Не вірив Степан Василенко ні в Бога, ні в чорта, у себе вірив, у руки свої робочі вірив, навіть у світле майбутнє ще вірив, хоча часи були важкі, а в магію і всяку там нечисту силу не вірив. Ще вірив, що буде в них із Любою його все добре, а як інакше.
Саме тому, коли зовсім туго довелося: із заводу скоротили, а тут Любонька з новинами – малюк у них скоро буде, згадав Степан про старий бабин будинок у селі. Точніше навіть прабабчин. Прабабця пішла з життя вже давно, а будиночок залишився. Спадкоємців, крім Степана, не було, а Степану до цього часу будинок був без потреби.
— Не пропадемо! – Заспокоїв він молоду дружину, коли Люба дізналася, що Степана скоротили. – Руки є, а вже я цими руками те саме світле майбутнє для вас сам побудую. – Для наочності Степан навіть витягнув уперед свої великі долоні. Люба у відповідь усміхнулася, до чоловіка притулилася. Вона й не сумнівалася, що за ним як за кам’яною стіною буде.
Переїхали в село. Будиночок міцний ще, ну подекуди підлатати, звісно, потрібно, Степан за роботу взявся, Люба теж не пасе задніх, чистоту, затишок наводить, так поступово й обжилися. Город перекопали. Роботи тільки теж у селі не було, але й тут руки Степана стали в пригоді. Чоловіків у селі мало, та й ті ведуть не дуже гарний спосіб життя майже всі, а Степан непитущий. Ось і стали його місцеві жіночки просити, одне, інше допомогти, Степан не відмовляється, а вони йому хто чим дякують. Загалом, зажили Степан із Любою цілком добре.
Вийшов якось вранці Степан на город, серпень у розпалі, урожай на підході, радіє Степан. Раптом, що таке! На капустяній грядці коза свіжі листочки общипує. Шугнув Степан козу, хотів наздогнати, та куди там, коза прямо по грядках, а Степан по борознах, в обхід. Тільки й побачив, як рогата шкідниця шмигнула у хвіртку хати навскоси. Господиня тієї хати одна була з новими сусідами непривітна. Ніколи не привітається, гляне тільки колюче так, спідлоба і йде своєю дорогою. Підбіг Степан до сусідської огорожі, бачить, стоїть сусідка козу погладжує, а та ту тулиться до неї, ніби скаржиться.
— Ви, бабусю, за парнокопитним своїм слідкуйте уважніше, щоб воно по сусідських городах не шастали. – Каже Степан. А бабця мовчить, очима темними тільки Степана бурить. «Глуха, може» – вирішив Степан, рукою махнув, та додому пішов, дірку в паркані латати, через яку коза пробралася.
— Ти б Степан не зв’язувався з бабцею Ганною. – Наздогнала Степана дорогою інша сусідка Віра Семенівна.
— Чого це? – запитує Степан.
— Відьма вона. – Зашепотіла Віра Семенівна.
— Не в казці живемо, однак. – Розсміявся Степан.
— Даремно смієшся, усі в окрузі знають, що бабці Ганні доріжку краще не переходити. Раніше допомагала вона, від хвороби якоїсь або погане що з ким трапилося. А нині зла стала. Сваритися з нею собі дорожче.
— Бабусині казки все це. – Відмахнувся Степан. – Це мені без різниці. А от якщо її коза ще раз на мій город зайде, ноги переламаю. – Пригрозив він голосніше, може, бабця Ганна почує.
— Ой, Степане, дивись, як би біди не вийшло. – Похитала головою Віра Семенівна.
Тиждень Степан вранці насамперед на город ішов, перевіряв, чи коза не з’являлася. А того ранку, вийшов, дивиться, стоїть грішна знову посеред грядки з капустою, жує. Степан прихопив поліно, що ближче, та запустив у козу. Непрохана гостя заголосила нестямно і припустила кульгава геть.
— Отож бо, будеш знати як чужою капустою ласувати. – Посміхнувся Степан і, насвистуючи, зайнявся справами.
Усе ладилося, усе йшло як завжди, тільки вночі Степан, чомусь, спав неспокійно. Прокидався кілька разів, усе здавалося йому, що під вікнами хтось ходить. Вигляне – нікого.
На ранок Степан встав розбитий, похмурий, не виспався, та робити нічого, обіцяв Галині Прокопенко дах підлатати. Взяв інструмент, пішов. Люба чоловіка проводжає, посміхається як завжди, нагадує, що до обіду чекати буде. Робота цього разу у Степана не склалася: кілька разів по пальцю молотком вдарив, а потім і зовсім, сам не зрозумів як, послизнувся і грохотом з даху впав. Добре не вбився. Лежить, оговтується, а Галина Прокопенко над ним охає, водою його поливає:
— Як ти так?
— Сам не зрозумів. В очах потемніло, у вухах зашуміло, а потім уже тут на землі лежу. – Відповідає Степан.
— Може, фельдшера покликати? – Хвилюється Галина.
