Отже, уявіть, напівпорожня маршрутка повільно плентається вулицями міста. На зупинці заходить досить симпатична,ю тридцятирічна жінка. Детально описувати її не буду, скажу коротко — гарна та приваблива.
А слідом за нею заходить чоловік приблизно того ж віку з великою і, судячи з усього, важкою сумкою. Маршрутка різко смикнулася і за інерцією цей чоловік подався вперед до тієї самої жінки і наступив їй на ногу.
— Ну що ж ви як слон, — сказала вона, “невже не можна бути акуратнішим”.
Чоловік подивився на неї винуватими очима і вибачився. Але вона не вгамовувалася:
— Триматися на ногах треба було.
І тут цей чоловік вимовив слова, в які постарався вкласти максимум болю і скорботи:
— Жіночко, але ви ж бачили, що я не навмисне, тим більше, що я перед вами вибачився, ну що мені ще зробити, щоб ви заспокоїлися?
Особисто я в той момент очікував від неї будь-якої відповіді, але навіть мені, з моїм вродженим цинізмом, на думку не могло спасти, на що здатен жіночий розум.
Отже, готові?
— Що, що, заміж мене візьміть!
Водій від несподіванки зупинив автобус, у салоні настала тиша. Навіть п’ятирічна дівчинка, яка сиділа за мною і всю дорогу щось бурмотіла, замовкла.
Так тривало напевно хвилину або близько того. (Хочу зауважити, що на обличчі жінки в той момент не було навіть натяку на те, що це жарт).
І тут уже не витримав я (ну як же без мене то), кажу:
— Чуєш, мужик, ти відповідай що-небудь, подивися, публіка чекає!
Він подивився на мене, потім на нас усіх, перевів погляд на жінку і сказав:
— Я на наступній виходжу, ви зі мною?
— Так!, — відповіла вона.
— Браво, — крикнув я і вся маршрутка без будь-якої команди почала аплодувати.
Вони дійсно вийшли на наступній зупинці, і я почув, як, подаючи йому руку на виході, вона сказала:
— Мене Людмила звати!
Двері зачинилися…
