Та чого ти так розкис, дядьку Толю? Жанна ж іще та стервозна баба була, я-то свою сеструху як облуплену знаю! — Генка з апетитом відкусив чималий шмат домашньої ковбаси з часничком. — Ох і добра на закусь, словами не передати

На просторій кухні з дорогими меблями стояла гнітюча тиша, яку порушувало лише гучне плямкання.

— Та чого ти так розкис, дядьку Толю? Жанна ж іще та стервозна баба була, я-то свою сеструху як облуплену знаю! — Генка з апетитом відкусив чималий шмат домашньої ковбаси з часничком. — Ох і добра на закусь, словами не передати!

Геннадій заїхав у гості до колишнього чоловіка своєї сестри. Років сім тому Жанна мертвою хваткою вчепилася в Анатолія Івановича. Усім коліжанкам хвалилася, мов, ухопила багатого, щедрого, солідного чоловіка.

Квартира в самісінькому центрі міста, розкішна двоповерхова дача, гарна автівка і взагалі — повний фарш. Але Жанна прорахувалася. Статки Анатолія Івановича виявилися не такими бездонними, як їй мріялося.

Збагнувши це, спритна жіночка швидко зорієнтувалася, перечекала трохи й зрештою знайшла чоловікові вигіднішу заміну.

— Ну, чого сидимо, як на поминках, дядьку Толю? Плесни ще по краплі, раз у нас такий настрій ліричний! — запропонував Генка.

Анатолій Іванович мовчки перехилив чарку, крекнув і занюхав скибкою свіжого чорного хліба.

— Та зрозумій ти, Генко… Я ж не за нею побиваюся. Не за твоєю Жанною. Її я вже давно наскрізь бачу. Старша твоя сестра… ех, сказав би я міцне слівце, та вона ж тобі рідня. А взагалі — сам я винен, на кого тепер нарікати?

Спокусився на молоденьку, біс поплутав на старість літ! Думав, друге життя почну. Валюша ж моя покинула мене… ех, ну ти сам знаєш. Та, видно, забагато я від долі захотів!

Анатолій Іванович приречено махнув рукою і замовк, дивлячись кудись у порожнечу.

Його дружини, Валентини, не стало десять років тому. Що правди таїти, останнім часом він часто кривдив її своєю байдужістю.

Вважав «сірою мишкою» — Валя була тихою, лагідною, жила тільки ним і для нього.

Лише тепер до Анатолія Івановича дійшло: саме Валюша своїм теплом притягувала до нього вдачу. Тільки з нею поруч він був успішним, шанованим чоловіком, у якого все горіло в руках. А без неї все життя посипалося, як те сухе осіннє листя.

Не вберіг він своє щастя.

Звісно, грошей на лікарів для Валі він не шкодував. Він узагалі на дружину і доньку фінансів ніколи не жалів. От тільки любов його кудись випарувалася, схолола. Тому й не витягла Валя, не здолала хворобу…

Їй же тільки його любов і потрібна була як ліки. Тоді б вона гори звернула.

А потім якось так дурнувато вийшло, що він одружився з цією Жанною. Та ще й з ким — з подружкою власної доньки!

З Іринкою відтоді стосунки стали наче натягнута струна, а Жанна, ясна річ, їй більше ніяка не подруга. Всі пересварилися, порозбігалися, та й шлюб цей нікому радості не приніс.

Тільки зараз, опинившись біля розбитого корита, він збагнув, як же душевно і тепло вони жили з Валею.

— Я ж чого до тебе заскочив, дядьку Толю, — Генка підчепив на виделку маринованого грибочка. — Не просто так я тут сиджу, маю до тебе одне прохання.

— Прохання? — Анатолій Іванович відсунув чарку і з подивом глянув на гостя.

Останнім часом до нього з проханнями ніхто не звертався.

Справи пішли на спад, а сам він загруз у такій депресії, що Генка його неабияк заінтригував.

— Розумієш, дядьку… як би тобі це правильно пояснити? Ти ж знаєш, я в цьому житті теж дров чимало наламав. Щоправда, не скривдив нікого, доля, як то кажуть, була до мене милостивою.

