— Зі своїм любим чоловіком Валентина жила, як у Бога за пазухою, — так сама і говорила, коли односельці запитували про її життя-буття. Хоча в селі все на видноті, і всі про всіх знають.
— Валю, сім’ю треба берегти й зберігати попри все, — напучувала її мати, коли та зібралася виходити заміж за сусідського Вітьку, вони змалку росли разом.
Вітька просто не уявляв, що замість Валі може бути якась інша дівчина. Для нього Валя була єдиним світлом у віконці, він її захищав, разом ходили до школи й назад, а коли підросли, їхня дружба перетворилася на кохання.
— Бач, ідуть два голубки, — сміялися вслід місцеві бабусі. — Вони точно створені одне для одного, змалку за ручку.
Валю виховали батьки правильно: вчили з людьми жити в мирі, допомагати, вірити в хороше, і ніколи не чинити несправедливо.
— Доню, Господь покарає, якщо ти будеш кривдити когось, не поважати, живи по справедливості, він усе бачить, — говорила мати, а та вірила, а кому ще вірити, якщо не мамі.
Віктор був гарним чоловіком. Усю важку роботу по господарству брав на себе, не дозволяв дружині підіймати важке. Вранці, ідучи на роботу, попереджав:
— Валюшко, дивися мені, не руш важкого, ти теж працюєш, теж втомлюєшся, прийду і все зроблю, на те я й чоловік.
А коли Валя, усміхаючись, повідомила чоловікові:
— У нас із тобою буде дитина, — він від щастя аж стовбенів, а потім довго обіймав і цілував дружину.
— Ну тепер ти подвійно маєш себе берегти, ти тепер не сама, — казав він.
— Гаразд, Вітенько, та що ти так переживаєш, не я перша, не я остання виношую маля, все буде добре.
Минув час, на світ зʼявився син Миколка. Скільки було радості в них, Віктор розумів, це їхнє продовження роду, обожнював сина.
А трохи підріс, поважно й гордо ходив із ним селом, куди б не йшов, завжди брав Миколку із собою. А потім і на риболовлю, і в ліс по гриби. Валя на той час подарувала йому ще й доньку.
Третій син Марко зʼявився у родині через чотири роки після доньки.
Так і жили Валентина з Віктором, виховували дітей, працювали, мали свої радощі та проблеми.
Дуже неспокійним був Марко — молодший син. Вчителі скаржилися на нього, «шустрий» і «шкодливий» був він.
— Ваш Марко знову притягнув на урок кішку і випустив, поки вигнали її з класу, багато часу минуло, — вичитувала класна, коли зустрічала матір чи батька Марка. — Ваш Марко ворону притягнув у клас і випустив, а два дні тому — мишу, дівчата всі верещали, — кого тільки не тягав хлопець у клас.
Він і додому приносив їжачка, а той уночі нікому не давав спати, стукав своїми кігтиками по підлозі. Наступного дня Віктор змусив його віднести до лісу.
Підібрав якось зозуленя, у нього виявилося крило не в порядку, не могло літати, і «виходив» же, а потім випустив у ліс.
Час ішов.
Батьки працювали, діти росли, дорослішали. Микола вже відучився й одружився з місцевою дівчиною Оленкою.
Спочатку жили з його батьками, але швидко побудували з батьком будинок неподалік від них і відділилися. Жили вже своєю сім’єю.
Донька поїхала після закінчення дев’ятого класу, вивчилася й вийшла заміж. Із чоловіком поїхала до його батьків в іншу область.
Несподівано у Валентини сталося нещастя. Не прокинувся вранці Віктор.
Вона спочатку думала, що він проспав, підійшла розбудити, а він не відкрив очей.
— Марку, Марку, біжи швидше по фельдшера, — кричала вона молодшому синові, той жив поки що з ними.
Фельдшер — Ганна Опанасівна, літня жінка, подзвонила в швидку. Хоча вже бачила, що Віктор спочив. Для Валентини — це було величезне горе.
Рано пішов чоловік, рано вона овдовіла, тільки-но їй виповнилося п’ятдесят років.
Після похорону чоловіка приходила до тями довго. Марко жив із нею, але надії на нього не було. Яким ріс він «непутящим», таким і, подорослішавши, вів неправильне життя. Часто прикладався до спиртного.
— Марку, годі пити, — сварилася Валентина.
Односельці теж говорили:
— Яка сім’я у Валентини була хороша, чоловік, старші діти, а молодший у кого вдався? Правду кажуть, що в сім’ї не без виродка…
Марко працювати не хотів, пив із друзями, сидів на шиї матері. Валентина, чесно кажучи, замучилася з ним. Якось привів додому Таньку, таку ж, як і він. Уже вдвох пили, скандалили.
Пуття від них ніякого, на городі не допомагали, по господарству теж.
Усе було на Валентині. Добре, що недовго вона жила із сином, «розірвалися» і розійшлися.
Після смерті Віктора минуло років вісім, коли до сусідки Раї приїхала із сусіднього села знайома Олена.
Рая запросила Валентину до себе, хоч і була вона набагато молодша, але жили по-сусідськи мирно і дружно.
— Тітко Валю, ходімо до мене, у мене гостя, розмова до тебе в неї є, — загадково повідомила сусідка.
— Господи, Раю, що за розмова? — здивувалася вона.
Олена радісно зустріла Валентину, познайомилися.
