Заміж я виходила досить пізно: у 32 роки. Моєму обранцеві було 35. У минулому в нас немає ні шлюбів, ні розлучень, ні дітей. Точніше я так думала.
Розписалися, жити вирішили у квартирі чоловіка. Я раділа, що чоловік у мене такий позитивний, що свекруха адекватна.
— Ви, Юлечко, тільки з діточками не затягуйте, – говорила мама мого Сергія Лариса Миколаївна, – ваш варіант: одного за іншим. Я поки ще в силах, сваха допоможе. Одна дитина – не дитина, так онуків хочеться, а Сергійко, як на гріх, так довго ходив неодружений.
Крім мого чоловіка, у свекрухи є ще донька, але вона дітей мати не може за медичними показаннями: перенесла в дитинстві якесь лікування. Тож відсутність онуків свекруху дуже засмучувала.
— Олена двічі заміжня була, – ділилася свекруха, – з першим прожили 6 років, з другим 7, але обидва пішли: їм дітей треба.
Останнім часом сестра чоловіка жила в цивільному шлюбі, а брати дитину з дитячого будинку категорично відмовлялася.
— От звідки я знаю, яка там спадковість? Таке може вилізти, мама не горюй! Краще вже буду з племінниками возитися, тож не затягуйте з ними! – говорила Олена.
Прожили ми близько півроку, коли я помітила недобре: чоловік став розмовляти телефоном, виходячи у ванну. Або відбивав дзвінок, а потім виходив, типу до магазину.
— Друга з’явилася! – перша думка була про це, – Треба ж, як швидко після весілля! Але ж зустрічалися більше року, перш ніж з’їхатися!
Але справа була не в іншій. Чоловік сам зізнався через кілька тижнів:
— Зараз до суду подаю на встановлення батьківства, потім документи зберу. Нас скоро буде троє.
Взагалі, це мали бути мої слова, так би я оголосила чоловікові про своє цікаве положення. Уявляєте, яким було моє здивування!
Виявилося, що 11 років тому в чоловіка був зв’язок з однією дівчиною. Про те, що вона носила дитину, чоловік навіть не знав. Від роману зʼявився син і йому нещодавно виповнилося 10 років.
— Ольку батьківських прав позбавили, – написала свекрусі в соціальній мережі кілька місяців тому мати тієї самої Ольки, у якої дитина від мого чоловіка, – спилася остаточно. Мені онука не дають: у мене інвалідність, дочка позбавлена батьківських прав, син сидить. Тож поїде твій онук в притулок!
Свекруха розчулилася: у неї ж є онук, якого в очі ніхто не бачив, дитина в небезпеці, треба брати! І мій чоловік почав збирати документи, спочатку на судове встановлення батьківства, потім, щоб забрати сина з дитячого будинку.
— Ти його бачив? – питаю.
— Бачив один раз, – зізнався чоловік, – але дитина ж ні в чому не винна! Це моя дитина! Я зобов’язаний про неї подбати. Нічого, ми ласкою і любов’ю його перевиховаємо. Так, хлопчик непростий, але він жив у такій сім’ї, зрозумій. Ми все виправимо.
— Ми? – запитую, – Я вперше чую про твою дитину, та й ти дізнався про її існування зовсім недавно. Ти не питаєш мене про те, чи хочу я виховувати, а точніше виправляти те, що навиховували жінка яка пила і бабуся, яка виростила розбійника. А я не хочу. Якби я заздалегідь знала, що в тебе є дитина, то заміж би за тебе не пішла!
Чоловік не витримав, дверима грюкнув. Через годину свекруха зателефонувала:
— Як же так! Мені хлопчика теж не віддадуть! Ти ж виходила заміж, щоб у хворобі й у здоров’ї, дитині мати потрібна…
— Я виходила заміж за чоловіка, у якого немає дітей, – кажу, – і я абсолютно не готова до того, щоб виховувати 10-ти річного незнайомого мені хлопчика, та ще й із такою спадковістю.
— Але не можна ж його залишити в притулку, раз у нього батько є! – переконував мене чоловік, – Якщо вже так вийшло? Ти готова мене зрадити через одну єдину нещасну дитину?
— А ти б радий був, дізнавшись, що десь є моя дитина, велика ж, яка раптом переїде до нас і ти повинен тепер її ростити, любити, виховувати? Так, я піду. Матір’ю твоєму новопридбаному синові я бути не хочу.
Мене засудили. І свекруха, яка мріяла про онука і раптом перейнялася “бабусиним” коханням до хлопчика, якого ще жодного разу не бачила, і подруга: як ти могла, це ж дитина.
Не засудила мене тільки одна людина.
— А я б теж не змогла, – сказала сестра чоловіка, – ось реально, матір з залежністю, аморальний дядько та нахабна бабуся в цього хлопчика. Батько? Батько, який навіть не знав, що в нього є дитина? Не смішіть. У мене був шанс вийти за розведеного чоловіка з дітьми. Я не вийшла. Немає своїх, але й чужого прийняти не зможу. Вони одружилися зовсім не за таких ввідних. Я дружину Сергія розумію.
Від тієї ж моєї колишньої родички Олени я дізналася роки через 2, що Лариси Миколаївни не стало. Чоловік живе із сином, який уже стоїть на обліку за бійки та крадіжки. Сергій не одружений.
Мене це давно не стосується: я заміжня і чекаю дитину. Свою, рідну, яка буде в грудні.
Що думаєте? Засуджуєте чи розумієте?
