Меланія сиділа на підлозі, заливаючись сльозами, над нею грізною громадою навис батько з батогом у руці.
— Не треба, батьку! – благала дівчина, заплющивши очі і прикриваючи голову руками. Вона знала, що всі її вмовляння марні, у гніві батько був страшний.
— Охолонься, Захаре! – пролунав просто над вухом владний голос матері, – Залякав дівку!
Розплющивши очі, Меланія побачила, що мати обома руками вчепилася в могутню руку батька, а той, червоний від злості, намагається звільнитися з міцної хватки. Але ось він розтиснув пальці, батіг зі стуком упав на підлогу, просто біля ридаючої дівчини.
— Та хоч і залякав! – вигукнув батько, струсивши, нарешті, руки дружини, – В один кінець їй і дорога! Зганьбила нас, ні про себе, ні про сестер не подумала! Хто тепер її заміж візьме, зіпсовану? От вимажуть тобі ворота дьогтем, тоді не так заспіваєш, захищати її перестанеш!
Він сплюнув на підлогу і вийшов у двір.
Мати присіла поруч із Меланкою, поклала її голову собі на коліна, стала гладити по голові, примовляючи:
— Заспокойся, донечко, ти ж знаєш батька: покричить, посвариться, руками помахає, пару випустить – і відійде. Ось тоді й говорити будемо!
— Пробач, мене, матусю! – схлипувала дівчина, – Що ж тепер буде? Мав рацію батько, зганьбила я сім’ю!
— Зробленого не відвернеш, треба думати, як тепер далі жити, – задумливо промовила жінка, – дитина зʼявиться – не приховаєш. А спробувати все одно можна. Придумаємо що-небудь. А поки що ти з дому не виходь, людям на очі не показуйся, скажемо, що захворіла сильно. Зрозуміла мене?
— Зрозуміла, матусю.
— Слухай мене, роби все, як велю. Я тобі добра бажаю. Нічого, викрутимося, з божою поміччю.
Сім’я в Захара й Анни була міцна, велика, заможна. Господарство мужик вів твердою рукою, нікому спуску не давав, усе сам особисто контролював. Скрізь встигав: і в полі, і в лісі, і з худобою, і на ярмарку.
Дружина йому подарувала сімох дітлахів. Двоє не дожили й до року – прибрав Господь. Залишилося чотири дочки і син, спадкоємець. Правда малий ще, лише восьмий рочок, але хлопець кмітливий, тямущий, добрий помічник росте!
Та й дівки теж вдалися: високі, міцні, рум’яні – ох краса! Коси в руку завтовшки, очі, як у матері, сині, немов волошки, – одним словом, красуні. Та й придане за кожну давав Захар багате, тож від женихів відбою не було.
Старшу, Марію, вже встигли заміж віддати, за хорошого хлопця, у шановану сім’ю. Залишилися Меланія, Дарина та Віра. Другій, Меланкі, теж уже нареченого підшукали, днями сватання має бути, а тут таке!
Стали помічати, що пухліша стала донька, округляється. Ходить сама не своя, очі відводить. А раз мати з нею в лазню пішла – так і ахнула! За косу з лазні додому притягла в одному спідньому – поглянь, батьку! А в доньки живіт вже не приховати. Стали з’ясовувати, що та як. Покаялася дівчина – зв’язалася з Іваном – пастухом, це в якого ні колу, ні двору, значить, перекотиполе. Не такого чоловіка доньці шукав Захар, та й сам хлопець одружуватися зовсім і не збирався. Як тепер бути?
Думали-думали і придумали. Поки Меланія при надії, нехай удома сидить, на вулицю й носа не показує. Сватання скасували, послалися на хворобу важку. До хати сторонніх нікого не пускали, та й своїм міцно-міцно наказали язиком не тріпати – щоб жодна душа про сором не дізналася! Дівки – не дурні, мовчать, заміж хочеться! А Єгорка малий ще, не розуміє, що сталося.
— А як зʼявиться дитя, я відразу його в ліс знесу, до Олени! – говорила Анна чоловікові, – Вона одна живе, буде їй помічник! Та й усе на очах, хоч здалеку, та й то подивимося на дитинку, не чужа ж!
— А коли відмовиться Олена? – сумнівався Захар.
— А я таємно підкину, вночі, вона й не дізнається, чиє маля.
— Вона відьма, все бачить, все про всіх знає! – заперечував Анні чоловік. Йому було боязно віддавати дитину чаклунці, про яку в селі говорили всяке. Хоч і нагуляне, але ж рідне!
— Ну іншого виходу я не знаю! – розводила руками Анна, – Спробувати варто! Чує моє серце, що прийме Олена цього малюка.
У ніч на Купалу в хаті Захара панувала метушня. Молодших дівок на гуляння відправили, а потім до тітки рідної, і Єгорку з ними. Сам Захар із дружиною були біля Меланки: затопили лазню, води нагріли, доньку туди проводили. Повитуху кликати не стали – хіба мало, чутки підуть. Вирішили, що самі впораються.
Меланія промучилася всю ніч, лише на світанку з’явилася на світ здорова горласта дівчинка. Матері її не показали: Анна обмила, сповила, поклала в заздалегідь приготовлений кошик і пішла в ліс.
Як не просила дівчина хоч разок поглянути на дитя, як не плакала, – батьки були непохитні. Змучена важкими муками, вона незабаром забулася важким сном, у якому бачила маленьку світленьку дівчинку. Та тягнула до неї руки й кликала:
— Мама! Мама!
Але як не старалася Меланка, так і не змогла наздогнати її.
Анна повернулася до обіду, втомлена, але задоволена.
— Усе, справу зроблено! – усміхаючись, розповідала вона похмурому Захару, – Я дівчину до ґанку поставила, а сама в ліщині неподалік причаїлася, чекаю. Тут вона голосити почала. Вийшла Олена, глянула, руками сплеснула. Потім на всі боки озирнулася, кошик взяла і в хату занесла. Прийняла, значить!
У хаті заборонили навіть згадувати про дівчинку. На кожного, хто не послухається, чекало суворе покарання.
Меланія сумувала, але через деякий час заспокоїлася. Тут і нареченого їй підшукав Захар – не колишнього, іншого, із сусіднього села. Сім’я в нього хоч і не багата, але за гідне придане готові очі закрити на деякі моменти. Та й те, що поїде дочка подалі – на краще! Нове життя почне.
Пройшов час…
Маленька дівчинка, на вигляд років п’яти, лежала на печі в спеку. Її гарні біляві кучерики розметалися, щічки горіли, сухі потріскані губки незв’язно щось бурмотіли.
