Коли Ганна підходила до квіткового кіоску, перші важкі краплі впали їй на плечі. Щойно вона сховалася під піддашок, як линуло наче з відра. — Не хвилюйтеся, я добре запакую букет, — сказала продавчиня

— Лідочко, глянь, будь ласка, чи є ще хтось у коридорі? Хотіла сьогодні раніше піти. У мами день народження, — сказала Ганна.

— Зараз, Ганно Львівно, — молоденька симпатична медсестра підвелася, відчинила двері й визирнула в коридор. — Нікого немає! І за записом усі вже пройшли, я перевірила, — усміхнулася вона.

— Добре. Якщо хтось іще прийде, запиши на завтра або хай ідуть у сусідній кабінет до Ольги Володимирівни.

— Ідіть, не хвилюйтеся, я тут посиджу і все дороблю, — заспокоїла Лідочка. — Завідувачки все одно немає, вона у відрядженні, тож я вас прикрию, якщо що.

— Дякую. Що б я без тебе робила! — Ганна взяла сумку, окинула оком стіл, чи не забула телефон, і попрямувала до дверей. — До завтра, Лідочко!

— До побачення, Ганно Львівно! Ой, ви поспішайте, бо он як потемніло — того й гляди лине.

— Так? А мені ще за квітами забігти треба. Ну, я побігла, — кинула Ганна, вже виходячи.

Вона швидко перевдяглася, плащ накидала вже на сходах.

— Ганно Львівно, ви вже йдете? — внизу біля реєстратури її перепинила літня жінка.

— Доброго дня. Можете до завтра зачекати? Я дуже поспішаю, — на ходу поправляючи комірець, відповіла лікарка.

— Ганно Львівно, та Світланка ж тільки вас і слухає! Ви б зайшли, поговорили з нею, заспокоїли якось. Увесь час плаче, — квапливо говорила жінка, не відстаючи.

— Завтра в мене вечірній прийом, а зранку я на викликах буду, тоді й зайду до вас. А зараз мушу бігти, вибачте.

Ганна вийшла з поліклініки і глянула на небо. Величезна чорна хмара сунула на місто. Здавалося, вона от-от зачепить своїм важким черевом дахи, лусне і заллє все водою.

Коли Ганна підходила до квіткового кіоску, перші важкі краплі впали їй на плечі. Щойно вона сховалася під піддашок, як линуло наче з відра.

— Не хвилюйтеся, я добре запакую букет, — сказала продавчиня.

Поки та загортала у щільний целофан улюблені мамині гербери, Ганна з тривогою спостерігала, як від зупинки один за одним від’їжджають автобуси. Нарешті вона забрала квіти, розрахувалася і побігла до зупинки, прикриваючи голову букетом.

Дощ розійшовся не на жарт. На зупинці Ганна залишилася сама. Добре, що хоч дах був. Парасольку вона забула, тож поки добігла, добряче промокла.

Автобуса все не було. «Треба було перечекати в поліклініці, поговорити з бабусею Світланки», — пізно каялася Ганна.

Вона зіщулилася від холоду й відступила глибше під навіс. Повз проносилися машини, розбризкуючи калюжі, що миттю утворювалися на дорозі.

«Де ж він застряг? Як невчасно цей дощ», — думала Ганна, вдивляючись у дорогу. Раптом біля тротуару зупинився чорний позашляховик. Ганна з заздрістю подумала: от би їй такий.

Скло з боку пасажирського сидіння опустилося, і вона побачила чоловіка. Не одразу й зрозуміла, що він звертається до неї.

— Сідайте в машину. Там аварія попереду, автобуси стоять.

Поки Ганна вагалася, чоловік відчинив передні дверцята. Вона сіла. У салоні було тепло й сухо, навіть шуму дощу майже не чути.

— Вам куди? — запитав чоловік.

Приблизно її віку, симпатичний, у діловому костюмі. Ганна зніяковіла: «А я зараз на мокру курку схожа».

— На Квітневу, — сказала вона.

— Добре, мені туди ж.

