Мені дуже гірко, почуваюся невдахою і не хочу так більше жити. З самого початку мені здавалося, що в цьому житті я зайва людина. Я не мала друзів, батьки мене теж не намагалися зрозуміти. Постійні систематичні образи від батька, цькування від однокласників, причіпки вчителів. Я ненавиділа себе і всіх довкола. Було важко. Здавалося, весь світ налаштований проти мене. Я нікому не була потрібна, зокрема й собі.
Безталанна, дурна, негарна. Я подобалася хлопцям, адже не була зовсім потворою, але всі від мене бігли, зрештою. Примхливий і химерний характер упереміш з горою комплексів і постійною вимогою уваги, кого завгодно відштовхне. І ось, я стала дорослою. Я почала працювати над собою. Багато років роботи з психологами, багато прочитаних книг та набитих шишок. Я навчилася бути одна і у всьому покладатися на себе.
Перестала спілкуватися з сім’єю, яка мене принижувала, почала відстоювати особисті кордони, намагатися адекватно відповідати на шпильки та грубості, хоча це давалося насилу. Друзів у мене так само немає. Для мене це занадто, бо мене це вимотує і важко. Але є коханий чоловік, з яким ми одні один в одного. Підтримуємо та допомагаємо, як тільки можемо. Сваримося, звісно, але завжди знаходимо компроміс.
Але вже кілька років ми не можемо стати батьками. Зі здоров’ям все добре в обох, з еко теж не вийшло. Я намагаюся не зневірятися, намагаюся відволіктися і жити далі. Переконую себе, що діти – це не синонім щастя. Але що довше я намагаюся це зробити, то більше собі не вірю.
Але найбільше мене турбує внутрішній розлад. На роботі добре спілкувалася з дівчиною із подібною проблемою. Ось тільки у них із чоловіком все завершилося успішно. Вона така щаслива. Дуже любить дітей, часто була вожатою у дитячому таборі, допомагала з племінниками. Шалено чекає свою маленьку дівчинку, а я не можу більше її бачити. Не можу справлятися зі своєю пекучою заздрістю та ненавистю. Так, ми були одна для одної втіхою, а тепер…
Я знову почуваюся тим самим закомплексованим підлітком, загнаним у куток. Не можу зрозуміти, чому я так заздрю їй. Такою чорною заздрістю. Чому мені взагалі не байдуже. Ця ситуація внесла в моє життя таке роздратування, що я плачу ночами вже кілька місяців, не хочу жити і весь час перебуваю в стані сонної апатії.
Все втратило фарби і перетворилося на один суцільний біль. Я перестала спілкуватися з цією дівчиною і чекаю, коли вона піде в декретну відпустку, щоб не бачити її, але все одно часто заходжу на її сторінку, бачу її фотографії і тихо-тихо ненавиджу. Себе. Адже справа не в ній, справа в мені.
Я розумію, але все одно вдіяти нічого не можу. Чоловік мене не розуміє, вірить, що й ми матимемо своє щастя, ось тільки я вже опустила руки. Роки терапії нанівець. Психолог каже, що якщо зараз я не щаслива, то дитина цьому не допоможе. Що потрібно шукати гармонію із самою собою. А мені хочеться просто замкнутись від усіх і нікого і нічого не бачити. Мені страшно, я стомилася. І гірко. Дуже гірко. Здається, що всі навколо отримують все, що хочуть, але тільки не я.