Поруч із піччю на лаві сиділа жінка. Вона була вже немолода, але все ще дуже гарна собою. У густому волоссі її кольору зрілої пшениці то тут, то там проглядали сиві пасма, навколо великих смарагдово-зелених очей, обрамлених довгими чорними віями, зібралася сіточка зморщок, однак це зовсім не псувало Оленук. Горда постава, правильні риси обличчя, струнка фігура – все в ній було прекрасно і гармонійно. Вона тихенько наспівувала якусь дуже сумну пісню, помішуючи і розтираючи щось у важкій кам’яній ступці.
— Мамо! Матусю! – пролунав слабкий голосок, і жінка негайно ж відклала свою роботу, кинулася на поклик:
— Що донечко, що, голубко моя? Пити?
— Ні! Посидь зі мною!
— Посиджу, звісно, тільки спочатку давай поп’ємо. Я трави цілющі заварила, виженуть вони твою хворобу, знову будеш здорова!
— Вони гіркі! Не хочу їх пити! – вередувала дівчинка.
— У гіркоті їхня вся сила, вся користь! Зате миттю на ноги тебе поставлять!
— Гаразд, вип’ю, тільки ти мені за це казку розкажи! – погодилася дівчинка, хитро дивлячись на матір синіми очима.
— Ось і добре! – Олена налила в кухоль відвар, і дівчинка, морщачись, випила, – От і розумниця! Яку казку ти хочеш?
Олена знала, що зараз почує, і відповідь доньки підтвердила її здогадку:
— Розкажи, як я в тебе з’явилася!
— Так уже скільки разів розповідала, ти вже її, напевно, краще за мене знаєш! – засміялася жінка, обтираючи розпалене обличчя дочки вологою ганчіркою, – Давай краще іншу?
— Ні, не хочу іншу!
— Ну гаразд, тоді слухай!
Олена посадила дівчинку собі на коліна, і, влаштувавшись зручніше, почала розповідати:
— Живу я в цьому лісі давним-давно, одна-однісінька. Трави збираю, корінці, ягоди цілющі. Приходять до мене люди різні, кожен зі своєю бідою, і всім я допомогти намагаюся. Тільки так мені сумно одній жилося, так хотілося поруч мати рідну душу, що занадилася я ходити в лісову гущавину, на галявину заповітну, де живуть лісові духи. Стала я просити їх, щоб послали вони мені доньку, маленьку та гарненьку, щоб було мені веселіше жити на світі й людям допомагати. Почули мене лісові духи і прохання моє виконали. Якось, на Купала, тільки розвиднілося, чую я, ніби дитя кричить. Вийшла на двір – і точно: стоїть кошик, а в ньому – крихітна дівчинка, замерзла вся, плаче. Озирнулася я на всі боки – немає нікого! Ну тоді я й зрозуміла, що це духи мені тебе принесли, подарували мені донечку. Забрала я тебе до хати, переповила, молочком козячим напоїла (тоді в мене ще коза жила). Сиджу, на руках тебе гойдаю та думаю – як же мені тебе назвати? А ти дивишся на мене оченятами своїми синіми немов небо, серйозно так дивишся, уважно. Ну й вирішила я тоді – будеш Василиною! З тієї пори вже, шосте літо буде, як ти зі мною. І немає в мене нікого ріднішого й дорожчого. Не втомлююся я дякувати лісовим духам, що такою розумницею і красунею обдарували мене!
Поглянувши на доньку, Олена побачила, що та солодко спить, згорнувшись калачиком у неї на руках. Жар спадав, а значить, хвороба відступала. Жінка дивилася на сплячу малечу і згадувала, як знайшла її тоді, зовсім крихітку, як виходжувала, випоювала.
— Спи Василинка, – примовляла вона, перебираючи пальцями світлі кучерики дівчинки, – Спи, моя люба! Довго я тебе чекала, знала, що прийдеш. Адже по долі тобі бути відьминою донькою, а з долею не посперечаєшся, все одно буде так, як на роду написано. Всьому тебе навчу, що сама знаю, все тобі передам! Сила в тобі велика прихована, виростеш – станеш сильнішою за мене! А поки спи, одужуй.
З весни й до осені навчала Олена Василису складної науки – розрізняти трави й коріння, запам’ятовувати, де водяться, коли збирати, від чого допомагає та чи інша рослина. У лісі жінка почувалася, як удома. До рослин і тварин ставилася дбайливо, шанобливо, і того ж навчала доньку.
— А ось це, дивись, котяча мʼята, а це материнка звичайна – трава особлива, вона і від всіх жіночих напастей, і як протизапальне. А відвар від кашлю краще варити з нагідок. Запам’ятала?
— Запам’ятала, матусю.
— А ось ще трава Петрів хрест, дивись, росте кущем, усі корінці його сплелися хрестом. Малим дітлахам дають його відвар у молоці, щоб ніяка хвороба не прив’язалася. А подорожнього, хто далеко їхати зібрався, вбереже він від ворогів і випадкової кончини.
— А ось ця травичка злих духів відганяє, – вигукнула дівчинка, вказуючи на непримітну рослину, що загубилася серед інших трав.
— І справді! – ахнула Олена, придивившись, – Звідки дізналася?
— Вона мені сама розповіла, матусю, – нехитро відповіла дівчинка.
Вона й справді вміла розрізняти голоси рослин і тварин, розуміла їх. А звір лісовий ніколи не чіпав дівчинку, навпаки, навіть вовк, і той лащиться до неї, немов дворовий пес.
Василині все було цікаво, все вабило її. Навчалася вона швидко і легко, чим невимовно радувала матір. До п’ятнадцяти років дівчина вже знала всі замовляння, всі шепітки і причітки, якими володіла Олена, могла приготувати будь-який відвар, будь-який порошок або настій. Олена, бачачи, що навчила дівчинку вже всього, що сама знала і вміла, вирішила, що настав час показати її людям. Раніше, коли приходили до неї по допомогу, вона відправляла Василину в ліс, щоб ніхто не дізнався про неї. Але тепер дівчина разом із лісовою відьмою почала допомагати людям. Тут і відкрився ще один її дар – Василина руками відчувала, де і що болить у людини, і знала наперед, зможе допомогти їй чи ні. Олена тільки дивувалася, як упевнено дівчина готує зілля, лише злегка поводивши руками над хворим. Спочатку вона сама перевіряла ще раз, чи не помилилася дочка через недосвідченість, але завжди все було правильно.
Олена натішитися не могла на таку помічницю. Лише одне не давало жінці спокою: найбільше на світі боялася вона, що вирішить одного разу Василина покинути її, піде у великий світ, до людей.