Від чоловіка віяло такою впевненістю і чоловічою харизмою, що Ганна з острахом на нього зиркнула. На маніяка не схожий: представницький, очі розумні.

«Йому б у серіалах героїв-коханців грати», — промайнуло в голові. Машина м’яко рушила з місця. У салоні приємно пахло шкірою та дорогими парфумами. І щось безперервно пікало.

— Пристебніться, — попросив водій.

Ганна довго й невміло возилася з паском безпеки, потім поправила букет на колінах.

— Скажіть, чому ви вирішили мене підвезти? — запитала вона, дивлячись, як «двірники» ритмично змахують струмені дощу зі скла.

— Кажу ж, аварія там. Автобуса б ви довго чекали. А ви з квітами — значить, у гості їдете. Тим паче, нам по дорозі, — він кинув на неї швидкий погляд.

«Так не буває. Такі чоловіки простих смертних не підвозять», — хотіла сказати вона, але промовчала.

— Ваше обличчя мені знайоме. Ми з вами десь бачилися. У мене добра пам’ять на обличчя, — порушив мовчанку чоловік.

— Навряд чи, — посміхнулася Ганна. — Ми з вами з різних планет. Різного соціального статусу, як то кажуть. Такі, як ви, в автобусах не їздять. А я — скромна лікарка.

Чоловік промовчав. Мовчала і Ганна, відчуваючи, що бовкнула дурницю.

— Згадав! Два місяці тому приходив з онукою до вас на прийом.

— Ви?! — Ганна здивовано витріщилася на нього. — Я б вас запам’ятала, — зірвалося з язика.

— Що, занадто молодо виглядаю для дідуся? Їй-богу, не брешу. Донька ощасливила в сімнадцять років. Молодь зараз така рання.

— Є в кого, — відказала Ганна з легкою шпилькою.

— А ви з характером! Пальця в рота не клади. Я ще тоді зрозумів, що ви сувора і принципова.

— А це погано?

— Дивлячись для чого, — ухильно відповів він. — А ви раніше на Квітневій жили?

— Так.

— І вчилися у дванадцятій школі?

— Звідки ви… — почала було Ганна.

— Я теж у дванадцятій вчився. Дивно, що ми раніше не перетиналися, — він знову швидко глянув на неї, і вона зніяковіла.

— Якого року випуск? — поцікавилася вона.

— Дев’яносто сьомого.

— А я закінчила у двохтисячному! — зраділа Ганна.

— Відмінницею, мабуть, була? На хлопців не дивилася, мріяла вступити до медінституту і лікувати дітей. Так?

Ганна хотіла відповісти чимось в’їдливим, але попереду вже здався мамин будинок.

— Поверніть у двір, будь ласка. І зупиніть біля другого під’їзду, — сухо попросила вона.

— Вибачте, під самісінькі двері не під’їду — вийдете просто в калюжу, — сказав чоловік. — Я вам допоможу.

Він відчинив дверцята, збираючись вийти, але Ганна вже вискочила на мокрий асфальт і побігла до під’їзду. Коли озирнулася, позашляховик саме від’їжджав. Вона лише тоді спохопилася, що навіть не подякувала своєму рятівникові.

У квартирі смачно пахло ваніллю. Мама побачила квіти і сплеснула руками:

— Ой, ти ж геть промокла! Взувай хутчіш теплі капці. У мене чай гарячий, і твій улюблений торт я спекла…

— А твої коліжанки не прийдуть? — Ганна зазирнула до порожньої кімнати.

— Я нікого не кликала. Ми й так часто бачимося. Вони ж на подарунки розоряться, а пенсії сама знаєш які. Посидимо по-сімейному. А хто це тебе підвіз? Невже залицяльник з’явився? — запитала мама, розливаючи чай.

— Ти у вікно виглядала? Просто водій випадковий підвіз. На дорозі аварія, автобуси не ходили.

— Гарний, — зауважила мама.

— Коли тільки розгледіти встигла?

— Я ж не сліпа, — образилася мама.

