— Я принесла фруктів: виноград, хурма, банани, груші, – це мама оголошує, заносячи в нашу квартиру пакунки, – усе моєму дорогоцінному онукові!
Візитам і приношенням я не рада. Занадто багато вони викликають потім негативних наслідків. Та й усе це ми самі можемо купити. І купуємо. Але мамі цього я пояснити не можу. Мама несе. Онукові. І нікому іншому. І звіту вимагає.
— Єгорчику, – запитує потім мама телефоном або особисто, прийшовши до нас у гості, – ти пиріженки їв, які я для тебе минулого разу передала? Смачні? Наївся?
— Смачні, – погоджується мій 6-ти річний син Єгор, – їв, дякую.
— А скільки ти пиріжків з’їв? – ласкаво цікавиться мама, – Давай із тобою порахуємо? Загинай пальчики. Раз, два… Як два? Я ж чотири штуки принесла? А хто ще 2 з’їв? Тато з мамою!
А це вже до мене.
— Я кому приношу? – зі сльозою запитує мама, – Я онукові несу! Хлопчину побалувати. Він без батька росте, так ти зі своїм чоловіком його об’їдаєш.
Так, я заміжня вдруге. Перший чоловік, батько Єгора залишив мене з однорічним сином на руках. На кілька років я повернулася під крило до матері, а потім вийшла заміж за Андрія.
І в мого сина є справжнісінький батько: турботливий, люблячий і працьовитий. Але мама просто свято впевнена, що Єгор – напів сирітка. І ситуація з приношеннями і допитами, чи сам їв, чи ділився син, з нами повторюється регулярно. З цукерками, фруктами, печивом.
— Мамо, – намагаюся втовкмачити вкотре, – ми – сім’я. У сім’ї заведено ділитися всім. Якщо тобі так шкода – не носи, ми самі все купимо. Але виховувати Єгора жаднюгою, одноосібником і егоїстом, я не дозволю!
— Знаю я, як ви купите, іпотечники нещасні! – говорить мама, – От чому вам зі мною не жилося, квартира ж простора.
А то й не жилося. хіба це було б не життя. Особливо для мене й Андрія. Мама його так і не прийняла, все шукає, у чому новий зять ущемляє її ріднесенького внука.
— Це наше житло, – кажу втомлено, – ми на нього заробляємо, і на смаколики для Єгора теж. Я змушена буду обмежити твоє спілкування з онуком, якщо ти продовжиш у тому ж дусі.
— Не зможеш! – обороняється мама, – Я дізнавалася, по суду можу вимагати спілкуватися з єдиним онуком, навіть якщо ти мене за матір визнавати відмовишся. Я йому хочу тільки добра. Я сама з вітчимом виросла, думаєш, не знаю, що це таке!
Про те, що не всі вітчими погані, мама й чути не хоче. Та ще й я на її думку погана мати, не стою на сторожі інтересів дитини.
— Завжди все найкраще дітям! – ледь не плаче мама, – Ви з братом росли, то я найкращий шматочок вам намагалася залишити. Сама не доїм, а вас порадую.
Ага, думаю, тому мій брат і виріс закінченим егоїстом. Поїхав із дружиною за кордон і очей не показує, забуваючи привітати матусю з іменинами. Забув про найкращий шматочок.
Ні, ми з чоловіком не відбираємо в дитини їжу або смачні десерти. Просто Єгор так звик: якщо навіть є одне яблуко – воно на всіх. Якщо одна цукерка – ріжемо на шматочки.
Ще й сміємося і радіємо: мало, зате всім смачно і всі від насолоди кайфують. Тому що сім’я. І тому що дитина не повинна думати, що вона – центр світу.
— Це не я Єгора егоїстом виховую, – хитає головою мама, – це ти з чоловіком егоїсти. Тільки про себе думаєте і хлопчика привчаєте до того ж.
Єгор у садку. Мама постійно нарікає на тому, щоб найбільш ласий шматочок завжди треба залишати дитині. Беру на її очах соковиту грушу, мию і соковито, голосно хрумкаю. У мами від такого нахабства – круглі очі.
— Так, – кажу, прожувавши, – або забирай усе і не носи більше. І не заважай мені виховувати мого сина, ти свого вже виховала.
А у Ваших сім’ях дотримуються правила, що найсмачніший шматочок – дитині, вона ж маленька, а решта обійдуться і потерплять? Чи Ви вважаєте, що це прямий шлях до егоїзму?