Чутка про молоду чаклунку швидко рознеслася по окрузі, незабаром до лісової хатинки стали приходити стражденні і з далеких сіл, в надії на чудесне зцілення від своєї хвороби. Одного разу прийшли до них чоловік із дружиною. Олена, лише глянувши на них, зрозуміла: не з місцевих. Відразу було видно, йшли довго. Одяг увесь запорошений, місцями порваний об колючки та гілки. Самі втомлені, похмурі.
— Із чим прийшли, люди добрі? – запитала відьма, вийшовши на ґанок.
— Ти Олена? – запитав мужик, – Нам Олена потрібна, чаклунка.
— Ну я, – спокійно відповідала та, роздивляючись незнайомців. Чоловік був гарний собою: високий, статний, плечі в сажень завширшки, досить молодий, міцний. Дружина його не являла собою нічого особливого – звичайна жінка, яких багато. Але коли вона підняла на неї очі, Олена ойкнула – волошковий їхній колір був точною копією очей її доньки.
— Зачекайте на подвір’ї, зараз я, – Олена поспіхом пройшла в хату, веліла:
— Василино, збирайся! У ліс підеш! Та не через сіни йди, а задніми дверима.
— Що сталося, матінко? – здивовано запитала дівчина, яка в цей час якраз зв’язувала пучки свіжозібраних трав і підвішувала їх до стелі на просушку.
— Потім усе, біжи! – голос матері став грізним, і дочка, не сміючи не послухатися, узяла кошик і обережно вийшла через задні двері хати просто в ліс.
Переконавшись, що дочка пішла досить далеко, Олена знову вийшла до подружжя, яке чекало на неї.
— Знаю, навіщо прийшли! Проходьте в хату, там говорити станемо!
Чоловік сміливо попрямував до хати, дружина ж його боялася, все озиралася на всі боки – боязко їй було йти в хату чаклунки. Вже скільки знахарів, травників обійшли вони, а допомогти так ніхто й не зумів. На Олену була остання надія. Зітхнувши, жінка поправила хустину і зробила крок через поріг слідом за чоловіком.
— Я Василь, а це ось Меланія, дружина моя, – представився мужик, сідаючи на лавку, – з Лугового ми, що за річкою.
— Знаю, – задумливо сказала Олена, дивлячись прямо в очі своїй гості, – І навіщо завітали, теж знаю! Живете давно, а діток немає, порожня дісталася тобі дружина, Василю!
— Як? Звідки? – мужик підхопився з лави, в усі очі дивлячись на лісову відьму.
— Забув, до кого прийшли? – усміхнулася жінка, задоволена виробленим ефектом, однак одразу стала знову серйозною – Даремно прийшли! Не допоможу я вам, не зможу! Немає ніякої хвороби у твоєї дружини, тіло її здорове, а от душа… Гріх на ній великий, давно, ще в дівках, вчинила. Бачу дитя… Звести хотіла, чого тільки не робила: і травилась, і відра пудові тягала, і в лазні випарювала… Та все без толку! А як зʼявилось маля, так і віддала на суд батькам, а вже ті не пошкодували онучку! Ганьби уникнути хотіли!
З кожним словом голос Олени ставав дедалі грізнішим, дедалі гучнішим. Та й сама вона ніби стала більшою, вищою, заповнила собою майже всю хату.
Меланія не витримала, впала чаклунці в ноги, благала:
— Досить! Припини! Каюся, є на мені гріх! Є! Молода була, дурна… Спокусилася на солодкі промови, а як понесла, не знала, що й робити. Сестри в мене… Боялася й на них свою ганьбу перенести. Так, спочатку витравити хотіла, а потім, як штовхатися почала донька, так і думати забула про таке, хотіла втекти, та куди я з дитиною? А як зʼявилася на білий світ донька, забрали її в мене, навіть поглянути на неї не дали, забрала матінка її кудись, сказала, добрим людям віддала. Я все життя своє тепер тільки й живу надією, що хороші попалися їй батьки, що не ображають рідненьку мою!
— У ліс вона її знесла, звірові лісовому на частування! – гнівно вигукнула Олена, – Такої долі ти їй бажала? Дитя невинне винищили! Хто таке вчинив, немає тому прощення, не буде у вас дітлахів, вік вам бездітними жити! А тепер ідіть, ніколи мені!
Меланка так і залишилася сидіти в ногах у чаклунки, заливаючись сльозами. Чоловік її теж не зрушив з місця, було видно, що він не відав нічого про минуле своєї судженої і тепер не міг повірити в почуте.
— Ну, чого сидите! Більше повторювати не стану! – грізно прикрикнула на них Олена.
Василь встав, поклонився їй у пояс:
— Дякую, будемо хоч знати тепер, за що кару несемо! Не сердься, зараз ідемо.
Із цими словами він підняв із підлоги дружину свою і, притримуючи, повів до виходу з хати.
Коли вони пішли, Олена стомлено опустилася на лаву:
«Пішли, випровадила, обдурила! – з полегшенням думала вона, – Не дізналися вони про доньку, не заберуть її в мене!»
Кілька днів тому було їй видіння, що зустрінеться Василина з матір’ю рідною і піде жити в її дім, покине відьомську хатинку. Тому й злякалася Олена, побачивши на своєму порозі жінку, так схожу на її дочку. Тому й відправила дівицю в ліс, геть з очей. Вона сподівалася, що обдурила долю, обвела навколо пальця. Та тільки що кому на роду написано, того не минути.
Заплутали в лісі Василь з Меланією. Довго кружляли, та замість узлісся все більше йшли в гущу лісу. Зрозуміли вони, що не вибратися їм самим, стали кричати, кликати на допомогу. Коли вже зовсім зневірилися, раптом вийшла до них дівчина небаченої краси – сама струнка, ладна, кучері русяві до пояса, шкіра біла, а очі, немов волошки. Глянула на неї Меланія й ахнула: впізнала в цій лісовій красуні доньку свою.
А дівиця підійшла до них, запитала ласкаво:
— Заблукали, люди добрі? Так я допоможу, виведу з лісу!
— Дякую, красуне! – відповів Василь, – Зовсім зі шляху збилися, без допомоги твоєї не впораємося.
— А для чого ви сюди приходили? – дорогою стала розпитувати їх незнайомка.
— До Олени ми приходили, по допомогу, та тільки не допомогла вона нам, даремно такий шлях пройшли!
— Так може я подивлюся? – запропонувала незнайомка, – Матінка не все може зцілити, у мене краще виходить.
— То ти донька її? – вигукнула Меланка, все ще в усі очі дивлячись на дівчину.
— Так, мене Василиною звати. Ну, розповідайте, з чим прийшли?
