А я от пам’ятаю, як ти мені маленькі шоколадки з роботи приносив… А як мама бачила, то такий крик підіймала! — Е-е-ех, було діло, доню… Мати ж з мене кожну зарплату до копієчки витрушувала, ще й кишені перевіряла. Тільки вона не розуміла, що я теж не в тім’я битий. Я на роботі в сейфі зі своїм інструментом завжди трохи грошей залишав. Знав же, що ти чекаєш на солоденьке

Розходилися Ілля з Ніною так, що стіни дрижали. Прожили разом майже тридцять років, двох доньок на ноги поставили, і ось маєш — такий фінал.

— Іди ти лісом, та подалі! — верещала Ніна так, щоб чули всі сусіди на поверсі. — Мою молодість занапастив, усе життя з тобою, як на каторзі!

Скільки бруду вилила Ніна на чоловіка — він аж закляк. Здавалося б, жили тихо-мирно: Ілля ніколи не скандалив, слова кривого не казав.

Оковитої майже до рота не брав, навіть не палив. Гарував на роботі з ранку до ночі.

Квартиру велику трикімнатну витягнули — щоправда, в кредити влазили, бо своїх заощаджень не вистачало. Обставили гарно. У дівчат своя кімната була. Дочки повиростали одна за одною, повипурхували з гнізда, повиходили заміж.

«І чого вона мене так далеко посилає? Що я їй такого заподіяв? Невже за тридцять років хоч одного теплого слова не заслужив?» — гірко міркував Ілля, збираючи речі до молодшої доньки.

Старша дочка стала горою за матір, а молодша — за батька.

— Катька завжди була татовою улюбленицею, він з неї порошинки здував! — спеціально накручувала Ніна старшу, Ганну, сіючи розбрат між сестрами.

Не могла пробачити молодшій, що та підтримала батька.

— Він їй завжди щось купував, з роботи йшов — то в кишені шоколадочка захована, а тобі зась! Казав, що Катька меншенька, от і балує.

— Мам, та облиш! Катька завжди такою була. Хай собі милуються удвох, а ми з тобою будемо. Нам що, погано хіба? — відмахувалася Ганна.

Старша дочка була собі на умі. Вона завжди шукала, де тепліше і де є зиск. Добре знала: мати витрусить з батька всю душу за ту квартиру, ділитиме все до останньої виделки, то, дивись, і їй щось перепаде.

Власне сімейне життя в Ганни якось не склалося: «Вийшла не за того», — відрубувала вона всім цікавим.

— Не пощастило мені. Не те що Катьці моїй. Та відхопила собі бізнесмена, живе як сир у маслі. У-у-у, вічно їй таланить, терпіти її не можу! — бідкалася Ганна.

— Аню, ти що таке верзеш? Катя — твоя рідна кров, а ти на неї так! Нормальна вона жінка, справедлива, — захищали Катю спільні знайомі.

— Та що в ній справедливого?! Мати з батьком розбіглися, то вона за татуся вступилася! Не щоб нас із мамою підтримати! Бо він її завжди більше любив!

— Так дядько Ілля ж нормальний чоловік, спокійний, — міркувала подруга Віра. — Пам’ятаю, в дитинстві він нас із Катею на коліні гойдав, цукерками пригощав. А головне — я його ніколи напідпитку не бачила. Чого вони взагалі розійшлися?

— Та я й сама до пуття не знаю. Мати теж нічого конкретного не каже. Тільки пам’ятаю, як я в старших класах училася, мати завжди чатувала на батька в день зарплати.

Тільки він на поріг — вона йому всі кишені вивертає і бурчить: «Ану давай гроші! Знайду заначку — начувайся!»

А от звідки він ті копійки на шоколадки Катьці брав? Мати мене змушувала за ним шпигувати, чи не ховає де в хаті гроші. Але я так нічого й не вистежила. Не знаю, Віро, чого розбіглися.

Батько справді спокійний як двері, а от мати вічно як на шарнірах. Такий уже характер, і мені він передався. З першим чоловіком теж не вжилася… Зараз от із Геною живемо без розпису, хто його зна, як воно далі буде.

А Катя росла дівчинкою лагідною, слухняною і розумною. Вчилася, на відміну від сестри, на відмінно. І в університет сама вступила, і заміж вдало вийшла.

Живуть із чоловіком у власному будинку за містом, синочкові вже п’ять рочків. Коли дізналася, що батьки розлучаються, не могла в це повірити.

— Мам, тату, ну чому?! — питала в розпачі.

— Он у свого любого татуся спитай! — огризнулася мати, а батько лише з докором глянув на дружину.

— Жити в квартирі не будеш, ділимо все навпіл, — заявила Ніна чоловікові після розлучення.

— То куди ж я піду? Я житиму в одній кімнаті, а ти забирай дві, — спробував домовитися Ілля.

— А це твої проблеми, хоч під міст іди, мене це не обходить! Я не збираюся тебе тут терпіти і щодня твою фізіономію бачити. І взагалі, я розмінюю квартиру на дві однокімнатні, так усім буде краще. Скажи спасибі, що зовсім на вулицю не виставила!

— А ти б і не змогла, квартира приватизована на всіх, — спокійно відповів він.

— Ой, була б моя воля, я б тебе в самих трусах вигнала! — шипіла колишня дружина.

Катя дізналася про материні плани і не витримала.

— Мамо, май совість! Це і його житло теж!

— Ой-ой, заступниця знайшлася! То й забирай його до себе, у тебе ж хороми, от і забирай цього… — Ніна вилаялася.

