— Він однаково поки що, працювати не може, чого вона даремно там стоїть? – Влад вкотре починає цю неприємну розмову з дружиною Лерою.
—Хоч чимось вони можуть нам допомогти?
Лера одружена з Владом 4 роки. У сім’ї росте 2-х річна донька, і Валерія поки в декреті. До того, що її чоловік людина різка і запальна жінка вже звикла. Тим більше, що дружину Влад начебто не ображає, хіба що словами. Та й діватися-то особливо нікуди.
— Я з Прилук, – каже жінка, – чоловік – киянин. Живемо на його території. Важка людина мій чоловік – не те слово. Спочатку я сприймала це, як прояв сильного характеру, а тепер уже й не знаю, що й думати.
І що робити далі. Живуть молоді за сучасними мірками непогано: у Влада є квартира, що дісталася від бабусі, робота непогана, навіть машина є, хоча й старенька. Ось на тему машини останнім часом чоловік і біситься.
— У мого батька машина нова, – каже дружина, – заробив. Тільки йому місяць тому операцію зробили і він за кермом поки не їздить. А Владу загорілося: чого тачці стояти, нехай нам віддасть, давай ми з ним поміняємося.
Зі своїми родичами Влад давно не спілкується: образився на щось. Тепер ось оскаженів і на тещу з тестем. Мовляв, дочка безприданниця, допомоги від вас ніякої, хоча б машину віддайте, все одно без діла стоїть.
— Не посоромився і сам батькові це запропонував, – засмучується Лєра, – природно, тато відмовив. Він сам сподівається незабаром на ноги встати. Та й машина ця важко батькам дісталася. Нас у них троє: після мене ще брати-двійнята, їм зараз по 13 років.
— Я один працюю, – реве Влад, – утримую тебе, доньку, квартира моя, ти сюди ні ложки, ні виделки не принесла. Тебе заміж із голим задом видали.
— А навіщо ложки-вилки приносити, якщо є все, – ледь не плаче Лера, – ну так, мої батьки не допомагали нам грішми, але і його теж. Зате мої нам возили все: картоплю, консервацію, курей, яйця. Та й коли в нас донька зʼявилася, то мама відпустку брала – приїжджала допомогати.
— Дочку більше туди не повеземо, – ставить чоловік умову, – нехай сюди приїжджають бачитися, раз такі жмоти.
Батько Лери зараз їздити до онуки не може. Мама теж уся в клопотах: сини, город, господарство, чоловік, який поки що ледве-ледве пересувається.
— Приїжджай до нас, – пропонує мама, – хоча б поки ти в декреті. Що це за закиди й тиранія така?
Але їхати Лера не хоче: мамі зараз і так важко. Лікарняні батькові платять копійчані, тільки з офіційної частини зарплати, а вона в нього – не ах. Мама одна тягне сім’ю, куди ще й доросла донька з дитиною, та й почуття до чоловіка ще є.
— Він таким не був, – скаржиться Лєра подрузі, – що сталося – не зрозумію. Але з кожним днем Влад усе зліший і зліший.
— Чоловік у декреті пізнається, – хитає головою подруга, – бач який, тато й мама йому дружину без усього віддали. Бачив, що брав, не з під палки в РАЦС його заганяли. Ось і в конфлікті з його рідними не так вже вони й були винні, я думаю. З його характером-то. Не віддали те, що вимагав.
— Вибір між батьками та чоловіком я робити не хочу, – каже Лєра, – але й виходу ніякого поки що не бачу. Не машина, так Влад би ще до чогось причепився. Швидше б із декрету вийти і заробляти почати, може тоді легше стане.
Стане? Як вважаєте?
