У будинку Клавдії Семенівни трагедія. Єдиний син Іван одружився з дівчиськом із сусіднього села. Одружився, не запитавши благословення в матері.
—Ти навіщо привів цю Таньку? Вона жебрачка, без роду, без племені. Нехай би й жила далі зі своєю бабцею! – Клавдія Семенівна закотила очі – Прийшла з одним вузликом. Вона тебе, синку, не інакше як обпоїла чимось. Ти в мене розумний, добрий, довірливий. Хіба про таку невістку я мріяла?
Свекруха одразу почала непримиренну ворожнечу з Тетяною. Найжорстокішу битву, з постійними причіпками. А вже в цьому самолюбна Клавдія була справжня майстриня. Спілкування з ненависною невісткою жінка звела до мінімуму.
Коли улюблений Іванко повертався з роботи, мати з превеликим задоволенням згадувала його колишніх подружок, сусідських доньок, даючи зрозуміти Тетяні, яких завидних наречених позбувся син через неї.
За відсутності Івана все своє обурення і невдоволення баба Клава виливала на ні в чому невинну голову дівчини:
— Хіба так порядна господиня в хаті підлогу миє? Підлога має виблискувати. А посуд як ти помила? Хто так миє? Про прання – я взагалі мовчу. Чистота в хаті – це обличчя господині! А борщ ти як зварила? Нічого не вмієш, що тут говорити.
Проте за вечерею, коли вся сім’я сідала за стіл, Клавдія Семенівна з апетитом наминала зварений недолугою невісткою борщ, а потім багатозначно прорікала:
— Жінка, яка не вміє смачно зварити своєму мужику борщ, не годиться на звання дружини.
Кожного Божого дня свекруха заходила з перевіркою в спальню Івана і Тетяни. Їй обов’язково потрібно було переконатися, що в кімнаті у молодого подружжя все гаразд. Чи протерла невістка пил? Чи акуратно складено білизну в шафі? І не дай Боже, на шкарпетці Івана вона виявляла дірку. Тут же нещасній Тані влаштовували справжню прочуханку, супроводжувану істерикою, яку чули всі сусіди. Клавдія грюкала дверима, ридала, голосила, а після вдалого «концерту», жменями ковтала пігулки.
Тетяна терпіла. Ба більше, намагалася догодити владній і норовливій свекрусі. Вставала на світанку, лягала за північ. Але старання невістки не чіпали душу Клавдії Семенівни. Вона хотіла вижити прокляту дівчину зі свого будинку, будь-що-будь.
Якось у гості приїхала бабуся Тані. У внучки були іменини. Поліна Сергіївна, старенька Божа кульбаба, нарвала в палісаднику білих ромашок, спекла пиріг із капустою. Частування навіть не встигло охолонути. Однак бідній бабусі довелося двадцять хвилин стояти на ґанку, поки Таня намивала підлогу під пильним поглядом свекрухи:
— Негоже гостям ходити по брудній підлозі. Ти її вранці погано вимила. А декому нема чого без запрошення шастати.
— Бабуся Поля мені не чужа. Вона мені найрідніша! – боязко заперечила Тетяна, а свекруха лише похмуро звела брови.
Коли ж дійшла черга до пирога, Клавдія Семенівна вельми переконливо сказала:
— Синку, я б на твоєму місці не стала їсти. У них у будинку, напевно, бруд усюди. Не дай боже, отруїшся або мікроби, які занесеш.
Поліна Андріївна оторопіла від цих слів, а внучка була готова провалитися крізь землю від сорому. Таня низько опустила голову, обличчя її пішло червоними плямами, а з очей ось-ось готові були зірватися сльози. Іван уважно подивився на матір і з’їв майже весь пиріг. Мати заохала і схопилася за серце, але фокус не пройшов. А наступного дня син із дружиною, зібравши нехитре багатство, благополучно перебралися жити в скромний, старенький будиночок бабусі Поліни.
Спочатку Клавдія Семенівна неабияк хотіла насолити молодим. З мстивим виглядом розповідала сусідкам:
— Нічого, нічого! Помикається в примах і назад прийде. От же, дитя нерозумне.
Однак, син не повертався. У гості до матері не навідувався і на її превеликий жах – навіть не привітав із днем народження. Перший раз у житті.