Але дивлюся я на тебе і думаю: а я ж отак скоро теж залишуся сам-один, як палець! Мені ж теж скоро сороківка стукне, а я бобилем ходжу, і все це холостяцьке життя мені вже в печінках сидить!

— І чого ж ти від мене хочеш? — щиро здивувався господар.

— А ось чого! — Геннадій аж підвівся з-за столу. — Життя своє хочу круто змінити! Але сам не витягну, вже пробував. Напарник мені потрібен, товариш. А ти зараз у такій самій ямі, як і я.

До того ж, ти чоловік харизматичний, статний, а це в нашій справі — ой як важливо. Тому пропоную тобі угоду: будьмо заодно! Допоможи мені, бо інакше моє життя зовсім під укіс піде.

— У сенсі — «заодно»? Не второпаю, ти що мені пропонуєш, Гене?

— А ось що слухай! — і Геннадій почав у барвах розписувати свій хитромудрий план.

Вихідними, з самого ранку, Генка підкотив на своєму мотоциклі до будинку Анатолія Івановича. До цього вони довго ламали голови: де ж Генці знайти нормальну, порядну дівчину?

Перебирали все підряд. Сайти знайомств відкинули, нічні клуби — тим паче, театри чи виставки — якось не їхній формат.

Усе не те.

— А гайда на річку! Я ж зі своєю Валею колись на пляжі познайомився, — запропонував Анатолій Іванович. — Там усі як на долоні, і фігурку відразу видно, без прикрас!

— Ну ти, Івановичу, і голова! — захоплено ляпнув себе по коліну Генка. — Хоча я вже відвик ось так, наживо знайомитися.

— Ти ж сам просив допомогти тобі супутницю життя знайти? От і давай, дій!

Анатолій Іванович, здається, і сам загорівся цією ідеєю.

Таке чоловіче братерство раптом витягло його з душевного мороку, і йому дійсно захотілося допомогти молодшому товаришеві влаштувати долю.

На піщаному березі Десни яблуку ніде було впасти — погода стояла просто розкішна.

— Дивись, он там, за кущами верболозу, гарненька дівчина на рушничку лежить. Придивися! — штовхнув у бік товариша Анатолій Іванович.

Дівчина була не сама — чи то з мамою, чи то зі старшою подругою. Генка одразу нахилився до вуха товариша:

— Слухай, а та, що старша, теж нічого так! Може, і ти придивишся, а, дядьку Толю?

— Та припини ти ці дурниці, — насупився той. — Не про мене зараз мова!

Тим часом жінки пішли до води. Молодша раптом оступилася на слизькому дні і з розмаху гепнулася у воду.

— Твій вихід! Самий час показати себе лицарем, — підштовхнув Генку наставник.

Геннадій підскочив як ошпарений, кинувся у воду і галантно допоміг дівчині звестися на ноги. Слово за слово — зав’язалася розмова.

Дівчину звали Оленкою, а її старшу сестру — Катею. Генка хвацько підвів нових знайомих до Анатолія Івановича, але той, як хлопчисько, раптом зніяковів і почервонів.

Зрештою, домовилися зустрітися всі разом наступних вихідних. Назад їхали мовчки — кожен думав про своє. Генка крутив у голові думки про Оленку: що за дівчина така?

І з лиця мила, і в спілкуванні наче цікава. Анатолій Іванович міркував про те, що Катя дійсно дуже симпатична жінка, але йому зовсім не хочеться знову починати якісь стосунки. Може, це вже старість у двері стукає?

І як же так вийшло, що Генка не помітив той чорний позашляховик, який раптово увімкнув поворотник?

Заверещали гальма, посипалося скло, але було вже запізно. Генка не втримав важкий байк, і вони з шаленою швидкістю полетіли у придорожню канаву.

Останнє, що промайнуло в Генчиній голові, було гірке усвідомлення: «Як же безглуздо закінчилося моє нове життя… Невже це все?».

Але додумати цю думку він уже не встиг.

