Зараз мама вийшла на пенсію, їй нема чим зайнятися і вона вимагає, щоб я переїхала до рідного міста і бути всім разом, вона хоче частіше бачити внучку, щоразу каже, що я тепер не маю виходити заміж, а жити для дитини, сказала, що якщо у мене з’явиться новий чоловік, то вона забере онуку до себе

Про своє дитинство не можу згадати нічого доброго, хіба що канікули, проведені у бабусі. Мама була дуже зла до мене, батько взагалі ні в що не втручався, ходив на роботу, відпочивав перед телевізором, а якщо мама починала діставати і його, йшов чи то в гараж, чи то пити з сусідом.

Тоді весь негатив переходив на мене. Я ж не могла піти, як тато. Мама в мене цілком осудна людина з вищою освітою, на роботі її цінували та поважали. Але вдома вона була не така привітна. Я ніколи не мала своєї думки, мене ніхто не питав, що я хочу з одягу, а коли справа доходила до перевірки домашнього завдання, я вся просто тремтіла від страху, хоча вчилася добре. Миттю з голови все вилітало.

Після школи я спеціально вступила до іншого міста, подалі від батьківського дому. Приїжджала лише на канікули. І якщо в перший свій приїзд додому я очікувала, що мама скучила, то помилилася. Нічого не змінилось. Після того ми почали спілкуватися лише телефоном.

Навіть коли я познайомилася із хлопцем, батькам нічого не сказала. Особливо важко було, коли в мене не склалося сімейне життя, і я залишилася сама з дитиною. Тяжко було морально, адже матеріально я вже себе повністю забезпечувала, бо працювала, а дочка ходила до садка.

За цей час ми бачилися з мамою лише кілька разів: коли я виходила заміж, коли з’явилася дочка і коли померла моя бабуся. Мамі мій чоловік не сподобався, вона так прямо за нього і заявила. Може, і це зіграло роль у його відношенні до мене, але не факт.

Зараз мама вийшла на пенсію, їй нема чим зайнятися і вона вимагає, щоб я переїхала до рідного міста і бути всім разом. Вона хоче частіше бачити внучку, щоразу каже, що я тепер не маю виходити заміж, а жити для дитини. Сказала, що якщо у мене з’явиться новий чоловік, то вона забере онуку до себе.

Я не витримала і висловила все, що збиралося в душі вже стільки років, на що почула: «мало ти отримувала, якщо так і не навчилася розмовляти з матір’ю!». І цій жінці я маю довірити свою дочку?

Зараз ми не спілкуємося зовсім, я не дзвоню, а мама перша ніколи не піде на примирення, тим більше, що вважає мене невдячною дочкою, а себе несправедливо скривдженою. Я живу лише роботою та донькою, намагаюся не звертати уваги, але все одно дуже важко від таких стосунків.