Жили, можна сказати, вчотирьох, я, він, його мати та син, номінально син жив із колишньою дружиною, але 20 днів на місяць був із батьком, я була зовсім не проти такого, ми з ним одразу потоваришували, незважаючи на мою нелюбов до дітей

Моя історія, загалом, банальна. Але хочеться розповісти про наболіле, сповідіваюся почути думку збоку.

Познайомились ми на роботі. Він на той час із дружиною вже не жив. Тиждень ми проводили ночі разом, але без натяку на щось більше з обох боків, потім роз’їхалися своїми містами.

Я тільки обійняла посаду, на якій він працював близько трьох років. Стали телефонувати одне одному, він допомагав саме по роботі. Не більше.

Так тривало 2 місяці. Між нами почали прослизати іскорки.

Їздили одне до одного. Потім я переїхала до нього зовсім.

Жили, можна сказати, вчотирьох, я, він, його мати та син. Номінально син жив із колишньою дружиною, але 20 днів на місяць був із батьком.

Я була зовсім не проти такого. Ми з ним одразу потоваришували, незважаючи на мою нелюбов до дітей.

Пізніше ми сварилися, і я перевелася в інше місто. Через 8 місяців він приїхав і забрав мене назад і ми стали жити окремо від усіх.

Я майже одразу дізналася, що чекаю дитину. І ось тут почалося.

Я фізично не витримую присутності його сина. Мені він став неприємним.

Мені здається, що він все робить неправильно і на зло мені. Він мене злить і дратує.

Хоча нічого поганого він мені зробив. Доходить до того, що коли чоловік із ним гуляє, я закочую істерику і змушую його їхати назад додому.

Чоловік розривається між сином та мною з маленькою донькою. Розумом я розумію, що неправа.

Умовляю себе заспокоїтися, ставитись до дитини чоловіка від першого шлюбу, як раніше. Але нічого не допомагає.

Як мені переконати себе, що ця дитина ні в чому не винна? Що він має такі самі права на батька, як і я з донькою?

Ненавиджу його всім серцем і ненавиджу себе за це. Не знаю, що з цим робити.