— Так, начебто, все ціле. Додому піду, відлежуся, потім дороблю, днями. – Пообіцяв Степан.
Повернувся додому, час до обіду якраз, а Люба його не зустрічає, лежить на ліжку, дихає важко.
— Що з тобою? – Злякався Степан.
— Погано щось. Добре було, а потім різко прихопило. – Ледве видавила Люба. Восьмий місяць у дружини, весь термін легко ходила, а тут таке. Перелякався Степан, тут уже точно потрібно фельдшера кликати.
Фельдшер Ілля Борисович Любу оглянув, насупився і виніс вердикт, що буде краще, Любу в місто везти, в лікарню. Ось і машина якраз сьогодні є.
— Все добре буде, ти не хвилюйся ні про що. А я як буде можливість, приїду. – Тримає Степан на прощання Любу за руку, та головою киває, а посміхнутися сил уже немає.
— Як же так? – Киває співчутливо головою Віра Семенівна, тут як тут вона по-сусідськи, хіба мало що, допомога яка потрібна.
— Та мабуть день сьогодні не задався. – Сумно відповів Степан і про своє падіння з даху розповів.
— Дійсно, не задався день. – Задумливо покивала головою Віра Семенівна. – А вчора що було? – Запитує, а сама на Степана уважно дивиться.
— День як день. Нічого не було. Коза ось тільки знову в город забралася, ну я її поліном і наздогнав. – Потиснув плечима Степан. Сусідка охнула:
— А я тебе попереджала! Даремно ти з бабцею Ганною зв’язався. Іди, вибачайся, дивись, пробачить, так все добре у вас буде.
— Та ну вас. – Відмахнувся Степан. Віра Семенівна сперечатися не стала, знову лише головою погойдувала співчутливо, наказала, якщо щось знадобиться, кликати, і пішла додому.
Залишився Степан один, кішки на душі шкребуть, за Любу переживає. Сів на лавку під вікном, задумався. Задумався і носком чобота землю колупає. Придивився, земля пухка, ніби копали недавно, а навіщо тут копати, та й кому, крім нього. Раз інший чоботом підчепив, а в землі згорток якийсь. Пташине пір’я зі згортка в різні боки стирчить. Підняв, розгорнув, а всередині цвяхи іржаві, голки, зола, лушпиння якесь. «Що таке?» – поморщився Степан, та вбік відкинув. Так і просидів до темряви. Спати ліг, чи то спить, чи то ні, тільки бачить, у кімнату Люба заходить.
— Погано мені, зовсім. – Каже Люба. – Ти піди, перед бабою Ганною вибачся. Інакше нам із синочком до тебе не повернутися.
Здригнувся Степан, моргнув, Люба й пропала. Як же це? І вона про бабу Ганну твердить. Із синочком… Але ж не знали вони, кого Люба під серцем носить. До ранку проворочався Степан, вранці пішов до бабці Ганни.
— Бабусю. Ви, це, вибачте, мене. – Степан увійшов у сусідську огорожу. Немає бабці ніде. У хату постукав, тиша. Смикнув, не замкнено. – Бабуся. – Крикнув Степан, просунувши голову у двері. Чує, стогін десь. Зайшов, озирнувся. Дім, як дім, тільки всюди травички сушені висять, ними на весь будинок і пахне. Пройшов далі, звідки стогін чується. Лежить бабця Ганна на ліжку. – Бабусю, що з вами? Може, Іллю Борисовича кликнути? – Степан підійшов ближче.
— Не треба. – Відповіла бабця, голос сиплий, дихання з присвистом. – Не допоможе мені фельдшер. Прийшла пора.
— Яка пора? – Не відразу зрозумів Степан. – Я, взагалі, вибачитися прийшов. Люба моя в лікарні. Ви вже це… зробіть усе назад… – Зам’явся Степан.
— Зробила б, та сил немає вже. – Зізналася бабця Ганна. – Сильно я на тебе розлютилася. Зорька одна розуміюча душа поруч. А ти її… – Вона закашлялася. Степан заметушився і приніс із кухні води. – Племінниця в мене є в місті Катерина, телеграму дай їй, нехай приїде. – Попросила бабця Ганна, відкашлявшись, і продиктувала адресу.
— А з Любою що буде? – Запитав Степан. Баба поманила його пальцем, а коли він нахилився ближче, щось зашепотіла йому на вухо. – Спали. Зрозумів? – Закінчила вона. Степан кивнув. – Катерину знайди. – Ще раз попросила бабця Ганна. Степан знову кивнув і поспішив все-таки за фельдшером. Все ще він до кінця не вірив у реальність того, що відбувається, у те, що сусідка якось пов’язана з нездужанням Люби, з тим, що з самим Степаном сталося. Але на пошту він все-таки сходив. По-перше, потрібно було зателефонувати в лікарню, дізнатися про стан Люби. По-друге, бабця хоч і дивна, але жива людина, раптом, і справді, віддасть Богу душу, потрібно родичам звісточку дати. Стан Люби був важким, прогнозів лікарі поки не робили. Степан засмутився.