Вони попили чаю з тортом, потім перейшли на диван у вітальні. Ганна зігрілася, очі почали злипатися. Мама тим часом завела стару пісню: що Ганні давно час знайти чоловіка, забути минуле, народити дитинку…

— Мамо, не починай, мені й так добре. Я за день стільки різних дітей бачу, що своїх не хочу, — пробурмотіла Ганна, поклавши голову мамі на плече і заплющивши очі.

Вона прокинулася, коли за вікном зовсім стемніло. Мама сиділа під торшером і в’язала, тихо бубонів телевізор.

— Я заснула.

— Я постелила тобі у твоїй кімнаті, — не відриваючись від спиць, сказала мама.

Ганні й самій не хотілося йти. У мами було так затишно. Якийсь час вона лежала і згадувала чоловіка з джипа. «Розмріялася. Закатай губу», — наказала сама собі, повернулася на правий бік і заснула.

Зранку вона заїхала в поліклініку, взяла список адрес і пішла на виклики. Почався звичайний робочий день. Надвечір ноги гули від утоми, не було й хвилинки навіть перекусити. А ще вона зовсім забула про кота! Він же вдома дві доби сам-один, голодний.

Ганна поквапилася додому. Вийшла з поліклініки і… побачила той самий чорний позашляховик. Та мало їх у місті? Певна, що він приїхав не до неї, вона пройшла повз до зупинки.

Коли хтось ззаду торкнувся її руки, Ганна злякано сахнулася.

— Не бійтеся. Це я, — сказав учорашній знайомий.

— Що вам потрібно? — розгублено запитала вона.

— Ви згубили, — він простягнув їй брошку.

— Моя… а я й не помітила. Я вам учора не подякувала…

— Ходімо до машини. Ви, напевно, втомилися, голодна. Повечеряєте зі мною? Іншої подяки не прийму. — Чоловік взяв її під лікоть і підвів до машини.

— Та я тут поруч живу… — вона зупинилася біля відкритих дверцят.

— Сідайте, — м’яко, але наполегливо сказав він. — Брошку чоловік подарував? Ви так зраділи, коли її побачили, — запитав він уже в дорозі.

— Ви проникливі. Так, на річницю весілля. Через два роки після цього він помер. Розрив аневризми.

— Співчуваю, — тихо сказав він.

До ресторану їхали мовчки. Ганна давно так смачно не їла. Вино було легке і приємне. Дмитро розповів про себе: його дружина теж померла, коли доньці було десять.

У нього були жінки, але донька влаштовувала скандали, боячись, що батько одружиться і вона стане йому непотрібною.

— Я так і не одружився. А вона в сімнадцять стала мамою. Розпестив я її, забагато волі давав. Але батько дитини з нею одружився, начебто живуть добре. Знаєте, ви мені ще тоді, на прийомі сподобалися. А вчора так вдало зустрів вас на зупинці. Це доля.

Поки чекали на десерт, Ганна запитала, навіщо він покликав її на вечерю — вона ж його однолітка, а такі чоловіки зазвичай задивляються на молоденьких.

— Ви так добре знаєте чоловіків? Це все в мене вже було, — чесно зізнався Дмитро. — А от душевного тепла… З вами я розмовляю так, ніби знаю вас тисячу років.

— Так і є. Ми ж в одній школі вчилися, — погодилася Ганна.

— Давай на «ти», — запропонував він.

— Ой! — раптом стрепенулася Ганна. — Мій кіт! Я зовсім про нього забула. Він дві доби сам голодує…

Біля її будинку Дмитро теж вийшов з машини і, випередивши питання, серйозно сказав:

— А раптом коту потрібна допомога?

Кіт зустрів господиню невдоволено. Навіть не підійшов, не потерся об ноги, як завжди. Нявкнув із докором і пішов на кухню, задерши хвоста трубою.

Сів перед мисками й терпляче чекав, поки Ганна наллє води та насипле корму. Витримав іще хвилину паузи, а тоді неквапливо, з гідністю підійшов і почав їсти.

— Чай, каву? — запитала Ганна, помітивши у дверях кухні Дмитра.

— Дозволь, я сам.

