На мій ювілей 25 років батьки зробили мені шикарний подарунок: вони подарували мені двокімнатну квартиру. Так, невелику і з поганеньким ремонтом, зате своє житло.
Власне, з батьків у мене тільки один батько. І мама, яка мачуха. І іншої я не пам’ятаю. Рідна мама пішла з життя за 2 роки після того як я зʼявилась на білий світ, коли мені виповнилося 4 роки, батько привів у дім найріднішу мою людину, мою матусю. Так, так буває, уявляєте!
Замість страшної казки, куди я мала неодмінно потрапити (так вважали обидві бабусі), я потрапила у справжню казку, де мама – найближча людина.
Своїх дітей у мами бути не могло. У неї теж був перший шлюб, нещасливий досвід материнства, загибель малюка на 10 день від так і невстановлених причин. А ускладнення не дали шансів виносити дитину знову. Її перша сім’я розпалася.
— Твій батько і ти врятували мене, – каже мама, – не знаю, чи з глузду б я зійшла, чи що гірше.
І я намагаюся платити мамі тільки любов’ю і ласкою. До чого я про неї? А ось до чого. Коли я робила ремонт у своїй квартирі, то познайомилася з хлопцем, який жив через під’їзд. Раз допоміг вивантажити щось і донести до 3 поверху, інший…
До кінця мого ремонту, що тривав півроку, ми вже були нареченим і нареченою. У мого Івана тільки мама, батько – невідомий герой, одружений він на свекрусі не був. Чому герой? Та тому що інший із нею б узагалі не зв’язався. Хоча не виключаю версію, що свекруха стала такою шкідливою саме через невдачі в особистому житті.
Мене образило одразу й безповоротно одне: те, як мама Івана висловилася про мою маму в розмові з власною сестрою на нашому весіллі. Ми тоді на вулицю вийшли з чоловіком, свекруха з сестрою теж біля кафе повітрям дихали.
— Сваха в тебе просто красуня, – сказала тітка чоловіка.
— Ой, – каже свекруха, – та яка вона мені сваха?! Сват є, а свахи нема, так, тітка чужа.
— Це моя мама, – кажу, втручаючись у розмову, щоб припинити на корені таку неповагу, – моя улюблена мама.
— Добре-добре, – свекруха руками замахала, – я не хотіла образити нікого, просто неправильно висловилася, що ти сирота.
— Та яка я сирота! – я ще більше обурилася, – Батько є, мама є.
Іван тоді якось загасив конфлікт, але я, колись налаштована цілком доброзичливо до свекрухи, прямо образу затаїла на таку безцеремонність. Як показала практика, правильно я тоді свою свекруху оцінила.
До нас, точніше до мене, вона не тягалася, намагалася, але я твердо дала зрозуміти, що порад не потребую, перевірок не потерплю, на своїй території та у своїй сім’ї господарюю як хочу:
— У мене для порад, – кажу, – улюблена матуся є, у неї і запитаю.
Зате мати Івана постійно голосила, що я її сина зовсім не годую. Ось до місця і не до місця, на сімейних святах, мимохідь біля під’їзду:
— Синочку, від тебе одні очі залишилися! Невже молода дружина тебе зовсім не годує?
— Юлечко, – це вже мені, – вари щось калорійне, дивись, у Ванька одні ребра!
Дратувало страшенно. Коли я була в положенні і почала набираючи вагу, свекруха нерви мені мотала неабияк. Прийде, сяде навпроти сина і голосить, що я товстішаю, а його не годую. Коли в нас син зʼявився, мені бувало й ніколи приготувати, то Іван й сам у змозі собі щось швидке зварити, та ще й мене погодує.
Важкі часи нас не оминули. Синові було 4 місяці, коли чоловік роботу втратив. Знайшов нову за кілька місяців. Зате свекруха в той період винайшла фішку: на очах усього будинку вона ходила до нас із тарілкою.
Одну тарілку супу могла нести, одну порцію другого. Тарілку в целофановий пакет загорне, навіть не в контейнер і тягне. Повільно йде, щоб усі розглянули:
— Ось, синові поїсти несу. У них зараз грошей зовсім немає. Невістка ще якось їсть, а син собою жертвує, дружині годувальниці залишає, а самого вже вітром від голоду носить.
Іванко з нею лаявся, демонстративно викидав їжу, але свекруха непробивна була. Уявляєте ситуацію, сидить свекруха біля свого під’їзду на лавочці з приятельками, в руках згорток. Чоловік повз із роботи йде, а вона йому назустріч кидається, розгортає свій кульок і привселюдно благає з’їсти котлетку:
— Знаю, що тобі такого ніхто не приготує! Ти угробиш здоров’я, ти вже дійшов до виснаження.
Цирк із кіньми. Ми в сусідньому під’їзді живемо, сусіди шепочуться за спиною. Про мене, яка готувати не вміє, чоловіка не годує, про дурепу мою свекруху – байдуже, все одно неприємно.
— Нема нам тут життя, – одного разу не витримала я, розреготавшись, коли мама в мене була з онуком гралася, – от що цій мимрі треба? Дістала, хоч переїжджай.
Мама мене заспокоїла. А наступного дня чоловік із роботи прийшов із диким сміхом. Історія сталася така. Мама моя під’їхала до будинку на машині, сіла в засідці й чекала терпляче, коли зять із роботи піде. Біля свого під’їзду як завжди свекруха зі згортком. І ось, кидається мама до сина, суне йому тарілку з курячою ніжкою і пюре, а з машини біжить із тарілкою моя мама.
— Зятm, любий, а я на тебе чекаю, – на очах здивованої публіки вистава, – борща тобі привезла! Та що ж це таке! Вдома дружина годує, мама біля під’їзду курку в тебе пхає, а ти все худий і худий? Криворукі вони обидві, готувати не вміють. Ось мій борщ, він зі сметанкою і шкварками, їж, інакше як ти сім’ю забезпечувати будеш.
Чоловік, якого мама моя попередила заздалегідь, встав і борщ у дворі навертає, хвалить, свекруха зі своєю курячою ногою осоромлена. Сусіди в шоці. Рази два ще мама таке проробляла, потім свекруха вирахувала, де вона машину паркує, взмолилася:
— Свахо, не ганьби мене. Зрозуміла я, припиняємо обидві, добре?
Ходить чоловік мій спокійно з роботи. Мама його з тарілкою більше не тягається, на лавочці не чатує. Сусіди поржали і вщухли. А я дуже люблю свого чоловіка. І маму. Свою найкращу маму на світі.
