— Котлети в тебе — просто бомба, Анько! — нахвалював мої кулінарні здібності Антон, із задоволенням наколюючи на виделку останню котлету з миски. А я із сумом думала, що лише пару годин тому насмажила їх цілісіньку гору. Добре хоч дітей встигла нагодувати до його приходу. Бо ж після дяді Антоші не залишалося нічогісінько, навіть крихт

— Та облиш, Аню, тобі що, шкода? Просто в Антохи зараз складний період…

— А у твого Антохи все життя — це суцільний складний період!

Чоловік мій, Андрій, як міг вигороджував свого молодшого брата. А я просто кипіла від обурення, бо Антон перетворив нашу квартиру на безкоштовну їдальню, і це вже виводило мене з себе.

Він завалювався до нас, без перебільшення, на кожнісіньку вечерю, ніби за розкладом, і апетит у цього двометрового бовдура був такий, що він змітав ледь не все, що було в нашому холодильнику.

— Ну що тобі, харчів шкода? — відбивався від моїх претензій Андрій, насупивши брови. — Та я тобі грошей дам! Мені для брата нічого не шкода. Пам’ятаєш, як він нас виручив, коли нам було зовсім туго?

Так, дійсно, було таке. Трапилася в нашому житті справжня чорна смуга: я втратила роботу, Андрій потрапив під скорочення, і ми опинилися в глибокій фінансовій ямі.

Грошей не вистачало навіть на оренду квартири, і тоді Антон пустив нас до себе пожити. Тривало це недовго — я тоді всі нерви Андрію витріпала, щоб він знайшов спосіб зняти власне житло, і він таки це зробив.

Зрештою, ми від Антохи з’їхали, у нас потихеньку все владналося, ми навіть змогли взяти іпотеку і розжитися власними квадратними метрами. А от у Антона, навпаки, все пішло шкереберть: не щастило ні на роботі, ні в особистому житті.

І ось, врешті-решт, брат чоловіка розлучився.

Квартиру забрала дружина, бо то була її дошлюбна нерухомість, дісталася від батьків, тож Антон на неї жодних прав не мав. Машину теж вона привласнила.

Коротше кажучи, Антоха залишився біля розбитого корита, жив у гуртожитку, в малесенькій кімнатці зі спільним санвузлом і кухнею. А харчувався… у нас. Ми, звісно, були не проти підставити плече, але ж усьому є межа!

— Котлети в тебе — просто бомба, Анько! — нахвалював мої кулінарні здібності Антон, із задоволенням наколюючи на виделку останню котлету з миски.

А я із сумом думала, що лише пару годин тому насмажила їх цілісіньку гору. Добре хоч дітей встигла нагодувати до його приходу. Бо ж після дяді Антоші не залишалося нічогісінько, навіть крихт.

— Як там у тебе на роботі, Антошо? — спитала я, ледве стримуючись, щоб не придушити цього ненажеру прямо там, за столом.

— Та все норм, Аню. Ніби поки не вигнали, — відповів він із набитим ротом.

— Я от що хотіла спитати, — вела я далі. — У вас же там дівчата працюють?

— Угу, в конторі, — мугикнув Антон, підмітаючи з тарілки тонко нарізану ковбасу. — А ти з якою метою цікавишся? Коханку Андрюсі підшукуєш?

Він підморгнув братові й голосно заіржав. Андрій вичавив із себе кволу посмішку.

— Ні, — обірвала я його регіт. — За тебе хвилююся. Може, є там хтось на прикметі? Тобі в дружини кандидатка?

— Ага, в дружини, — Антон криво посміхнувся. — І куди я її приведу? У гуртожиток? У мене ж ні кола ні двора! Я всі гроші, що збирав, вгатив у ремонт квартири Соньчиної, колишньої моєї. Хто ж знав, що так вийде!

— Але ж ти можеш хоч щось там повернути. Чеки потрібні тільки…

— Чеки! — він знову засміявся, махнувши рукою. — Які чеки? Я там усе через хлопців купував, щоб дешевше вийшло. Без чеків, без нічого! Щоб зекономити.

— От і зекономив!

— Та, зекономив так зекономив.

— Шкода тебе, звісно.

— Шкода… Але нічого. У мене он ви є! — І він поплескав Андрія по спині, а потім підморгнув мені.

«Та вже ж, — подумала я, дивлячись на порожню миску з-під котлет. — Скільки ще протримається моє терпіння? Адже так довго тривати не може!».

Час ішов, а ситуація не змінювалася. Антон усе так само приходив до нас на вечерю. І кожен його візит закінчувався практично порожнім холодильником.

Він уже навіть не соромлячись пірнав туди, якщо не знаходив чогось на столі.

Я вже натякала Андрію, що його братові непогано було б хоча б почати скидатися на продукти.

— Ти що, Аню, він же брат! — чоловік дивився на мене зі щирим нерозумінням. — Як я йому таке скажу? Він же образиться!

— Якби він був таким хорошим братом, він би вже давно сам мав це запропонувати! Сам посуди: він уже без запрошення приходить, як до себе додому. Я йому що, наймичка — готувати, прибирати за ним?

— Аню, він приходить без запрошення, бо я йому так сказав, — відповів Андрій, починаючи дратуватися.

— А щодо тебе, то яка різниця? Ти ж усе одно готуєш і прибираєш за нами з дітьми. Однією людиною більше, однією менше. У чому проблема?

— А проблема в тому, мій любий, що твій Антоша їсть більше, ніж ми всі разом узяті! У нас бюджет не гумовий, а продукти дорожчають щодня!

— Слухай, Аню. Ти мене вже дістала! Я тобі казав, здається: потрібні гроші? Я тобі перекину. Все, не тріпай мені нерви!

