А в лісі, самі розумієте, благодать! Природа дихає, синички цвірінькають, білочки стрибають… Єдине, що мене завжди обурює, — це коли собачники відпускають своїх улюбленців без намордників. Ще й так спокійно заявляють: — Та ви не бійтеся, вона не вкусить

Я вважаю, що мені неймовірно пощастило: я встигла випурхнути на пенсію ще в п’ятдесят п’ять. Щоправда, до шістдесяти ще трохи попрацювала, але на цьому поставила жирну крапку.

Тепер я вільна, як пташка в небі: що хочу, те й роблю! Звісно, у мене є чоловік, дорослі діти й онуки. Але вони розлетілися й живуть кілометрів за двісті від нас.

Це і не далеко, і не близько — автівкою дістатися не проблема. А молодший син частенько заїжджає в наше містечко у справах, тож бачимося ми часто.

Випадково десь вичитала цікавий факт: виявляється, низький старт у легкій атлетиці спортсмени запозичили у кенгуру — ця тваринка перед стрибком теж злегка пригинається до землі.

От і я, щойно вийшла на заслужений відпочинок, взяла такий «низький старт», а тепер уже біжу на повні груди й у повний зріст! І знаєте, хоч би скільки ще довелося так бігти, мені це пенсійне життя дуже до вподоби.

Пригадую, як іще на роботі знайомі хитали головами:

— Ой, не поспішай ти на ту пенсію! Там же з нудьги зів’янеш, від неробства на стіни лізтимеш.

Я з ними не сперечалася, бо ж іще не скуштувала того хліба, але й не боялася, що мені стане сумно.

По-перше, я не сама. Мій благовірний хоч і пенсіонер, але зі спортом на «ти»: взимку стає на лижі, влітку ганяє на роликових, і мені спокою не дає — постійно тягне за собою. А я й не пручаюся!

Відверто кажучи, якби не він, не впевнена, що сама б за це взялася. Хоча маю чимало знайомих самотніх жінок, які і в басейн ходять, і на лижах бігають. Оце, я вважаю, справжня сила волі!

На роликові лижі я, щоправда, так і не стала — кістки вже не ті, щоб асфальт міряти. А от взимку на звичайних лижах ходжу із задоволенням. Лижна база в нас недалечко: сіли в машину — і гайда.

Добре, що є колеса, бо набігаєшся по лісу, ноги гудуть, а потім іще додому плентатися… Ні, це задоволення сумнівне, тут я людей розумію.

По-друге, я від природи жінка моторна, сидіти склавши руки — то не моє. Маємо дачу. Вона хоч і на околиці нашого містечка, але туди ще треба доїхати. Хто любить у землі длубатися, той мене зрозуміє одразу.

Мені подобається щось посадити, потім полоти, врожай збирати… Але скажу чесно: я не фанатичка грядок. Хочу — працюю, а як настрою немає чи поперек ниє — силоміць себе не змушую. Хоча порядок на подвір’ї люблю і завжди підтримую.

Зима в нас довга, на дачі в цей час робити нічого. Хіба що приїхати, шашлик посмажити і гайда назад у теплу квартиру. Баню взимку ми не розтоплюємо, бо будиночок у нас суто літній, дачний.

Можна, звісно, натопити так, що жарко буде, але нам воно якось і не треба. Банний сезон ми відкриваємо десь наприкінці квітня, а закриваємо пізньої осені.

Баню я люблю, але чоловік у мене взагалі завзятий парильник. Я ж довго в тій спеці не висиджую — серденько вже не дозволяє.

На пенсії добре тим, що ми з чоловіком можемо вранці прокинутися, попити кави й спонтанно вирішити кудись поїхати. От тільки надовго вирушати не виходить.

Моєму татові пішов дев’яносто другий рік, живе він сам у своєму будинку. До нас перебиратися навідріз відмовляється. Вісім місяців тому не стало мами… Їй теж було під дев’яносто.

Вони прожили душа в душу сімдесят один рік.

Тато зараз дуже сумує, часто плаче, здоров’я вже зовсім слабке, тож як ми його покинемо? Я постійно на телефоні, контролюю його пігулки.

Та й узагалі: наварити, випрати — всі мамині клопоти тепер на моїх плечах. Але я не нарікаю. Хоч часу вільного поменшало, та нехай живе мій татусь! Мені хоч і за шістдесят, а я ще чиясь дитина, не сирота…

А ще я страшенно люблю читати, плести спицями, вишивати стрічками й хрестиком. Колись навіть кошики з газетних трубочок плела, але це вже пройдений етап.