Ганна з подивом дивилася, як він порядкує на її кухні. Кава перевершила всі очікування.

— Я ж сам живу, все вмію, — пояснив Дмитро.

— А хіба в тебе немає хатньої робітниці? — наївно запитала вона.

— Навіщо? Їм у ресторані чи кафе. У пралку можу й сам речі закинути. Раз на тиждень приходить жінка, прибирає, прасує, іноді готує. Краще покажи мені шкільні фотографії.

Ганна дістала старий альбом. Вони сиділи на дивані й розглядали знімки.

— Ось я, — Дмитро показав на високого худорлявого десятикласника на лінійці 1 вересня.

— Ніколи б не впізнала! А я… — Ганна пошукала себе. — Ось, із великими білими бантами. Я тебе зовсім не пам’ятаю.

— Ми ж на «ти», — прошепотів Дмитро в самісіньке вухо.

Ганна відчула на скроні його подих, шкірою побігли сироти. Тієї ж миті його губи торкнулися куточка її губ. Вона злякано підскочила, альбом упав на підлогу.

— Тобі час іти, — сказала вона суворо.

Дмитро підняв альбом, поклав на диван і теж підвівся.

— Вибач.

— І що, більше ти його не бачила? — запитала подруга, коли Ганна їй усе розповіла. — Ну ти й дурепа! Такого чоловіка втратила.

— Ну й нехай. Ми занадто різні.

— Та ти ж його зовсім не знаєш!

— Боюся я. Не можу отак одразу. У мене ж крім Ігоря нікого й не було. Та й звідки? Я спілкуюся тільки з дітьми та їхніми матусями. Готувати розучилася… Хай краще ніяк, ніж потім плакати й страждати.

— Здичавіла ти, — похитала головою подруга.

Цілий тиждень Ганна із завмиранням серця виходила з поліклініки, сподіваючись побачити чорний джип. Але його не було.

«Сама прогнала. От і не чекай більше», — картала себе.

Минув тиждень. У п’ятницю знову пустився дощ. Літо пролетіло так швидко… Ганна обійшла свої виклики ще зранку. Тепер вона завжди носила із собою парасольку. Під дашком зупинки тіснилися люди. Ганна стала поруч.

— Дівчино, це не вам сигналять? — повна жінка торкнулася її руки і кивнула на дорогу.

Ганна визирнула з-під парасольки і побачила чорний джип. Серце радісно тьохкнуло. Дверцята призивно відчинилися, і вона пірнула всередину. Дмитро усміхався.

— Вибач, мав термінові справи. А сьогодні дощ, і я дуже захотів тебе побачити, — сказав він, рушаючи.

Її знову огорнув знайомий аромат шкіри і парфумів.

— Пробач, що вигнала тоді… Я відвикла від чоловічої уваги. Не знаю, як поводитися з тобою. Я втомлююся на роботі, майже не готую, звикла бути сама… Не впевнена, що я — те, що тобі треба, — відчайдушно і квапливо виправдовувалася Ганна.

— Звідки ти знаєш, що мені треба? Зараз ми поїдемо повечеряємо, а потім поговоримо.

У ресторані Дмитро повідомив, що взяв квитки в оперу.

— Думаю, ти давно там не була.

— Я взагалі там ніколи не була! А коли? — зраділа Ганна.

— Заїду за тобою завтра десь о другій. Ти ж вихідна, я дізнавався. Не бійся, я не чіплятимуся. Просто захотілося зробити тобі приємне. І чути не хочу, що ми різні. Ми виросли поруч, ходили в одну школу.

Мені просто трохи більше пощастило. Ти потрібна мені така, яка є…

Кожна самотня жінка мріє почути такі слова. Не всім щастить зустріти свою людину після втрат або розчарувань, але ж комусь у цьому житті має поталанити! Моя свекруха, наприклад, вдруге вийшла заміж у п’ятдесят шість, випадково зустрівши чоловіка на дні народження подруги, і тепер завжди каже, що справжнє життя починається тоді, коли його зовсім не чекаєш. А які несподівані зустрічі змінювали ваше життя на краще?