— Ось уже п’ятнадцятий рік живемо ми з дружиною, а діток немає в нас, – почав Василь, – До кого тільки не зверталися ми, і до травників, і до лікарів – усе марно. Остання наша надія була на Олену, тільки от і вона не допомогла.
Василина підійшла до Меланії, провела руками біля її живота:
— Хвороби немає ніякої, – насупившись, проговорила вона, – Та тільки обманюєте ви мене, є у вас дитя.
Тут жінка не витримала, схопила її за руки:
— Подивися на мене, донечко! – вигукнула вона, – Як ти на мене схожа в молодості, особливо очі! Ти і є моє дитятко загублене! Обдурила відьма проклята, не розтерзали тебе звірі лісові! Вона, вона вкрала! Сховала тебе!
Василина вирвала руки з чіпкої хватки, відсахнулася:
— З глузду чи що ти зійшла? – вигукнула вона,- Я в цьому лісі зʼявилась і виросла, а мати моя – Олена! І дар її мені перейшов!
— Та як же ти не бачиш! Ось і плямочка родима на вушку, точнісінько як у мене!
З цими словами Меланія зняла хустку і показала плямочку на вусі, що за формою нагадувала трикутник.
— Ось, дивись, тепер віриш? – з надією запитала вона.
Дівчина стояла, вся бліда, і не знала, що їй і думати. Нарешті, вона сказала:
— Узлісся вже недалеко, далі самі дійдете, а мені повернутися треба до матусі.
— Послухай, дівице, – звернувся до неї Василь, який досі мовчав, – Ти розпитай Олену, може вона, розповість вона тобі правду. Якщо й справді ти Меланчена донька, повертайся до нас, будемо жити сім’єю. Діток у нас немає своїх, то хоч ти старість скрасиш нашу, а вже ми тобі все нажите залишимо.
— Ні, тут мій дім! – твердо відповіла Василина.
— А ти відразу не відповідай, подумай! Ми в селі зупинимося в батьків Меланії, два дні чекатимемо. Коли не з’явишся – до себе назад підемо і більше турбувати не станемо.
Сказавши це, він із дружиною попрямував на узлісся, Василина ж щодуху кинулася до лісової хатинки.
Олена не могла знайти собі місця від занепокоєння: ось уже сутеніє, а дочки все немає. Чи не сталося біди?
Вона вже кілька разів виходила на подвір’я, вдивлялася в лісову гущавину, прислухалася – нічого. Коли чаклунка вкотре вийшла на ґанок, раптом почулися квапливі кроки, і невдовзі з лісу до хатинки вибігла Василина. Дівчина часто дихала, щоки її розрум’янилися від швидкого бігу, волосся розпатлалося, очі горіли.
— Матусю! – кинулася вона до Олени.
Та пригорнула її до себе й відчула, як тріпочєе в грудях сердечко – часто-часто, немов спіймана пташка в клітці.
— Що трапилося, голубко моя? – ласкаво запитала вона доньку, стривожено вдивляючись у її розпалене обличчя, – Хто налякав тебе? Хто образив?
— Ніхто, матусю! Та тільки зустріла я сьогодні в лісі дивних людей. Чоловіка з дружиною. І жінка ця стала донькою мене кликати, обіймати. Я спочатку вирішила, що вона з глузду з’їхала, та тільки очі в неї такого самого кольору, як мої, а на вусі плямочка родима.
Олена, почувши про зустріч дочки з рідною матір’ю, вся похолоділа.
«Ось і збувається видіння моє! – приречено подумала вона, – Піде Василина, залишить мене!». А вголос запитала:
— Що ще вона тобі сказала?
— Ти не здивувалася навіть, матусю? Наче знала! – уважно дивлячись в обличчя відьмі, промовила Василина.
— Давно нам треба було поговорити з тобою, донько, – Олена втомлено сіла на ґанок і жестом запросила дівчину присісти поруч, але вона залишилася стояти, насторожено дивлячись на ту, кого завжди вважала своєю матір’ю.
— Пам’ятаєш казку, яку я тобі розповідала, коли ти була ще маленькою?
— Про те, як я в тебе з’явилася?
— Так, твоя улюблена казка була. Ти мене щодня просила її повторювати, інших і не визнавала. Так от, не казка це зовсім, а так і було насправді. Рід наш віщунський дуже давній, за легендою, ми разом із лісом цим з’явилися. Так і живемо тут, людям допомагаємо. Ось тільки життя воно не вічне. Хто продовжить рід і справу нашу?
Коли половина визначеного їй шляху була пройдена, кожна відьма йшла на галявину заповітну, до духів лісових. Просила їх послати продовжувачку роду. І духи завжди допомагали. Це завжди по-різному відбувається, іноді у самої відьми дитинка зʼявляється, а коли й чужого дадуть. Головне, що дитя це не просте, силою обдароване. І неодмінно дівчинка.
Так от і я одного разу пішла на галявину заповітну. Років мені вже чимало, треба, думаю, підготувати ту, кому знання передам. Попросила я духів послати мені доньку, якраз у ніч на Купала це було.
А рівно через рік, рано вранці, підкинули до мого ґанку кошик із немовлям. Почула я писк, вийшла й обімліла! Лежить дитя, очима синіми дивиться. Розгорнула я пелюшки, дивлюся – дівчинка, і справді! Тоді й зрозуміла, що духи моє прохання виконали. Стала ростити тебе, як рідну, всім серцем тебе полюбила. І не вкрала я тебе, не вір! Самі вони тебе мені принесли, не потрібна ти їм була, зʼявилася від незаміжньої доньки, вік би їм про ганьбу нагадуванням служила.
— Я вірю тобі, матінко! – Василина підійшла до жінки, взяла її руки у свої, – Я знаю, що ти любиш мене як рідну. І я тебе люблю. Але хочеться мені подивитися, як живуть люди там, за лісом, у великому світі.
— Я розумію, – зітхнувши, відповіла Олена, – І тримати тебе не стану. Якщо вирішила – йди, але знай, що я завжди на тебе чекаю, що б не сталося.
Зраділа Василина вирішила йти в село вранці, на світанку. Мати допомогла зібрати їй усе необхідне в дорогу, дала з собою різних трав і корінців, про всяк випадок, раптом, кому допомога знадобиться.
Коли дівчина заснула, Олена ще довго сиділа поруч із нею. Губи її майже беззвучно ворушилися, вимовляючи слова стародавнього, майже забутого захисного замовляння. Коли над ким проведеш такий обряд – тому кончина від ворога чи з необережності буде не страшна. Убереже він від лихих людей, попередить про небезпеку.