Проте все це — зимові розваги. Влітку на таке часу катма: і на городі треба встигнути, і діти з онуками приїжджають, і ми до них навідуємося. Це ж святе!

Коли чоловік на спортбазі намотує кола на своїх роликових лижах, я беру палиці для скандинавської ходьби. І, знаєте, мені це страшенно подобається! Це зовсім не важко: і м’язи працюють, і кілометри непомітно набігають.

Хочеш — ідеш швидко, хочеш — прогулюєшся. До речі, щиро раджу: з палицями не обов’язково тільки на стадіоні ходити. Можна і в парку, і навіть до крамниці: накинула рюкзачок на спину — і вперед!

А як приходить зима, але снігу ще малувато і на лижі не станеш, ми з чоловіком беремо ті ж палиці і йдемо до лісу. У нас багато хто так робить, тому стежки там завжди втоптані.

А в лісі, самі розумієте, благодать! Природа дихає, синички цвірінькають, білочки стрибають…

Єдине, що мене завжди обурює, — це коли собачники відпускають своїх улюбленців без намордників. Ще й так спокійно заявляють:

— Та ви не бійтеся, вона не вкусить!

А звідки я маю знати, що в неї на думці? У нас ніколи не було собаки, тому я, можливо, не дуже розумію тих, хто їх так обожнює. Ну, не всім це дано. Якраз мій випадок, тим паче що в мене алергія на шерсть.

Ось таке в мене зовсім не нудне пенсійне життя.

Звісно, з роками ми дивимося на світ інакше — з висоти пережитого. Але помилок усе одно припускаємося. Молодість — це час постійних сумнівів, боротьби, стресів і палких бажань.

Замолоду я ніяк не могла збагнути: хто я така, куди маю рухатися і де шукати той успіх? Але це нормально.

Спочатку ти постійно б’єшся над питаннями житла, грошей, кар’єри. А ще ж серце просить кохання: як не схибити й знайти свою половинку?

А от нам, старшому поколінню, вже багато й не треба. Дах над головою є. Щастя… ну, у когось воно точно є.

Мені здається, що в нашому віці відчуття щастя стає якимось особливим, бо ми вже не женемося за ілюзорним майбутнім — усе найголовніше з нами сталося в молодості.

Це, звісно, моя особиста думка, хтось може й посперечатися.

Якось я прочитала гарну фразу: жити треба не минулим, а «тут і зараз». Спробувала застосувати до себе.

Знаєте, не одразу, але виходить! І справді, почуваєшся значно краще: відчуття загострюються, і кожен новий день ніби наповнюється тихим світлом, бо ж він такий неповторний.

Ми всі різні. Хтось на старість тікає від міської метушні, навіть від рідних подалі — мабуть, так, розчиняючись у природі, люди відновлюють розтрачену енергію.

Я від своїх не тікаю, але точно знаю: на пенсії можна нарешті робити те, чого душа бажає.

Можна дозволити собі з’їсти щось «шкідливе» і смачненьке (хоча здоров’я іноді каже «зась», але я все одно іноді «відриваюсь»).

У нашому віці зайві кілограми вже мало кого лякають. Як же приємно просто насолоджуватися природою!

Особливо люблю бродити осіннім лісом, збирати гриби, вдихати запах прілого листя. А своїх рідних ми тепер любимо якось по-особливому, мудро — навчилися приймати їх з усіма «тарганами», та й до своїх недоліків ставимося поблажливіше.

З роками я остаточно переконалася: діти й онуки — це те, без чого життя не має повноти. Жінка навряд чи буде безмежно щасливою без своєї родини, хоча в молодості ми цього часто не розуміємо.

А ще дуже важливо мати заняття до душі. Роботу, яка гріє, а ще краще — справжнє покликання. Шкода, що це не кожному вдається знайти. Те, чим ти займаєшся, має приносити радість.

Сьогодні я чітко розумію: моє щастя живе в моєму домі. Там, де все влаштовано моїми руками, за моїм смаком. Де тепло, затишно і куди завжди хочеться повертатися моїй родині та найближчим людям.

Ось такими світлими і мудрими роздумами поділилася з нами читачка, а ми з радістю переказуємо їх вам. Життя дійсно не закінчується з виходом на пенсію — воно лише скидає зайву швидкість, щоб ми нарешті встигли розгледіти красу навколо.

А як ви вважаєте: що найважливіше для душевного спокою, коли головні життєві перегони вже позаду?