— Тітко Валю, у мене в селі живе батько, він теж вдівець. Не п’є й не палить, добрий, він попросив мене знайти йому жінку для життя хорошу. От мені Рая й порадила вас.
Я в місті живу з дітьми, з чоловіком розлучена, в село не можу часто приїжджати. Може вам зійтися й жити разом. Удвох легше. На спадок я не претендую, якщо що, будинок у нас тільки в селі. У мене в місті квартира, а будинок цей… Не люблю я копирсатися в землі й не потрібен він мені.
— Ой, Олено, так несподівано, я й не думала зовсім, що ще з якимось чоловіком жити буду. Вже й років мені…
Як уже там вийшло, але погодилася Валентина переїхати в село до Гната, мабуть, Марко діста своєю пиятикою.
Та й сама Олена погодилася на умови Валентини.
Микола перевіз матір у сусіднє село, познайомився з Гнатом, обоє знайшли спільну мову.
Валентина з Гнатом жили спокійно, дружно. Він теж допомагав по господарству. У нього була свинка та кури, а Валентина ще й козу свою із собою привела. Будинок Гната був набагато просторіший, ніж у Валентини.
Марко привів у дім господиню, знову таку ж, як і він сам. Як там вони жили, Валентина переживала.
— Хоч би дім не спалили, — говорила вона старшому синові. — Миколо, ти хоч наглядай там за молодшим-непутящим.
Влітку до Валентини й Гната приїжджали онуки з міста.
В Олени було двоє синів, іноді й вона сама приїжджала, тоді Валентина навантажувала її продуктами та гостинцями. Начебто поважали Валентину Олена та її діти.
Минуло близько десяти років.
Гнат останнім часом недомагав. Часто лежав, Валентина доглядала, готувала якісь відвари, вчасно давала ліки. Ще до хвороби Гнат якось сказав:
— Валентино, якщо щось зі мною трапиться, ну піду я першим у світ інший, ти залишайся в будинку й живи тут, доживай спокійно свій вік, щоб на старості літ не займатися переїздами, утомливо це. А за мною не журися, рідна…
— Гаразд, Гнате, ти чого про це заговорив… я ж теж не зовсім здорова.
Одного разу Олена приїхала з новим чоловіком. Чомусь поводилася зовсім по-іншому.
— Тату, ми зі Стасом забираємо тебе в місто. Лежиш, хворієш, там будеш під моїм наглядом.
— Господи, Олено, та кращої за Валентину не знайти доглядальниці, вона ж для мене все…
— А тебе й ніхто не питатиме, — різко заявила донька. — Поїдеш із нами…
Не став сваритися з донькою Гнат, зі сльозами поїхав, Валентина теж плакала. За тиждень приїхала Олена знову й сказала:
— Збирайся зі своїми пожитками і їдь до себе, будинок ми зі Стасом виставимо на продаж. І не кажи мені, що ми з тобою домовлялися, і я щось там обіцяла. Переглянула я свої плани. Тиждень тобі даю, щоб звільнила будинок. Наступних вихідних ми знову приїдемо.
Правда, на вихідних вона не приїхала, а з’явилася пізніше, того дня, коли Микола зібрався перевезти матір у її будинок.
— Помер батько, — як би між іншим повідомила вона. — Мабуть, не сподобалося йому міське життя, ну що поробиш, усі там колись будуть. Краще скажи мені дякую, тобі не довелося ховати його.
— Олено, чому ж ти не привезла сюди на цвинтар, поховала б поруч зі своєю матір’ю, — засмутилася Валентина.
— Ой, та яка різниця, де лежати мертвому, — усміхнулася вона.
Микола — старший син відвіз Валентину до неї в дім. Виявляється, Марко взявся за розум, кинув пити, влаштувався на роботу.
Коли вона зайшла до свого двору, не повірила очам: доглянуто, квіти посіяні, город посаджений. Зустріла її Віра, дружина Марка. Вони одружилися півтора року тому, і її умова була, щоб Марко кинув пити.
Валентина, звісно, знала, що Марко одружився, вони навіть приїжджали до неї в село. Але мати не була впевнена, що «непутящий» її син може одружитися з хорошою жінкою.
А Марко закохався, та так, що кинув пити й дружків своїх усіх відправив куди подалі. Завели з Вірою господарство, зробили ремонт у будинку.
— Здрастуйте, Валентино Іванівно, — співучим голосом промовила Віра. — Ну що ви зупинилися, ви до себе додому приїхали. Я приготувала обід, Микола сказав, що привезе вас сьогодні.
Валентина зраділа. Марко поправився, чистий, акуратний. Добре зажили вони втрьох. Віра шанобливо ставилася до неї й навіть через деякий час уже називала її мамою.
А Валентина раділа, старіла вона, і відчувала слабкість, зате раділа, що невістка її не кине.
У Віри в руках усе «горіло»: готувала, прибирала, прала, на городі працювала, за господарством доглядала, звісно, і Марко допомагав.
Валентина навіть і не думала, що її колись непутящий син, стане справжнім господарем у домі, все думала: «От би батько це бачив». Віра працювала на пошті, але все встигала, а потім подарувала Маркові доньку.
Не довелося доглядати за онукою Валентині, померла вона, коли Оленці був рочок. Але померла зі спокійною душею, Марко став справжнім чоловіком і господарем. «Горіли» в нього очі від щастя.
А що матері ще треба, аби були діти щасливі…
