З Ігорем ми познайомилися 5 років тому на вечірці у спільних друзів. Тоді він був симпатичним сором’язливим хлопцем 26 років (мені було 23), розумним, але без грошей та без особливих перспектив. Він мені сподобався, був начитаним і з почуттям гумору, я побачила в ньому нерозкритий потенціал і ми почали зустрічатися.
Поступово мені вдалося донести до нього думку, що робота системним адміністратором у бюджетній організації ні до чого нічого його не приведе. Що потрібно працювати над собою, розвиватися професійно і тоді можна досягти багато чого навіть без знайомств і хабарів.
Я записала його на курси програмування, потім на курси вивчення англійської, бо без англійської в IT робити нічого. Сама з ним спочатку займалася, оскільки англійська у мене хороша ще зі школи, потім разом дивилися американські серіали без перекладу. Звичайно, це було вигідно і мені, і йому, і нам як парі.
Начебто все йшло чудово. Через рік з моменту знайомства ми разом винаймали квартиру, ще через пів року Ігор влаштувався на роботу програмістом у велику міжнародну аутсорсингову компанію (його команда розробляла софт для італійської компанії у сфері охорони здоров’я) і поступово почав заробляти хороші гроші. Цієї зими після сплати податків у нього виходило 2700 доларів і незабаром обіцяли чергове підвищення. Для нашого міста це дуже хороша зарплата, ми навіть мали трохи відкладати.
Ми будували плани на подальше спільне життя, купівлю квартири, подорожі. Мої обережні питання щодо сім’ї та дітей його начебто не лякали. І все це звалилося якось несподівано і безглуздо. Ми почали сперечатися на політичні теми. 24 лютого із самого ранку команда Ігоря прийняла рішення терміново виїжджати за межі Києва, оскільки це дуже рекомендував зробити їх замовник. Потім ім вдалося виїхати за кордон, вони купили квиток на Кіпр – та переїхали майже всім складом (10 осіб із 12). Розміщенням на Кіпрі займався роботодавець за фінансової підтримки замовника.
Зі мною Ігор попрощався якось не зрозуміло, сказав, що як освоїться на новому місці, забере мене до себе. Зібрав найнеобхідніше в одну валізу і полетів. А вже за тиждень ми з Ігорем розлучилися. По відеодзвінку, сучасно так. Він сказав, що ми надто різні, що він не знав, що я «зомбована» і «така тупа», що він «не бачить наших подальших стосунків». Що не наважувався про це сказати раніше, а тепер все нібито само собою вирішилося.
Я плакала і плачу досі майже щодня. Як він міг так зі мною вчинити? Я вклала в нього стільки сил, підтримувала його у всьому, допомагала з навчанням, майже вся домашня рутина була на мені. А тепер я залишилася у розбитого корита, квартиру я скоро не зможу оплачувати оскільки наша компанія на ладан дихає і ходять чутки про звільнення, у магазинах ви самі бачите ціни, а переїхати за кордон я сама не зможу – моя спеціальність там нікому не потрібна, а однією англійською далеко не поїдеш.
Я не знаю, що робити. Навіть друзям не сказала, що ми розлучилися, а від думки, що доведеться повертатися до батьків, мене накочує депресія. У чому я винна? Чому зі мною так?