«Значить, ось так?! — подумала я, дивлячись на його розгніване обличчя. — Ну почекайте, я щось придумаю!».

І геніальна ідея осяяла мене того ж дня, коли після роботи я закуповувала продукти в супермаркеті.

Я котила важкий візок, який уже майже по вінця був заповнений звичними харчами: заморожене м’ясо, фарш для котлет, філе риби, курка для запікання, кілька пакетів молока, кефір, сир кисломолочний, ковбаса, твердий сир, хліб та безліч іншого. І раптом мені сяйнула думка…

Подумки похваливши себе за ідею, я почала повертати продукти на свої місця: м’ясо, рибу — назад у морозильні, курку — в холодильник до решти тушок, ковбасу — на полицю, де їй і місце. Всю молочку теж повернула.

У результаті візок став майже порожнім, лише кілька пакетів із крупами та чорним хлібом самотньо лежали на дні. Я побудувала новий маршрут уздовж полиць і вітрин супермаркету.

Мене тепер цікавили зовсім інші продукти.

— Кохана, привіт! — привітався зі мною Андрій, повернувшись із роботи. Я на той час уже накривала на стіл. — Що у нас сьогодні? Я голодний, як вовк.

— Усе вже готово. Накриваю, — весело щебетала я. — А що там Антоша? Прийде?

Андрій кинув на мене підозрілий погляд.

— Ну звісно прийде, Аню. Ми ж з тобою, здається, вже закрили цю тему!

— Ні-ні! Все нормально. Я просто питаю: на нього теж накривати?

— Природно!

— Ну і чудово! Мийте руки і до столу.

Не минуло й п’яти хвилин, як у домофон подзвонили. Прийшов Антон. Незабаром уся наша велика родина — я, Андрій, наші двоє дітей і Антон — сиділа за столом.

— Смачного, — сказала я, ставлячи перед чоловіками дві великі тарілки з їжею. На обличчях Андрія та Антона промайнуло здивування.

— Це що таке? — запитав чоловік, здивовано дивлячись у свою тарілку.

Я відварила їм овочі, причому не свіжі, а ті, що продаються в заморожуванні: броколі, цвітна капуста, спаржева квасоля, морква кубиками.

Усе це виглядало, м’яко кажучи, не дуже апетитно. Жодних приправ, масла, нічого. Просто відварені овочі.

— Ти що, забув? — я дивилася чоловікові просто в очі. — Минулого тижня ти був у гастроентеролога після ендоскопії.

— Ну так, він мені ліки якісь виписав, я їх п’ю. — Андрій насупився.

— А про сувору дієту ти не пам’ятаєш? Лікар же тобі ясно сказав: ніяких смажених, жирних, гострих страв! Тільки відварене, парене.

— Аню, ну не настільки ж жорстко! — Андрій поколупав виделкою броколі.

— А як ти хотів? От вилікуємо твої гастрити, повернемося до колишнього меню. Якщо захочеш, звісно. Кажуть, до здорової їжі швидко звикаєш. Це ж для твого ж блага, дорогий! Здоров’я — найголовніше.

Чоловік скуштував мій кулінарний шедевр і скривився.

— Аню, ти взагалі солила це?

— Ніякої солі! Це ж повільна смерть, Андрію… Лікар же казав!

Антон теж з недовірою дивився у свою тарілку. Потім вирішив висловитися.

— Ні, я розумію, у Андрюхи дієта і все таке. Але чому ми повинні страждати? — Він усміхнувся, щось поколупав у тарілці, але їсти не став.

— Ні, ну цікавий який! — обурилася я. — Ми, значить, відбивні будемо тріскати, а Андрій нам до рота заглядатиме? Так не піде! Ми ж сім’я! Якщо один постить, значить і решта теж. Повинні ж ми підтримати Андрія на його нелегкому шляху до одужання! Правда, діти?

На мій превеликий подив, діти мене підтримали: наминали мої страви за обидві щоки.

Антон щось пробурмотів собі під ніс, але не ризикнув сперечатися далі. Встав з-за столу, демонстративно підійшов до холодильника, ніби сподіваючись знайти там щось більш їстівне.

Але, на свою прикрість, він не знайшов там нічого, що б йому захотілося з’їсти. Холодильник був забитий виключно «корисними продуктами». Ні ковбаси, ні сиру, ні інших звичних «смаколиків».

Відвар із цілющих трав замість звичного чорного чаю та перетерта розторопша, намазана тонким шаром на чорний хліб замість десерту, остаточно добили нашого гостя.

Його обличчя виражало цілковитий відчай. Я думала, що наступного дня він уже не прийде до нас на вечерю.

Але він, мабуть, вирішив, що самі ми довго не протримаємося на такому здоровому харчуванні, і вже наступного дня заявився знову. Він помилявся!

І ось уже на четверту вечерю Антон не прийшов. Я відчула полегшення.

Я пожаліла чоловіка і запекла йому рибу. Але Андрій напрочуд швидко звик до корисного харчування і навіть підмітив, що його шлунок із таким меню почувається набагато краще.

Звісно, час від часу він усе ще тягнувся до шкідливої їжі, але загалом його раціон став набагато здоровішим.

Ось так я віднадила від халявних вечерь свого дівера. А заразом привчила своїх домочадців до корисного харчування. Як то кажуть, убила двох зайців одним пострілом!

Цю життєву історію надіслала нам читачка, а наша редакція її делікатно підготувала до публікації. Інколи доводиться йти на хитрощі, щоб зберегти мир у родині та відстояти власні інтереси.

А як ви вважаєте, чи правильно вчинила Анна, вдавшись до таких радикальних методів «перевиховання» родичів?