— Ну як, бабуся Ганна? – Запитав він у Іллі Борисовича, який зустрівся на зворотному шляху.
— Погано. – Коротко відповів фельдшер. – Може, і до ранку не доживе. У лікарню їхати відмовляється, ліки приймати теж.
Степан насупився. Повернувшись додому, він відшукав згорток, який напередодні викопав із землі, і зробив усе, як наказала бабця Ганна. Вночі йому знову снилася Любонька, тепер вона посміхалася й обіцяла, що все буде добре. А на ранок усе село збіглося до будинку Ганни. Бабця то кричала так сильно, що у всіх сусідніх будинках чути було, то тихо стогнала, нікого не підпускаючи до себе. Усе кликала Катерину.
— Де ж я її тобі візьму? – Злився Степан, він відчував себе ніби зобов’язаним бабці Ганні, все ж таки він телеграму давав.
Так тривало три дні. Ілля Борисович говорив, що баба зовсім погана, ось-ось кінці віддасть, але та все лежала, стогнала, кричала, кликала Катерину.
— Кажуть, відьма поки дар свій не передасть, піти не може. Ось і мучиться. – Шепотіла Степанові Віра Семенівна, киваючи головою на вікно старої.
— Відьма… – Знову відмахнувся Степан. Після того, як у лікарні сказали, що стан Люби покращився, але її все ж потримають ще тиждень під наглядом, він знову перестав вірити в ці казки.
Тут сусіди, що стояли біля будинку, побачили, як вулицею швидким кроком іде незнайома молода жінка. Жінка прошмигнула до будинку, сусіди завмерли й почули голос баби Ганни:
— Катерина… Прийшла… – Катерина щось зашепотіла у відповідь. А потім сталося неймовірне: пролунав гуркіт, сильніший, ніж у будь-яку грозу, і на очах Степана, який, шукаючи ту саму грозу серед ясного до того неба, в цей час подивився вгору, дах будинку відірвався від стін, підлетів сантиметрів на тридцять і завалився назад. І ще Степан почув важкий зітхання полегшення, а, може, то був вітер, а, може, йому, взагалі, все здалося і почулося. Але судячи з Віри Семенівни, яка почала дрібно хреститися і шепотіти молитву, не здалося. За хвилину Степан зрозумів, що із сусідів залишився він один, інших, як вітром здуло. А він так і стояв, спантеличено дивлячись на будинок.
— Дякую, Степане, що телеграму дав. – Подякувала Катерина, вийшовши з дому.
— Звідки ви знаєте, що я Степан? – Здивувався він.
— Поховати б бабу Ганну. – Замість відповіді сказала Катерина. Степан кивнув. – На цвинтар не можна. – Додала Катерина і подивилася на Степана темними уважними очима. Степан ковтнув клубок, що підкотився, і знову кивнув.
Як вони з Катериною ховали бабцю Ганну, Степан пам’ятав як у тумані, та й радий був тому, що не запам’ятав.
— Спасибі тобі, Степане, за все. – Знову подякувала йому Катерина вже вдома, підливаючи в кухоль незвичайно ароматний чай. – І не переживай, з Любою і дитинкою добре все буде. Малюк зʼявиться на світ вчасно, здоровенький. А хочеш, так сама прийму його? – Запитала вона й усміхнулася.
Степан злякано заперечливо похитав головою. – Не бійся ти. – Катерина розсміялася. – Раніше відьом не боялися, навпаки, за порадою та допомогою до них ішли. Та й не відьмами називали, а знахарками. Ти на бабу Ганну зла не тримай, це вона від людської жорстокості озлобилася. Цураються, шепочуться за спиною, у всіх бідах звинувачують, ось і розлютилася. – Задумливо говорила Катерина.
— А правда, кажуть, що відьма перед кончиною дар свій повинна передати? – Насмілився запитати Степан.
— Правда. – Кивнула Катерина. – Ще раз дякую тобі, Степане, за телеграму. – Степан заглянув у темні глибокі очі Катерини і все зрозумів.
Перший час цуралися Катерину в селі, стороною обходили, а потім звикли якось, а потім і наважилися з проханнями своїми до неї звертатися. Катерина всім допомагала, не відмовляла. Тільки тим, хто з недобрими думками приходив, мовчки, на поріг вказувала.
Люба у визначений термін подарувала Степанові здорового хлопчика. Ох і щасливим він ходив.
— Вітаю. – Зустріла його якось на вулиці Катерина. – Ще троє помічників у тебе буде. – Посміхнулася вона.
— А донька, донька буде? – Не втримався Степан.
— Не всім наречених потрібно мати, комусь і парубків. – Знову посміхнулася Катерина і пішла своєю дорогою.
— Які ми з Любонькою молодці. – Заздалегідь зрадів Степан і щасливий поспішив додому до дружини та сина.