— Ех, мамо… Хіба ж так можна, тридцять років прожили… Тату, збирай найнеобхідніше, ми з чоловіком тебе до нас перевеземо, поки мама тут із квартирою розбиратиметься.

— Катрусю, дитино, та я ж вам там заважатиму… Ніяково мені якось. Що зять скаже?

— Він згоден, я вже з ним говорила. Все вирішено!

Ілля крадькома витирав сльози, пакуючи речі. «Яка ж у мене донечка золота… Недарма я її так любив і люблю».

Увечері сиділи втрьох за вечерею в затишній вітальні Каті.

— Тату, ну як так вийшло? Ти ж у нас тихий, спиртним не зловживаєш. Мама ще не знає, як то жити з тими, хто за комір закладає. Ти ж її ніколи й пальцем не торкнув. От мама — так, вічно всім невдоволена!

Але менше з тим. А я от пам’ятаю, як ти мені маленькі шоколадки з роботи приносив… А як мама бачила, то такий крик підіймала!

— Е-е-ех, було діло, доню… Мати ж з мене кожну зарплату до копієчки витрушувала, ще й кишені перевіряла. Тільки вона не розуміла, що я теж не в тім’я битий. Я на роботі в сейфі зі своїм інструментом завжди трохи грошей залишав. Знав же, що ти чекаєш на солоденьке.

— Знаю, тату, знаю! Я ж тебе завжди виглядала. Спеціально тікала подалі від двору, щоб тебе зустріти, аби мама чи Анька не побачили. Вона ж за тобою шпигувала, уявляєш! Вони з мамою твої заначки шукали! — сміялася Катя. — І мене підбивали, але я не далася.

— Знаю я це все, доню.

Півтора року прожив Ілля в доньки, поки тягнулася епопея з квартирою.

Ніна таки спромоглася розміняти їхню трикімнатну на дві однокімнатні. Іллі дісталася зовсім крихітна студія, але він і тому був безмежно радий, бо почувався ніяково в гостях у дітей.

Минув час.

Ілля чудово пам’ятав, коли в молодшої доньки день народження. Вже за тиждень треба їхати в гості, а з порожніми руками — ніяк. Поїхав у торговельний центр по подарунок, а що купувати — гадки не мав.

— Бо холостякую вже котрий рік, — бурмотів сам до себе. — І вітати, крім доньки, нікого. Є ще зять і онук, але з хлопцями якось простіше, а тут… розум не прикладу.

Ходив Ілля магазинами, вирішив придивитися, що ж інші чоловіки жінкам купують. Побачив відділ з подарунками, зайшов, а там якась жінка з продавчинею розмовляє.

— Дайте мені, будь ласка, он ту парасольку, — вона покрутила її в руках, розкрила, склала і поклала на прилавок. — А покажіть ще хустинку в подарунковому пакуванні… її не можна розгорнути?

— Та ось же, дивіться, такі самі на вітрині, — відповіла продавчиня.

Жінка роздивлялася шовкову хустинку. Ілля навіть подумав, чи не купити доньці таку саму. Але покупниця повернула хустинку назад. Постояла трохи і попросила сумочку.

— Ось цю, маленьку, бежеву на довгому ремінці. Можна?

— Будь ласка, — подала сумку продавчиня.

Тут Ілля не витримав, підійшов ближче:

— Вибачте, будь ласка! А ви часом не доньці купуєте? Бо я теж шукаю подарунок своїй дівчинці, і геть розгубився.

Жінка мило усміхнулася:

— Ні, не доньці. Я собі вибираю, бо мені подарунки дарувати нікому… я сама. А вашій доньці така сумочка точно сподобається. Вона акуратна, стильна і не дуже дорога, — жінка на мить замислилася і звернулася до продавчині:

— Мабуть, її і візьму, дуже вже припала до душі.

Вона вже потягнулася по гаманець, але Ілля її випередив.

— Дайте, будь ласка, дві такі сумочки! — продавчиня здивовано глянула на нього і подала дві. — Одну — моїй донечці, а другу — вам! — він простягнув сумочку жінці.

— Боже мій… ну що ви… мені так незручно, чужа ж людина… — розчулено промовила вона.

— Ілля. Мене звати Ілля, — представився він. — Візьміть, будь ласка, це мій подарунок вам.

— Марина, — зашарілася жінка. — Дуже вам дякую… Мені ніхто ніколи не дарував сумочок.

Продавчиня, усміхаючись, спостерігала за ними. Вона бачила, як жінка щиро радіє, а чоловік — ще більше. І невідомо, хто з них був щасливіший у ту мить. А ще вона помітила, як між ними пробігла іскра.

Марина сяяла так, ніби Ілля подарував їй не скромну сумочку, а каблучку з діамантом.

«Як же вона зраділа… — подумав Ілля. — Здається, каблучку з діамантом я їй теж подарую. І дуже скоро! Я вже й не сподівався на диво, а воно, бач, як буває».

Після тієї випадкової зустрічі в магазині вони почали спілкуватися. Той день справді став для них доленосним, і невдовзі вони побралися.

Ось таку зворушливу історію розповіла нам одна з читачок, а ми з теплотою ділимося нею з вами.

Життя часто вчить нас, що навіть після найтемніших часів і болісних розчарувань доля може підготувати найкращий подарунок. Головне — не втрачати віри і вміти помічати дива в найпростіших речах, навіть у випадковій покупці в магазині.

А чи траплялися у вашому житті, любі читачі, ось такі неочікувані зустрічі, які змінювали все?