Вона репетирувала цю фразу всю дорогу. Придумувала інші. Фантазувала про те, як мама кинеться її обіймати і неодмінно заплаче. Вона зовсім не злилася на неї – напевно, у мами була вагома причина, щоб залишити її в дитячому будинку.
Про те, що вона з дитячого будинку, Ксенія дізналася випадково. Хоча все життя підозрювала щось подібне. Вона з самого дитинства не відчувала від батьків чогось… Незрозуміло чого.
Вони були сірі, абсолютно безбарвні люди. Мама – очний лікар, батько – інженер. Звичайна взірцева сім’я, в якій на вечерю смажені котлети й картопляне пюре, а у вихідні пиріг із яблуками.
Кольоровий телевізор, стінка з кришталем. Ксенії було душно в цій квартирі. Ксенії завжди хотілося яскравих емоцій.
Ну щоб батьки хоча б накричали на неї для різноманітності. Вона приносила додому двійки, гуляла до темряви, але вони завжди були тихі й смиренні – мама зашивала порвані колготки, батько підігрівав остиглу вечерю.
Ксенія втекла від них, коли їй і вісімнадцяти не було. З’їхала до малознайомого хлопця. Вона вчилася в технікумі, він працював у тролейбусному депо.
Жити було ні на що, і раз на тиждень вона ходила до батьків по гроші. Батько давав їй гроші, а мати каструлю з котлетами та теплий пиріг у рушнику.
Але тут у хлопця день народження зовсім скоро, а подарунок купити нема на що. І вирішила Ксенія зайти до батьків удень, коли вони на роботі, щоб поцупити трохи грошей.
Вона знала, що мати зберігає заначку в синій бляшанці. У квартирі звично пахло котлетами і гороховим супом. Ксенія поморщилася і пройшла в спальню батьків.
Відкрила шафу, дістала з-під стопки постільної білизни бляшану коробку. Витягла звідти дві тисячі гривень і хотіла вже було покласти назад, але… Її увагу привернули якісь старі картки й дивні документи.
Вона засунула в них свій цікавий ніс і одразу все зрозуміла. Чомусь не здивувалася і не засмутилася. Навпаки — їй стало легше.
Тепер зрозуміло, чому ці спокійні люди здаються їй такими чужими. А ось її справжня мати, напевно, яскрава особа, яка вміє висловлювати свої емоції. І ім’я у неї яке – Христина Багінська!
Ксенія нічого не сказала батькам про те, що вона все знає. Але наступного ж дня почала шукати свою справжню матір. Здавалося, з таким ім’ям це зробити буде просто, але ні — час минав, а ніякої Христини Багінської вона не могла знайти.
Ксенія уявляла, що її мати — кароока красуня, яка народила її від таємного коханого, але батьки вигнали її з дому. Ну і всілякі інші подібні історії.
Минуло два роки. З хлопцем вона розлучилася – їй набридли його сцени ревнощів і бурхливі сварки. Але до батьків, які такими і не були, вона не стала повертатися.
Зняла кімнату — її зарплати перукаря на це вистачало. Названі мати все говорила про те, що Ксенії треба здобувати вищу освіту, але Ксенії це було не потрібно.
Вона і справді добре стригла і фарбувала волосся, до неї клієнтки за три місяці записувалися. Гроші Ксенія особливо не витрачала і складала в бляшану коробку, так само як і прийомна мати. І коли вона накопичила потрібну суму, пішла до детектива.
Детектив був із вусами і пузом. Зовсім несхожий на тих, яких показують у фільмах. Але роботу він свою знав добре, і вже через чотири дні видав Ксенії адресу.
Її мати тепер була Христина Писарчук – мабуть, вийшла заміж. Жила вона на околиці міста в такій самій хрущовці, як і її прийомні батьки.
Працювала в супермаркеті касиром. Спочатку Ксенія хотіла прийти просто в супермаркет, щоб подивитися на неї, але потім подумала — як вона там при всіх скаже? Нерозумно це буде і якось неправильно.
Тому Ксенія поїхала до квартири, заздалегідь дізнавшись у детектива графік роботи, щоб застати маму вдома. З радісним хвилюванням Ксенія натиснула на дзвінок.
Вона сьогодні особливо ретельно нафарбувалася, вибрала найпристойнішу з наявних суконь. Нехай мама бачить, яка чудова дочка в неї вийшла.
Двері відчинила пом’ята огрядна жінка з вицвілими бровами і неохайно пофарбованим волоссям. Розтягнутий халат у горошок, у руках пульт від телевізора.
