Живемо у моєму приватному будинку (купили батьки, ще до мого заміжжя), чоловік дуже любить дочку, але я відчуваю, що ми абсолютно чужі, він останнім часом навіть спати не лягає зі мною, нібито засинає перед телевізором в іншій кімнаті, збоку, я впевнена, усі вважають нас ідеальними

Ми із чоловіком 7 років разом. У нас чудова донечка, якій 4 роки. Мені 29 років, чоловікові 34 роки. Живемо у моєму приватному будинку (купили батьки, ще до мого заміжжя).

Чоловік дуже любить дочку, але я відчуваю, що ми абсолютно чужі, він останнім часом навіть спати не лягає зі мною, нібито засинає перед телевізором в іншій кімнаті. Збоку, я впевнена, усі вважають нас ідеальними.

Але я дуже самотня і пригнічена. Чоловік зовсім не чує мене, ставиться, як до роботи і сам поводиться також. Якщо якийсь його вчинок ображає мене, ніколи не можу достукатися.

Він у всьому звинувачує мене, тільки й чую «сама винна», «а ти, а ти, а ти?». У нас є достаток, але немає близькості, а я так хочу кохання.

Будь-які спроби поговорити про мої почуття, призводять до скандалу та купи звинувачень у мій бік. Мені так страшно, ми такі молоді, а відчуття, що люди похилого віку по 80 років.

У нас дуже добре виходить вирішувати побутові проблеми, але як тільки мова заходить про особисте, починаються закиди, образи. Ми як партнери живемо.

Розлучатись не хочу, люблю нашу сім’ю, але й жити з чоловіком, як із сусідом немає сил уже. Просто вже не знаю що робити.