— Сестро! Сестричко! — кричав хтось не своїм голосом, і Анатолій Іванович подумки благав, щоб цей навіжений нарешті замовк.

Аж поки не усвідомив, що то кричить він сам.

— Що, мій хороший, прийшов до тями нарешті? — голос був такий солодкий, лагідний, мов теплий мед.

Анатолій Іванович спробував розплющити очі — де це він? Стеля попливла кудись убік, страшенно занудило, і він знову примружився, залишивши лише вузеньку щілину світла.

— Ну-мо, давай я тобі хоч губи змочу. Важко ж ти відходиш після операції, потерпи трошки…

— Після якої ще операції? — ледь ворушачи язиком, здивувався Анатолій Іванович.

— А хто на мотоциклі в аварію потрапив? Ніби ж солідний чоловік на вигляд, а такий безтурботний! — голос жінки був легким, наче весняний вітерець.

Вона обережно обтерла його змарніле обличчя вологим рушником, і справді стало набагато легше.

Анатолій Іванович знову розплющив очі — над ним схилилася миловидна жінка в білому халаті.

— Ви хто… Ангел? — сам не розуміючи чому, хрипко запитав він.

— Та куди там! — дзвінко засміялася вона. — Я Марина Яківна, ваша медсестра. Вас сюди три дні тому привезли. А син ваш уже прийшов до тями.

— Син? — ще більше здивувався чоловік. — А-а-а, Генка! Та він мені не син… А як він там?

— Все добре, він народився в сорочці. Обійшлося! Пощастило вам обом неймовірно, значить, іще будете щасливі, — Марина Яківна усміхнулася, і на її щоках з’явилися такі чарівні ямочки, що Анатолій Іванович раптом відчув незбагненний спокій.

Душу осяяло тихе, світле щастя, ніби він нарешті знайшов те, що шукав усе своє життя…

На весіллі Анатолія Івановича та Марини Яківни Генка витанцьовував за двох.

— Ох і хитрий же ти жук, Івановичу! Підвів ти мене! — жартома дорікав він старшому товаришеві, витираючи піт з чола. — Обіцяв мені наречену допомогти знайти, а сам першим під вінець побіг!

Раптом Генка як стояв, так і скам’янів — до зали увійшла гостя, яка трохи спізнилася.

Ніхто, крім нього, на неї спершу й уваги не звернув.

— Тату, я все ж таки вирішила прийти… Вибач, що затрималася, — Іринка міцно обійняла батька. Вони так довго не спілкувалися, хоча на всьому білому світі не мали ближчих людей одне для одного.

— Татусю, я щиро тебе вітаю! Сподіваюся, ти будеш по-справжньому щасливим, — Ірина привітно всміхнулася Марині Яківні.

А Генка весь цей час стояв, наче громом уражений, і заворожено дивився на Ірину.

— Івановичу.. і ти ховав від мене таку неймовірну дівчину?! Ну ти, дядьку Толю, і даєш!

Коли в Ірини з’явилася на світ крихітна дівчинка, яку назвали Валею, Анатолій Іванович був просто на сьомому небі від щастя. Життя повернулося до нього лицем і заграло найяскравішими барвами.

Марина Яківна теж не тямилася від радості, ставши турботливою бабусею.

А Генка… Генка просто знайшов свою єдину. Тепер вони з колишнім зятем, дядьком Толею, пов’язані на все життя, та ще й стали найріднішими людьми.

Адже донька Анатолія Івановича, Ірина, стала коханою дружиною Геннадія.

А маленька Валюша — їхньою довгоочікуваною донечкою. От як химерно і щасливо вміє тасувати карти доля!

Від редакції:

Ось таку невигадану історію, повну віражів, надіслала нам постійна читачка, а ми з теплотою адаптували її для вас.

Життя іноді влаштовує нам найкрутіші падіння лише для того, щоб ми нарешті розплющили очі й побачили своє справжнє щастя, що чекає зовсім поруч.

А як ви вважаєте: чи бувають у житті випадкові зустрічі, чи за кожним таким поворотом стоїть мудрий план нашої долі?