Заміж я також вийшла без її благословення. Мені було поставлено ультиматум — чи він, чи її квартира. Самі розумієте, від такого шантажу я пішла внікуди. Свекри мовчали, але прийняли мене

Мені 35 років, мамі 60 років. Проблеми почалися давно, мама виховувала мене одна після розлучення, дорікала, що навіть не спілкуючись із батьком, я схожа на нього.

Не знаю, на нього я схожа чи на сусіда, але моя апатичність на тлі заздалегідь відомого неуспіху в її очах програвала її деспотичність, бажання бути завжди правою. Я уникала конфліктів мовчанням, згодою.

Згадую такий приклад. Класі в 11 писала наукову роботу для шкільної конференції. Я мала свого наук. керівника, який мав регалії у своїй справі. Коли ми з ним визначилися з назвою роботи, мама рвала її, бо вона краща, ніж ця бездар-керівник, знала, як треба назвати роботу, щоб вона привернула увагу та перемогла.

Коли я стала дорослішою і почалися побачення та обіцянки, і особливо коли я починала влаштовувати своє особисте життя, мама починала вмирати. Справа реально доходила до швидкої.

Заміж я також вийшла без її благословення. Мені було поставлено ультиматум — чи він, чи її квартира.

Самі розумієте, від такого шантажу я пішла внікуди. Свекри мовчали, але прийняли мене.

Ми з чоловіком уже у шлюбі купили квартиру, народили дитину. З мамою усі ці роки не спілкувалися.

Потім рідня нас ніби примирила, почали спілкуватися, але тільки заради онуків. Коли пробивалася деспотія, я могла вже огризатися або уникала спілкування. А тепер сама проблема.

У нас із чоловіком є квартира в кредит, її здаємо. З горем навпіл, платимо, ні до кого в кишеню не ліземо.

Спочатку мета купівлі цієї квартири була в іншому, зараз потреба відпала. Вирішили з чоловіком її продати, закрити кредит та жити спокійно.

Проблема лише в тому, що кредитні квартири майже не купують через юридичну складність. Розповіла мамі.

На що вона запропонувала продати одну з її квартир та закрити наш кредит, зберігши квартиру дітям. Ми погодились. Тепер шкодую.

Часу займатися ремонтом цієї квартири для продажу у нас із чоловіком немає, якщо вдається на півдня раз на місяць, мама хронічно хворіє, сама там нічого не робить, тільки нас клює, щоб їздили туди і щось ремонтували, фарбували, мили.

Правильно, її квартиранти там убивали квартиру, а наше завдання зробити з неї цукерку на наші обмежені ресурси та час. Коротше, виникла ситуація, коли ми ще нічого не отримали, але все, що робимо в тій квартирі, їй все не так, висловлює тільки мені.

А якщо до продажу дійде, боюсь, станемо не з того боку від покупця і знову отримаємо порцію зауважень. Порушила перед чоловіком питання, щоб здійснити наш первісний план, виставивши на продаж нашу квартиру, не претендуючи на її майно.

А то, якщо все-таки продамо і візьмемо в неї ці гроші, з’їсть мене до кореня, нагадуючи цю допомогу щоразу, коли треба буде кольнути сильніше. Може плюнути і взяти це як придане запізніле, а з нервами потім розбиратися?