На Житомирщині у селі Юрівка 42-річний Володимир Ободзінський внаслідок російського удару двома 500-кілограмовими бомбами по його будинку втратив свою родину – 40-річну дружину Наталію, 14-річного сина Володимира, 19-річну доньку Іванну та однорічних онуків Вероніку та Дениса.
Коли почалося повномасштабне вторгнення Росії в Україну, родина Ободзінських вирішила не покидати дім, бо російські військові були далеко від їхнього села. Володимир тоді працював у Києві. Востаннє він бачив сім’ю по відеозв’язку 8 березня. Подзвонив дружині, привітав зі святом.
“Ми тоді жартували, намагалися не панікувати. Іваночка дуже просила мене повертатися скоріше, бо вони скучили”, – пригадує чоловік.
У день трагедії Володимиру було дуже неспокійно на душі. Але оскільки вся київська траса тоді була заблокована, він вирішив поки не їхати, ще трохи почекати. Приблизно о 19:00 він ще раз поспілкувався із сім’єю телефоном та побажав усім доброї ночі, а о 20:30 йому зателефонував сусід Микола та сказав, що на вулиці, де вони живуть, щось двічі сильно гупнуло.
“Я відразу набрав дружину, але телефон був вимкнений. Це нормально для Наталі, бо вчителювала допізна і могла ще працювати дистанційно. Тому я подзвонив сину. Телефон так само був вимкнений. У доньки – теж. У мене почалася паніка”, – пригадує Володимир.
Зрештою додзвонився батькові та попросив заглянути у дім. За 20 хвилин у слухавці одразу ж почув крик своєї мами, а батько важким голосом прошепотів: “Вдома немає нікого живого”.
Онуків Володимира знайшли за 60-70 метрів від будинку в сусідському городі. Донька Іванна була у ванній кімнаті, дружина Наталя – на кухні. Сина знайшли неподалік. Впізнати можна було лише його.
“Росіяни скинули дві 500-кілограмові бомби, будинок просто знесло. На його місці тепер – купа цегли, розкидані дитячі речі, книжки, одяг та іграшки. Мене питають, що я з цим думаю робити… Нічого я не думаю там ні прибирати, ні робити”, – каже крізь сльози чоловік.
Чоловік пригадує, що коли він вже був на роботі у Києві, дружина і донька просили його вивезти їх. Це прохання – ще один камінь на його серці.
“Те, що я їх не врятував, залишиться зі мною на все життя”, – з болем у голосі каже він.
9 березня тіла Ободзінських забрали з моргу і похоронили на Малинському кладовищі. Володимир залишив поруч з рідними місце і для себе.
“До моргу я наче тримався, але коли побачив їхні тіла, то все…. Вони лежали у відкритих трунах замотані у простирадла…. Ми докупили деякі речі і поклали в домовину. На кладовищі був священник. Зробили все за обрядами”, – згадує він.
Після похорону чоловік повернувся в Київ працювати та з 11 березня живе на роботі, де йому виділили кімнатку. Наразі він допомагає людям, які опинилися в скрутному становищі.
Одна з цілей чоловіка – не залишити просто так той злочин, який вчинили з його родиною росіяни. Тож він спрямував звернення до Міжнародного кримінального суду в Гаазі.