Бігли дні за днями. Ображена Клавдія Семенівна знітилася, згорбилася і змарніла. Вона ходила спорожнілим будинком із кутка в куток. Правильно в ньому були вимиті підлоги й тарілки, правильно випрана білизна. Але жінку постійно бентежили думки:
— Що я не так зробила? Адже я хотіла Іванкові тільки добра, а він і не згадує про матір.
Вона мучилася безсонням, плакала, жаліла себе. Із сусіднього села доходили чутки – невістка подарувала її синові дитинку – також синочка, працювати пішла до школи, за хлопчиком прабабка доглядає. Однак, новини аж ніяк її не обрадували, а навпаки – викликали новий приплив ненависті до Тетяни.
— Злодійка! Украла в мене сина.
А подивитися на малюка хотілося. Клавдія Семенівна зробила це потайки. Серце відгукнулося хворобливою заздрістю, коли вона спостерігала, як Поліна Андріївна няньчить її онука.
— Була б у Іванка інша дружина, і я б любила хлопчика. Так ця, погань, позбавила мене і сина, і онука.
І звичне почуття неприязні й ненависті розгоралося в душі з новою силою. Полюбити дитину Тетяни Клавдія Семенівна не могла – це було для неї за межею дозволеного.
Від злих дум і постійного розладу Клавдія почала чахнути і хворіти. Навіть сходила до місцевої ворожки. Та гроші взяла, пообіцяла, що син незабаром розлюбить недолугу невістку. І свекруха стала чекати, що Іван схаменеться і повернеться в рідну домівку. Але замість цього прийшла нова звістка, яка застала Клавдію Семенівну зненацька. Тетяна не стало під час того, як зʼявлялася на світ друга дитина.
— Он воно як. Само собою все вирішилося! – зраділа свекруха – Тепер, Іванко неодмінно повернеться. Дасть Бог, знайде собі відповідну пару. Він у мене красень, молодий – ще буде щасливий. Немовля можна відразу віддати в іншу сім’ю. Нехай усиновлять. А старшого – в дитячий будинок визначимо. І ніхто в селі нас не засудить. Мужику без баби одному дітей не подужати.
Мати чекала сина з дня на день, але він так і не приїхав. Ба більше, розповідали люди, що боляче горює Іван за покійною дружиною.
— Ось, дурень! – розсердилася мати і сама вирушила до сина.
Іван довго не міг зрозуміти, чого домагається від нього матуся.
— Мамо, ти про що говориш? Я не розумію. Семена в дитячий будинок, а Василька чужим людям на усиновлення?
У погляді сина Клавдія Семенівна прочитала щось таке, що вирішила краще ретируватися і поговорити пізніше. Пізніше розмови не вийшло.
І знову полетіли дні за днями. Самотні, тужливі, порожні. Вечорами мати діставала старенький альбом і переглядала фотографії.
— Ось Іванко маленький. Ось до школи пішов. А це що? Фотографія з інституту. Хто це з ним? Так це ж Танька! Розлучниця, проклята. Усміхається на весь рот. Змія! – Клавдія Семенівна навіть забула, що невістки немає серед живих, – Ну що він у ній знайшов? Сіра як миша. Чим тільки його приворожила?
Жінка з цікавістю розглядала просте обличчя молоденької дівчини.
— Ніс картоплею, волосся тонке, очі розчепірені. Не годиться вона моєму синові в дружини.
Минули роки. Іван перебрався з дітьми в місто і забув дорогу до рідної хати. Клавдія Семенівна тужила, плакала, ходила до церкви, ставила свічки за упокій Тетяні й просила:
— Тебе вже немає давно. Поверни мені сина. Тепер він тобі не потрібен.
Вона від туги висохла, пожовкла, як осінній лист, захворіла. Коли хвороба трохи відпускає, Клавдія Семенівна одягається і їде в сусіднє село на цвинтар на могилку невістки. Довго сидить там на лаві, плаче і скаржиться:
— Зовсім мене замучили болячки, ночами спати не можу. Одній так погано, порожньо у великій хаті. Іван відколи тебе не стало, жодного разу не з’явився. Крім тебе й поскаржитися нікому.
З пам’ятника на свекруху величезними очима дивиться і задумливо посміхалася Тетяна. Літній жінці здається, що невістка їй співчуває. Клавдія Семенівна, досхочу поплакавши, береться обривати навколо могили траву. Продовжує розповідати сільські плітки. Так у турботах непомітно біжить час. Закінчивши справи, старенька збирається у зворотний шлях. Вона хреститься:
— Ну, до побачення! – зітхає, вклоняється пам’ятнику і тихо каже – Донечко…
