Дід Трохим став вдівцем на сімдесятому році життя. Два роки прожив він один, а на третій вирішив підшукати собі нове кохання. Точніше, так за нього вирішили діти, які приїхали до батька влітку погостювати і побачили в його очах, зазвичай живих і веселих, велику втому і тугу. Син із невісткою почали вмовляти його переїхати до них, але дід Трохим одразу відмовився.
— Зійшовся б ти, батьку, зі старенькою якоюсь. І тобі б веселіше було, і нам за тебе спокійніше, – порадив йому тоді син і поділився цією порадою зі своєю тіткою – швидкою та спритною старшою сестрою діда Трохима бабусею Тетяною.
Та одразу взяла цю справу під свій догляд і вже за тиждень відшукала в сусідньому селі «наречену» – свою давню знайому Матвіївну.
— Зустріла я її на ринку в місті, кришки для закрутки разом купували, – молотила язиком бабця Тетяна, сидячи ввечері з братом на лавочці. – Вона так, мовляв, і так, каже, річницю чоловікові днями справила, незвично самій – стіни тиснуть… А я їй про тебе – тужить, кажу, сильно за дружиною, як би сам не пішов з життя. Ну й давай, боком під’їжджати. Вона, начебто, не проти. З’їздив би, сам подивився…
І справді – Трохим поїхав на оглядини.
Зійшовши з електрички, він швидко відшукав потрібну йому вулицю і пішов, відраховуючи будинки, – питати в перехожих йому було соромно. «Нареченої» будиночок зустрів його свіжою зеленою фарбою на ставнях і великою кількістю квіткових горщиків на вікнах. «Зовсім, як у моєї Шури було, – схвально подумав дід Трохим, згадуючи, як іще нещодавно пишно цвіли квіти на вікнах його власної хати. Після кончини дружини він подарував усе це різнобарвне багатство молодиці, яка жила по сусідству. Забираючи горщики, та на радощах ледь не стрибала!
Матвіївна виявилася невеликого зросту старенькою з круглим обличчям і зібраним у пучок волоссям, зачесаним рожевим заокругленим гребенем, який вона залишала у зачісці. Вона зустріла гостя привітно, провела в літню кухню, де булькало на плиті грушеве варення. Почала клопотати про чай.
— Як там Тетяна Григорівна поживає? – запитала.
— Та нічого, – Трохим зрадів, що розмова якось почалася, – картоплю зібралася копати.
— Я теж уже пробувала – гарна цього року вродила.
Дід Трохим не відповів. Він не любив час, коли копали картоплю. Це означає – попереду знову темна тужлива зима. А йому більше подобалося літо.
Матвіївна ввімкнула телевізор. Починалася передача «Говорить Україна».
— От адже торохтить, як кулемет. Не люблю я його…, – відгукнулася Матвіївна про ведучого. – А мій Петрик, навпаки, дуже навіть поважав. Казав, що в нього брат двоюрідний був: такий самий балакун.
— І моя Шура теж дуже любила цю передачу, – знову пожвавився дід Трохим. І продовжив розмову:
— Загалом бувають дуже цікаві життєві історії, а бувають і жахливі. Як же можна так виносити все на розсуд глядачів?
— А мій Петя це так пояснював: казав, що колективна думка правильніша. Тобто один мозок добре, а декілька це ж набагато краще. Гляди і підкажуть щось чуйне.
— Так адже, і не кажи… А моя Шура…. – знову почав було згадувати дід Трохим і раптом зупинився. Ось тобі здрастуйте, приїхав про Шуру свою розповідати.
Однак Матвіївна запитала сама:
— Скільки ж ви разом прожили?
— Півсотні. Весілля золоте діти нам справляли.
—А ми з Петром рочку до кругленького не дотягнули.
І, піддавшись якомусь пориву, дід Трохим і Матвіївна вже не соромлячись почали розповідати одне одному про Шурку і Петрика. Їхні другі половинки, будучи невидимими в цій кімнаті, начебто допомагали їм зблизитися і зрозуміти одна одну. Те, що виглядало б цілковитим абсурдом, якби вони були молоді, тепер набувало іншого, глибшого і незрозумілого на перший погляд сенсу. Раз і назавжди увірувавши в те, що для них не було людей рідніших і дорожчих за Петрика і Шуру, дід Трохим і Матвіївна знайомили з ними одне одного, як знайомлять на сватаннях родичів з обох боків.
Ті двоє, що були невід’ємною частиною їхнього життя, перебували зараз поруч, вдивлялися у своїх суперників і давали дозвіл на те, щоб покинуті ними з’єдналися й підтримували одне одного доти, доки вони знову не зустрінуться – і вже навічно…
Матвіївна провела діда Трохима до хвіртки.
«А нічого, душевна вона, – думав він, крокуючи на електричку. – Он як про Шуру мою слухала!»
«Видно, добра людина, і на Петю чимось скидається…» – розмірковувала тим часом Матвіївна. Провівши Трохима, вона присіла на ґанку і дивилася спочатку на город – на соняшники, потім – далі, на молодого і дзвінкого Петрика, що крокує до неї по полю, на промайнулі роки, на сьогоднішнього гостя.
— …Ну що сподобалася? – бабця Тетяна чекала діда Трохима на лавочці біля будинку.
— Сподобалася.
— І що тепер?
— Завтра знову поїду…
Старість це не вирок. І кожен має право на щастя, в якому б віці він не був.