– Вам чого? – невдоволено запитала вона. – Якщо знову на дитячий майданчик збираєте, я здавати не буду!
– Доброго дня, – розгублено промовила Ксенія. Усе пішло якось не так, як вона собі уявляла. – Ні, я не з цього питання…
– Купувати нічого не буду, – жінка мало не зачинила двері в неї перед носом, але Ксенія встигла зупинити її та швидко промовила:
– Вибачте, ви Христина Писарчук?
– Ну я, – з деяким навіть викликом відповіла та.
– А я Ксенія, – вона широко посміхнулася, показуючи мамі, що зовсім її не засуджує і дуже рада зустрічі. Але в очах її матері читалося нерозуміння.
– Я ваша донька. Ксенія.
Ім’я їй прийомні батьки не змінювали, тож вона має зрозуміти. Так воно і сталося – в очах промайнуло здивування. Але ніхто не кинувся до неї зі сльозами радості, як Ксенія про те мріяла.
– Ну проходь, – неохоче промовила її мати.
Ксенія зайшла в тісний коридор, роззулася. Пройшли на кухню, мати поставила чайник.
– Як життя? Працюєш? – поцікавилася мати.
– Так, перукарем, – поспішила перервати незручне мовчання Ксенія і почала описувати свої заслуги на цьому терені. На цьому розмова знову затихла. Пили слабкий чай із паперових пакетиків, із холодильника мати
дістала банку варення.
– Мужик-то в тебе є? – запитала вона, критично оглядаючи новопридбану доньку.
– Ні, розлучилася недавно, – зізналася Ксенія.
Мати похитувала й підчепила з банки ложечкою велику полуницю. В іншій кімнаті бурмотів телевізор, у квартирі пахло пральним порошком і кішкою.
Та скоро з’явилася – зайшла на кухню, оглядаючи Ксенію своїми зеленими очима. Потім стрибнула до господині на коліна, та погладила її й сказала:
– Син притягнув, ніби нам і так ротів мало. Ну що робити-то, не виганяти ж її на вулицю.
Ксенія тільки зараз згадала, що детектив згадував – у матері два сини, одному 14 років, другому 9. Її брати. Вона планувала про них розпитати, але зараз чомусь розхотілося.
Їй узагалі розхотілося перебувати в цьому домі й пити чай на цій кухні. Для пристойності вона поцідила його ще хвилин п’ять, а потім піднялася і збрехала, що їй пора на роботу.
– Ну, бувай, – на прощання сказала їй мати. Навіть не обійняла.
Ноги самі собою понесли Ксенію не в її орендовану кімнату, а у квартиру, де вона виросла. Добре, що сьогодні субота – удома напевно пиріг із яблуками.
Вона сіла в тролейбус і всю дорогу дивилася у вікно, не помічаючи, що комір її сукні поступово стає мокрим від сліз, що капають із вій.
– Донечко, сталося що? – запитала мати свої звичним безбарвним голосом.
Ксенія витерла обличчя і постояла пів години в під’їзді, щоб спало почервоніння, але, мабуть, усе одно обличчя було опухлим, а очі хворими. Дивно, але пирогом удома не пахло.
– Ти б сказала, що приїдеш, я б пиріг спекла, – немов почула її думки мати.
Вийшов батько, з газетою в руках – як завжди, розгадував кросворд.
– Я зараз за еклерами збігаю, – сказав він, – А ти поки що суп розігрій, нагодуй доньку.
Ксенія пройшла на звичну кухню, дивилася, як мати порається біля плити. В очах знову стало мокро. Та тривожно обернулася, ніби відчула це.
– Тебе образив хтось? – обережно запитала вона.
Ксенія підскочила, міцно обійняла матір і сказала:
– Як же я тебе люблю, матусю!
Та погладила обережно Ксенію по волоссю, немов та була кришталевою статуеткою, і сказала:
– Ми тебе теж, люба! Будеш суп? Твій улюблений, із грибами…
Ксенія так і не сказала батькам, що знає правду. Вона повернулася у свою дитячу кімнату і прожила з ними ще три роки, доки не вийшла заміж за кумедного Костянтина із сусіднього під’їзду.
І з ним вона жила вже добре, не як із першим хлопцем. Тепер вона знала, що кохання – це не гучні слова і бурхливі зізнання. Кохання – це пам’ятати, що ти любиш еклери. І Костянтин пам’ятав про це, як і її тато.
