забрати з тієї хати покинуті речі? А саме — рибальські снасті, які ми взяли для прикриття.
У ранкових сутінках ми повернулися до будинку, але один його вигляд навіював такий самий первісний острах, ніби всередині на нас чекала сама Смерть! Жоден із нас не наважився увійти туди знову.
Тоді ми вирішили збрехати батькам, що снасті втонули разом із човном, на якому ми нібито рибалили й який нібито пробили. Словом… усі, хто прийшов без вудок, отримали доброго прочухана, але то вже було такою дрібницею порівняно з тим, що ми пережили тієї ночі!
До речі, Павлик повернув украдене. Він розповів нам, що від того дня, як він потягнув книгу, його щоночі мучили жахіття. А коли йому наснився батько тієї дівчини — господар книги — і пригрозив розправою, Павлик зрозумів, що накоїв лиха. Він нишком підкинув книжку в поштову скриньку, щоб не зізнаватися у крадіжці.
Тоді всі кошмари припинилися. Як і в усіх нас. Більше в моєму житті не було ні магії, ні містики. Навіть трохи нуднувато стало…
«Не буди лихо, поки воно тихо», бо ігри з потойбіччям ніколи не минають безслідно, особливо коли за справу беруться гарячі та нерозсудливі голови. Шкода, що іноді лише страх вчить нас поважати межі того, чого ми не можемо осягнути розумом.