Вранці Олена проводила дочку до узлісся. Прощаючись, зняла з шиї амулет на шнурку, одягла Василині.
— Носи, донечко, не знімай! Вбереже він тебе від біди. Та й мені повідомить, а я на допомогу прийду, якщо потреба така буде.
— Добре, матусю, – зі сльозами на очах відповідала дівчина, – Не журися, я повернуся!
Із цими словами вона твердою і впевненою ходою пішла в бік села, жодного разу не озирнувшись. Олена довго дивилася їй услід, а потім тихо промовила:
— Я знаю, донечко! Повернешся, але тільки після всіх випробувань, визначених тобі долею. Не зуміла я сховати, вберегти тебе, тепер доведеться тобі самій справлятися. Але ти сильна, я знаю, що ти все винесеш. Щоправда більше вже ніколи не будеш такою світлою і чистою, як зараз.
Дорога в село була дівчині незнайома, але Олена їй докладно все пояснила, тож шлях був легким і приємним. Сонце тільки нещодавно встало, на травинках уздовж дороги блищала роса, повітря було чисте і свіже. І на душі у Василини було легко, незважаючи навіть на те, що йшла вона в дім до людей, яким від самого початку свого життя була непотрібна, до тих, хто без докорів сумління відніс її в ліс до чаклунки, навіть не подумавши про те, що з нею буде далі. Душа Василини була чиста, вона вірила людям, намагалася виправдати їх. Їй хотілося побачити рід, з якого вона походить, познайомитися з корінням своїм, з витоками. Вона й справді не збиралася залишатися жити серед людей, проте їй було цікаво, як вони живуть, як у них усе влаштовано?
Вдалині з’явилися дахи будинків, звідкись збоку донісся запах диму і собачий гавкіт. Село було вже близько, але дівчина не поспішала.
Вона зійшла з дороги в невеликий березовий гай, лягла на траву. Їй хотілося наостанок насолодитися єднанням із природою-матінкою, наповнитися силою її. Полежавши так близько півгодини, Василина встала, обтрусилася і знову пішла дорогою просто назустріч своєму новому життю.
Вона не замислювалася про те, як зустрінуть її люди, як знайде вона потрібний дім, адже нічого, крім імені Меланія, дівчина про свою рідню не знала. Але в житті її всі проблеми завжди вирішувалися легко і просто. Василина звикла покладатися на своє знахарське чуття і вірила: серце підкаже шлях.
Село було великим, багатолюдним. По узбіччях то тут, то там гуляли кури й гуси, гавкали собаки, вулицями бігали босоногі дітлахи, біля колодязя скупчилися кілька баб із коромислами – чекали своєї черги.
Вони неприязно поглянули на Василину, яка привітно посміхнулася їм.
— Бач, безсоромна! – вигукнула одна з них, – простоволоса, розпатлана! Це ж де це бачено, щоб дівчина так на людях ходила?
— Та вона не наша! – підхопила інша, – Не з наших місць!
Василина, не знайома з порядками і звичаями сільських жителів, дуже зніяковіла. Їй і на думку не могло спасти, що її одяг або зачіска можуть бути непристойними. Незграбними рухами вона почала збирати свої розкішні локони в косу.
— Ось так краще! – повчально сказала жінка, яка першою почала її вичитувати, – Слухай старших, поганого не навчать! Ти звідки до нас завітала, дівко? Мабуть, здалеку, і одягнена не по-нашому.
— Я до рідні прийшла, з далекого села, за річкою. А де дім їхній, не знаю! Ніколи не була в цих місцях.
— А рідню як звати? – поцікавилася друга бабця.
Василина мовчала. Вона не знала нічиїх імен, крім Меланії, та й та, наскільки відомо, давно живе з чоловіком своїм за річкою.
— Ти що ж це, дівко, не знаєш, як родичів звати? – засміялася перша баба.
— Зачекайте, – перебила її ще одна, яка до цього наливала воду у відра, – Аж надто вона на Захарову Анну в молодості схожа!
— Так, точно, їхня порода! – згідно загуділи інші.
— Ти що ж, до діда Захара?
— Так, – погоджуючись закивала Василина, вирішивши, що краще буде не сперечатися.
— Так і сказала б одразу, їхній дім усі знають, хороші люди, порядні! Ходімо, проведу тебе! – сказала одна із жінок, піднімаючи коромисло, – Тут недалеко.
Будинок Захара, великий, добротний, було видно здалеку. Його вікна дивилися на вулицю різьбленими віконницями, ворота були прикрашені химерним орнаментом. Усе навкруги було прибрано, жодної смітинки не можна було знайти біля хати. Одразу видно, що добрі господарі тут живуть, подвір’я своє в порядку тримають.
Василина попрощалася зі своєю провідницею і боязко увійшла на просторе подвір’я. Відчувши чужинця, величезний ланцюговий пес загавкав, кинувся на неї, але дівчина лагідно прошепотіла щось, і ось уже грізний сторож ластився до неї, весело виляючи хвостом. На шум із хати вийшла Меланія. Побачивши дівчину, вона кинулася до неї:
— Прийшла! А я вже й не сподівалася. Батькові з матусею сказала про тебе, то вони теж так зраділи, дуже їм хочеться хоч одним оком поглянути на онучку! Ходімо до хати!
«Ага, як же! – думала Василина, проходячи слідом за Меланкою до просторих світлих сіней, а потім – до хати, – Стільки років не потрібна була, не згадували, навіть говорити про мене не дозволяли, а тут раптом онука їм знадобилася!»
Захара вдома не було – ще до світанку пішов він на далеке поле разом із зятем і сином. Анна поралася біля печі. Роки не пощадили її, з красивої, повної сил жінки вона перетворилася на стару. Волосся не було слідами, обличчя збороздили глибокі зморшки. Тільки прекрасні волошкові очі залишалися такими ж ясними, як у молодості. Побачивши Василину, вона ахнула, притиснула руки до грудей:
— Жива! Ось радість! Ти пробач мені, внученько! Це я, я тоді тебе відьмі проклятій знесла! Доньок своїх рятувала! Кому б вони потрібні були після тієї ганьби, що накликала на нас мати твоя! Я вже потім покаялася, хотіла повернутися за тобою, та побоялася Олену розгнівати, хіба мало що вона могла на нас нас наслати.
Василина дивилася на цю виснажену щоденною непосильною працею жінку і мимоволі порівнювала її з Оленою. Були вони приблизно одного віку, проте віщунка виглядала набагато молодшою, здоровішою і красивішою. І справа тут була явно не в чаклунстві. Просто нема чого було в лісі тримати величезне господарство – ліс давав їм майже все необхідне, а решту приносили люди, як плату за послуги.
