Жили ми у маминій квартирі, коли мені було 17 років, не стало бабусі і після закінчення залишила мені квартиру, а батько думав, що квартира буде його, загалом він поставив умову — або я пишу відмовну на його ім’я, або щоб пішла з дому

Батько вигнав мене з дому, а зараз я мушу забрати його до себе. Нас тато виховував, як міг один. Мене, сестру та брата. Бабуся теж у міру можливостей допомагала зі своєю пенсією. Жили ми у маминій квартирі.

Коли мені було 17 років, не стало бабусі і після закінчення залишила мені квартиру, а батько думав, що квартира буде його. Загалом він поставив умову — або я пишу відмовну на його ім’я, або щоб пішла з дому.

Я подумала, що якщо зараз віддам квартиру, то де я житиму з майбутньою сім’єю своєю? Я пішла, у чому була. Я голодувала.

Потім жила на дачі у свекрухи, працювала там від ранку до ночі, потім знайшла роботу в кондитерській. Тато зі мною навіть не вітався. Мене підтримували як могли сестра з братом.

Через 3 роки батько сам прийшов миритись. Як виявилося, потім сестра подала до суду на його виселення з квартири і потрібна була моя допомога (брат був неповнолітній).

Я допомогла йому у суді. Сестра програла. Потім було ще кілька таких судів. Зрештою я його забрала до себе. Через якийсь час він знайшов жінку і почав із нею жити.

Він нам ніяк не допомагає, навіть онукам подарунки ніколи не дарує і всім каже, що я йому винна квартиру. При цьому коли його періодично виганяє та жінка, він живе в мене.

Я мовчки приймаю, а самій прикро. Адже я нічого поганого йому не зробила і не просила бабусю залишати квартиру мені. Це було її вирішення.

Я не знаю, як вибачити його. Коли намагаюся з ним поговорити, він вдає, що не чує або змінює тему. Я знаю, що в старості він житиме з нами і боюся цього. Зараз мені 35 років і як бути далі я не знаю.