Анні дівчина не довіряла. Нутром чула, що бабця не така проста, як хоче показати.
А ось Меланія, на відміну від матері, була щиро рада їй, намагалася догодити. Вона показала Василині хату й обійстя, принагідно розповідаючи про своє дитинство, про батька з матір’ю, про брата й сестер. Потім вони разом готували вечерю, Василина допомагала справлятися по господарству. За домашніми клопотами не помітили, як настав вечір, повернулися чоловіки.
Першим до хати увійшов Захар. Він хоч і постарів, але був так само могутній і грізний – істинний глава сім’ї. Глянув на Василину з-під кущистих брів: не побоялася дівчина, очі не відвела. Спокійно стояла під пильним поглядом діда. Посміхнувся Захар:
— Наша порода!
Василь привітався з усіма, дівчині привітно кивнув. Останнім ішов Єгор – молодший брат матері. Він весело привітався з гостею, оглянув привітно:
— Гарна, вилита Меланка в молодості!
Визнали Василину в родині, прийняли. Спочатку ще цуралася вона всіх, та й вони не чіплялися, дали час звикнути. Але за кілька тижнів дівчина почувалася в цьому великому будинку своєю.
На той час звістка про онуку Захарову, яка казна-звідки взялася, облетіла вже все село. А оскільки Анна про неї говорити на людях зайвого не стала, та й Меланія наче води в рот набрала, поява дівчини обростала в розповідях і плітках дедалі новими й новими подробицями. А вже як дізналися, що виховувала Василину з дитинства відьма Олена, так і потяглася до хати низка місцевих мешканців: хтось допомоги попросити, а хтось просто хоч одним оком на юну відьму глянути. Як не намагалася Анна відвадити непроханих гостей – куди там! До того ж Василина нікому не відмовляла, всім намагалася допомогти – так вчила її Олена.
Одного разу вже під вечір прибігла до них бабця, заголосила:
— Допоможи, донечко! Не відмов! Сина мого змія вжалила! Помирає!
Василина схопилася, схопила свій мішок, і вони бігом вибігли з дому.
Потрібна хата була поруч, через кілька дворів. Увійшовши всередину, дівчина побачила молодого хлопця, що лежав на лавці. Обличчя його було бліде, очі заплющені. Він часто дихав, на лобі виступив холодний липкий піт. Нога, на якій був укус, розпухла, посиніла.
— Скільки часу минуло? – запитала Василина.
— Та вже чимало! Поки він до косарів дійшов, поки до хати донесли…
— Води мені гарячої! Тканину чисту і ступку.
З мішка витягла потрібні трави, корінці, приготувала відвар. На рану порошок спеціальний наклала.
Відвар хлопцеві довелося вливати по ковточках – сил пити в нього не було.
— Поїть тепер постійно всю ніч до ранку, вранці прийду, новий приготую. Він отруту виведе.
Супроводжувана подяками, дівчина повернулася в будинок до діда.
Вранці, щойно розвиднілося, вона поспішила перевірити хворого. Виглядав він набагато краще: був при свідомості, шкіра його порожевіла, пухлина значно зменшилася. Побачивши Василину, він трохи підвівся, спершись на лікоть:
— Дякую, рятівниця моя! Вік тебе пам’ятати буду! Як звати тебе, красуне?
— Василиною, – від чогось зніяковівши, відповідала юна відьма.
— А я – Тарас!
— Рада, що краще тобі, Тарасе, – сказала дівчина, – Але говорити з тобою мені ніколи, потрібно готувати відвар цілющий, щоб зміїну отруту до кінця з тіла твого вигнати.
З цими словами вона відійшла до печі і почала готувати зілля, зрідка поглядаючи в бік нового знайомого.
Хлопець був дуже гарний: високий, ставний, плечі широкі, богатирські, кучері бурштинові, очі – ніби молоде листя. Дуже сподобався він дівчині, але вона намагалася гнати від себе такі думки – не для цього тут.
Ще цілих десять днів відвідувала вона Тараса. За цей час встигли вони подружитися. Багато говорили про все на світі, вона йому про життя своє лісове розповідала, а він – про своє, звичайне. Одного разу обмовився, що є в нього наречена, Віра. Що весілля буде восени.
Відтоді більше, ніж раніше, намагалася гнати дівчина думки про молодого вродливого юнака.
В останній візит стала Василина прощатися:
— Ось і здоровий ти, Тарасе! Більше немає мені потреби приходити.
— Століття дякувати тобі не втомлюся, Василино! Ось, візьми! – він простягнув їй свій гаманець, але дівчина відсахнулася, не взяла:
— Що ти! Не потрібно нічого! Це обов’язок мій – допомагати людям.
— Ну дозволь хоч провести тебе! – не вгамовувався хлопець.
— Проведи, – погодилася Василина. Їй дуже хотілося побути з ним ще хоч трохи.
Йшли мовчки. Відчувалося, що кожен хоче сказати щось, та все не наважується.
Нарешті, Тарас не витримав, заговорив:
— Скажи, Василино, чому не дивишся на мене? Чи не милий тобі я?
— Наречена в тебе є, весілля скоро, заважати не стану, – сумно відповідала дівчина.
— Не потрібна вона мені! – гаряче вигукнув Тарас, – Якщо тільки відповіси, що коханий, завтра ж сватання скасую!
У юної відьми дух перехопило від таких слів, від щирості, з якою переконував її Тарас у своєму коханні. Вона тихо відповіла:
— Коханий…
Очі юнака спалахнули надією і радістю:
— Значить, вирішено! Завтра ж чекай сватів.
— А батьки? – із запізненням злякалася дівчина, – Адже це батько тобі наречену підшукав.
— Та й що мені батьки? Треба буде, і проти батька піду! Я як побачив тебе, відразу зрозумів – ось доля моя!
— Напоїла вона його, відьма проклята! – кричала крізь сльози молода чорнобрива красуня, – Як є, напоїла! Зілля приворотне давала замість лікувального настою!
— Заспокойся, Віро! Не кричи! Досить!- суворо сказала їй Анастасія, мати Тараса.
— Та як же мені не кричати, коли милий мій сватання відмінив? Адже вже все до весілля готово було, а тут з’явилася змія ця! Та щоб провалилася вона в пекло!
— Мені, крім тебе, іншої невістки не треба, тому я й тут, – Анастасія гладила по спині схлипуючу дівицю, – Ми з батьком чаклунку в сім’ю ніколи не візьмемо, так Тарасові й сказали напередодні. Та тільки він хіба послухав? Коли вбив собі в голову щось, то тепер не відступиться. Не злякався навіть, коли батько пригрозив, що зрікається його! Ось як сильно вона його причарувала! Крім неї і не бачить нікого, і не чує! От же звалилася на нашу голову! І сама я вже не рада, що в дім свій її впустила. Та краще б не стало тоді Тараса, ніж відьмі дістався!
Віра при цих словах заголосила ще голосніше, ніж раніше:
— Зганьбив він мене, бідолашну! Перед самим весіллям кинув! Кому ж я тепер після такого потрібна буду? Хто заміж мене візьме?
— А ти не поспішай, почекай трішки! – вчила її Анастасія, – Нам поки що зачаїтися треба, нехай думають, що змирилися ми з вибором Тараса, що згодні. А потім, коли заспокоїться все, ми змію цю на чисту воду виведемо! Не буде їм життя, вже я постараюся! Все одно розведу, одружиться з тобою Тарас! Твоїм стане!
Тарас слова свого дотримав. Другого ж дня сам особисто сходив у хату до Віри, скасував весілля. Після чого пішов до Захара, просити віддати за нього внучку. Сватів, охочих піти з ним, не знайшлося: вся рідня засуджувала вчинок хлопця і не приймала його рішення.
Василина хвилювалася. Що вирішить дід? Без його згоди не бувати весіллю. Такий порядок.
Захар мовчав, хмурився. Знав він, що мав хлопець одружитися з іншою, знав і те, що батьки його проти такої невістки, як Василина.
— Чи твердо ти вирішив? – нарешті вимовив він, дивлячись прямо в очі юнакові, – Чи міцний намір твій? Чи не пошкодуєш?
— Не пошкодую! – впевнено відповів Тарас, – життя без Василини мені не миле. Треба буде, від усього зречуся, аби з коханою моєю бути поруч!
— Жити де станете? Чув я, батько твій проти, у своєму домі вас не прийме.
— Я свій будинок поставив, на краю села, великий, добротний. Трохи залишилося доробити і можна заходити.
— Гаразд, – задоволено промовив дід, погладжуючи бороду, – Бачу, хлопець ти непоганий, серйозний, чесний, працьовитий! А ти, мила? – звернувся він до внучки,- Що скажеш? Любий тобі Тарас, підеш за нього? Неволити тебе не стану.
— Піду, – тихо відповіла дівчина, не піднімаючи очей.
— Ну, бути тому! – Захар грюкнув по столу важкою долонею, — Мати, Меланко, чули? Онуку заміж віддаю! Готуйте весілля! Та таке, якого не бачили ще на селі!
Вийшовши на двір, Василина сказала Тарасові:
— Треба нам із тобою ще й у матінки моєї благословення просити, у Олени. Без її згоди я ні за тебе, ні за кого заміж не піду!
— Так чого тягнути? Цієї ж години й вирушимо! – весело відповів її наречений.
Олена зустріла доньку привітно. Вона дуже сумувала за нею, турбувалася. Побачивши Тараса, чаклунка посміхнулася: хлопець їй сподобався. Відчувала вона, що наміри його серйозні, що полюбив він Василину всією душею.
— Ось і виросла ти, рідна моя! – ласкаво промовила вона, дивлячись на доньку, – Ось і в твоє сердечко любов постукала. Я вашому щастю заважати не стану! Живіть, кохайте, діточок вам побільше! Через усі труднощі разом ідіть, рука об руку, тоді все подолати зумієте!
— Прийдеш до нас на весілля, матусю? – запитала Василина
— Ні, донечко! Не піду! Ти не ображайся! Зайва я там, бояться мене люди. Навіщо свято псувати? Ви веселіться, а я за вас тут тихо порадію.
Весілля хотіли зіграти, щойно буде готовий новий будинок. Якраз до осені впорався Тарас. Поспішав, хотів скоріше зажити в ньому разом із молодою дружиною.
Хлопець на витрати не поскупився: придане зібрали багате, Василину вбрали, ніби королівну. Столи накрили – любо подивитися: від страв ломляться, чого тільки немає!
Запросили на свято все село, та тільки багато хто прийти відмовився. Тут уже Анастасія з Вірою розстаралися: кожному зустрічному і поперечному розповідали про те, що приворожила Василина нареченого, та ще різного всього їй приписували: у кого худоба здохла – вона вивела, у кого дитинку занедужала- вона наврочила. Стали сторонитися люди відьму, боялися її. А раптом чим не догодять – нашле вона на них біду.
Невеселе вийшло весілля: з боку нареченого жодної живої душі не з’явилося, з боку нареченої – тільки дід із бабою та дядько Єгор, Меланія з Василем давно до себе в далеке село пішли. Та й гостей можна було на пальцях перерахувати, і ті сиділи похмурі, насторожені.
Увечері увійшли молоді до своєї нової хати. Хата вийшла світла, простора. Так у ній було добре, що Василина й думати забула про зіпсоване свято. Головне, що вони з Тарасом разом, що тепер справжньою родиною стали. А люди нехай кажуть собі, що хочуть, на всіх не догодиш, усім милий не будеш, насильно полюбити себе не змусиш!
Ось уже півроку Василина з Тарасом щасливо жили своєю сім’єю. Рідня чоловіка так і не прийняла її, але молодих це ні краплі не засмучувало. Будинок їхній стояв на краю села, тому до них часто заглядала Олена. Приходила вона ближче до ночі, обережно, щоб ніхто не побачив її, лишалася до ранку, а ще до світанку залишала гостинну домівку доньки.
Василину дуже тішили такі візити. З матір’ю вона могла говорити про все на світі, ділитися своїми страхами, переживаннями. Подруг у селі у неї не було: ніхто не хотів водити дружбу з відьмою, тим більше свекруха і колишня наречена Тараса не втомлювалися розпускати про неї чутки, будь-яке нещастя списуючи на чаклунські підступи.
Їхні зусилля не були марними: як проростає зернятко, кинуте в благодатний ґрунт, так з кожним днем зростала і міцнішала спершу людська настороженість, а потім і ненависть до молодої відьми. Забули вони, скільки Василина їм добра зробила, скількох від хвороб зцілила, скільком із них життя врятувала. Хороше швидко забувається. А ось погане міцно засідає в пам’яті людській.
Василині з Тарасом не було діла до людської неприязні. Вони жили дружно, в любові та злагоді. А нещодавно обрадувала дівчина чоловіка новиною: скоро бути йому батьком. От щастя!
Неначе як раніше став піклуватися він про молоду дружину, пилинки з неї здував.
Якось улітку вирушив Тарас на дальній покіс траву подивитися. Пішов із першими півнями, та шлях не близький, поки дійшов, уже за полудень перевалило. Втомився він з дороги, вирішив відпочити трохи, а потім вже додому повертатися. Розморило його на спеці, і сам не помітив Тарас, як заснув міцним сном. Довго спав, як прокинувся – вечоріло вже. Заквапився у зворотний шлях. Неспокійно було в нього на душі, не хотілося залишати Василину в ніч саму.
А тим часом Анастасія з Вірою дізналися, що немає Тараса вдома, і що повернеться нескоро, вирішили такою нагодою скористатися, щоб вивести Василину. Заради цього обидві вони не пошкодували худобини своєї – потравили бика й корову. А потім давай по дворах голосити: мовляв, враз в обох худоба полягла, невипадково це, відьомські витівки. Ой, люди добрі, треба відьму з села виганяти, а не то до кожного добереться, нікому життя не дасть!
Зібралися мужики, бороди почухали, стали думати, як бути, та й наважилися вночі йти до хати Тараса та вимагати від Василини забиратися геть.
А Василина вдома по господарству управляється, чоловіка чекає. І не відає, яка біда над нею нависла. Раптом чує, ніби в хаті є хтось. Увійшла, а за столом сидить Олена – звідки з’явилася, вона й не помітила.
— Матусю? Ти чого серед білого дня до нас прийшла? Трапилося що? – злякалася дівчина.
— Біда, донечко! Було мені видіння. Прийдуть лихі люди, звинуватять тебе у всіх їхніх прикрощах та нещастях, хату спалять! Іти тобі треба! Не підеш – загинеш із дитиною!
— Та що ти, матінко! Люди тут хороші, хто на таке наважиться?
— Послухай мене, донечко! Підемо в ліс!
— Нікуди я зі своєї хати не піду! Та й Тараса немає, спочатку його дочекатися треба.
Зрозуміла Олена, що доньку не переконати, залишилася з нею. Ледве вмовила зібрати деякі пожитки, та одягнутися в дорогу, щоб, якщо що, відразу піти.
Ось і ніч настала, а Тараса все немає. Сидять Василина з матір’ю у дворі на лавці, прислухаються. Тиша навколо, тільки чути, як стрекочуть цвіркуни та жалібно кричить десь нічний птах.
Але ось дивний гул порушив тишу! Ніби шепіт безлічі голосів. Виглянувши за ворота, Василина обімліла: з боку села до їхнього будинку йшов великий натовп. У нерівному світлі палаючих світочів нарахувала вона понад двадцять мужиків із вилами й сокирами. Як заворожена, стояла дівчина і дивилася, як підходять вони все ближче. Ось уже чути окремі вигуки.
— Спалити відьму! – кричать мужики.
Олена силою затягла її у двір, замкнула ворота.
— Тепер віриш мені? Іти треба, донечко! Ще трохи, і пізно буде!
— А Тарас?
— Потім його знайдемо! Біжимо.
І дві жінки легкими тінями обігнули хату, добігли до лісу, сховалися в рятівних заростях.
Вони бачили, як довго стояли мужики навколо хати, щось кричали, не наважуючись увійти всередину. Нарешті, один із них кинувся до воріт, інші, ніби чекали сигналу, пішли за ним. Увірвавшись у будинок, вони, як не старалися, не знайшли відьму. Тоді вирішили, що вона просто сховалася, адже нікуди їй більше було діватися. Підпалили хату – викуримо змію про кляту!
Полум’я зайнялося, червоні язички його, весело тремтячи, поглинали все на своєму шляху.
Ще здалеку побачив Тарас заграву, щодуху кинувся до хати. Глянувши на мужиків, одразу все зрозумів:
— Де дружина моя? Що ви з нею зробили?
— Так у хаті вона, давно вже мала вийти! – сказав хтось.
Далі Тарас уже не слухав. Не роздумуючи, він кинувся в саме пекло, туди, де, як він думав, перебуває кохана його Василина яка носить його дитя.
Василина бачила, як чоловік її зник у полум’ї пожежі, і як майже одразу після цього завалився, обвалився дах їхнього будинку, поховавши під палаючими уламками того, хто був їй дорожчий за життя. Скрикнувши, кинулася вона назад, до будинку, до чоловіка, але Олена обхопила її руками і міцно тримала, не даючи видати себе. Дівчина билася в руках у матері, немов спіймана в пастки пташка, але раптом обм’якла – втратила свідомість.
Прокинулася Василина в рідній хатинці. Над нею схилилася мати, щось шепотіла, відбирала водою. Дівчина згадала все, що сталося, знову заридала:
— Ти знала, матінко? Скажи? Ти бачила, що загине Тарас?
Олена подивилася на неї з сумом і співчуттям:
— Чому бути, того не минути, донечко! Так, я бачила, але промовчала, інакше б не повела тебе. Тарасу судилося загинути цієї ночі, така доля. Що кому на роду написано, від того не сховаєшся. Нам ось наказано століття одним вікувати. Тобі ще пощастило, ти пізнала любов і щастя мати сім’ю. А я все життя одна…
— Навіщо ти забрала мене? Як мені тепер жити без милого мого? – плакала Василина.
— Тепер ти не одна, думати тобі треба про те, хто всередині. У тобі частинка твого чоловіка, а значить і весь він поруч із тобою. Втілиться в доньці твоїй твоя любов, не піде, не зникне.
Відтоді, як згоріла хата відьми і загинув у вогні Тарас, на село обрушилися нещастя. Спочатку затяжні дощі згубили врожай, не дали запасти сіна худобі. Потім невідома хвороба забрала життя майже половини населення. Не пощадила й Вірі з Анастасією – довго мучилися вони, благаючи, щоб швидше закінчилися їхні страждання.
— Це мститься Василина за Тараса, за свою родину! – шепотілися ніби між собою.
Вирішили жителі, що залишилися, йти до відьми, каятися, просити пощадити їх. Довго блукали лісом, та так і не змогли відшукати хатинку. Адже знають, що тут була – а навіть сліду від неї не залишилося.
Через кілька років спорожніло село. Багато хто покидав свої будинки, виїхав хто куди. Решта пішли від старості або від хвороби. Проклятим місцем стали називати його, ніхто не хотів тут більше селитися.
А далеко-далеко від тих місць, у лісовій гущавині, вродлива молода відьма вела за руку пречудово гарненьку дівчинку з бурштиновими кучерями й очима кольору весняного листя.
— Мамусю, а розкажи як я в тебе з’явилася? – просить малятко.
— Духи лісові мені тебе подарували! – відповідає Василина, милуючись своєю красунею. Права була Олена: не пішов її Тарас, ось він, поруч із нею, і любов їхня жива, втілилася в маленькій дівчинці, якій судилося продовжити древній рід, вирости сильною лісовою чаклункою.
