Біля нового котеджу зупинився розкішний позашляховик. Звідти вийшов вайлуватий пан та хлопчик років дванадцяти.
— Тату, я піду погуляю. Ніколи в селі не був.
— Обережніше! Це тобі не місто.
Пан усміхнувся, дивлячись услід синові, й покликав водія, який був водночас і охоронцем.
— Валерію, простеж за сином, тільки не потрапляй йому на очі! — мимоволі розсміявся. — Він у мене такий самостійний.
— Андрію Артуровичу, у мене є точна геолокація.
— Добре.
Андрій Артурович був великим бізнесменом. Справа належала йому з батьком, а надалі повністю перейде до нього та його сина. Так вирішив дід, якому вже сімдесят. Каже, що ще шість років обов’язково проживе, поки улюбленому онуку виповниться вісімнадцять.
У цьому селищі за рік мала з’явитися тваринницька ферма, а за два — м’ясокомбінат. Андрій Артурович часто сюди приїздив, ось вирішив і сина взяти, поки що, так би мовити, для ознайомлення.
Ось Артем і пішов знайомитися, визначаючи плани та пріоритети: «Ліс є, я пару разів був у лісі, коли на морі відпочивали. Десь поруч річка має бути. Треба з місцевими хлопцями познайомитися, не самому ж тут ходити, і з дівчатами. Мені сюди часто доведеться приїздити. Он якісь хлопчаки йдуть».
Ті зупинилися перед ним, з якимось грізним виглядом:
— Міський? — Запитав один із них, який ширший.
— Ну, міський. І що далі?
— Це твій батько ферму будує?
— Мій, — злегка зверхньо відповів Артем, час усім пояснювати, хто тут головний.
— Тебе як звати?
— Артем. А вас?
— Я — Матвій, а він — Дімка.
Артем усміхнувся й простягнув руку для привітання.
— Їдьмо, на річку! — запропонував Дімка. — Скупаємося.
— Я тільки про це подумав.
— У мене сто гривень є, — згадав Матвій. — Зайдемо в магазин газованої води купимо, а то на спеці пити захочеться.
Зайшли в магазин. Артем прихопив із собою кошик.
— Навіщо? — не зрозумів Матвій.
— Ще що-небудь купимо, — і заспокоїв. — На тримай кошик, я плачу.
— Ти серйозно?
— Серйозно. Дімо, візьми ще один кошик!
Артем з діловим виглядом став розглядати сік у паперових упаковках. Вибирав за одним принципом, щоб був свіжий. Кивнув новим друзям:
— Беріть, що треба!
Ті, спочатку з побоюванням, а потім усе сміливіше й сміливіше стали наповнювати кошики.
— Ви що тут набираєте? — до них підійшла жінка, продавець-консультант.
— Тітко, що не так? — суворим голосом запитав у неї Артем.
Та посміхнулася й про всяк випадок попрямувала ближче до дверей, а хлопчики попрямували до каси.
— Дімо, викладай! — скомандував Артем, взяв два пакети й простягнув Матвію:
— Складай! — дістав картку і тим же командним голосом наказав касирці. — Рахуйте!
Щойно та порахувала, він приклав картку до терміналу й набрав код.
Під здивованими поглядами продавців, вони вийшли з магазину.
Прийшли на річку, роздяглися й одразу у воду.
— На той бік. Хто швидше? — запропонував Дмитро.
Повнотілий Матвій тільки поморщився.
— Давай! — погодився Артем.
До іншого берега допливли одночасно, і обидва були здивовані. Кожен не сумнівався у своїй перемозі.
Повернулися назад. Кинулися до соку і раптом Артем відсунув три пакети вбік.
— Ці не чіпати! — і кивнувши головою, вимовив. — Дивіться, які дівчата! Треба запросити.
— Їм уже тринадцять, — вимовив Матвій, з його вуст це звучало, як: вони старі. — А нам з Дімкою всього по дванадцять.
— Мені теж дванадцять, — і хитнув головою. — Дімо, ходімо!
— Ходімо! — вимовив той, оговтавшись від такої перспективи.
Розвалкуватою ходою підійшли до дівчат, і Артем вимовив своїм незалежним голосом:
— Дівчата, ходімо до нас! У нас сік свіжий і шоколадні цукерки.
Ті зміряли їх поглядом, мовляв, ви ще малі, але Артем швидко визначив, хто з них головна і взяв її за руку:
— Ходімо! Ми вам допоможемо речі донести.
Дівчата захихотіли, самі зібрали свої речі й попрямували з ними.
Звісно ж, веселіше, коли поруч дівчата, яких можна пригощати соком і шоколадними цукерками. Дивитися на їхні красиві фігури, іноді, ніби випадково зачіпати за руки або за ноги.
Навіть Матвій став почуватися більш упевнено. Зовсім забулося, що батьки, йдучи на роботу, наказували, щось зробити по дому, адже літо, роботи на городі багато. Але ж, не щодня на річці так класно.
І раптом щасливе обличчя Матвія стало злим:
— Їх тільки тут не вистачало.
В їхній бік ішли четверо хлопців.
— Вони з Олександрівки, — повідомила одна з дівчаток. — Я їх знаю, їм по тринадцять, двоюрідна сестра з ними в одному класі вчиться. Зараз бійка буде.
— Дівчата, що ви з цими шмаркачами розмовляєте, — усміхнувся один із тих, що підійшли.
Матвій одразу кинувся в бійку, за ним і Дімка з Артемом. На подив дівчат, бійка закінчувалася на користь їхніх нових друзів. Тут з’явився якийсь дорослий хлопець і суворо крикнув:
— Ану, розбіглися!
Один із представників Олександрівки буркнув:
— Ми з вами ще зустрінемося! — і ті попрямували в бік свого селища.
А хлопці вдарили один одному по долоньках:
— Класно побилися! — захоплено вигукнув Матвій. — Артеме, не очікував я від тебе.
А в дівчат у руках з’явилися спиртові серветки, і вони зайнялися обробкою ран своїх лицарів.
Тут на телефоні Артема зазвучала музика і пролунав голос батька:
— Сину, ти де?
— На річці засмагаємо, — якомога спокійніше вимовив син.
— За годину від’їжджаємо. Повертайся швидше!
— Артеме, ти їдеш?
— Залишайся!
Оточили його друзі та подруги.
— Це, що таке? — суворо запитав батько, побачивши розбиту губу.
— Тату, ми з друзями і дівчатами були на річці, а там підійшли якісь. Що нам залишалося робити?
— Дивлюся, у тебе вже тут, і друзі, і дівчата з’явилися.
— Ти сам казав, що бізнес у цьому селищі буде моїм, щоб я освоювався, — згадав Артем.
— Але не бився ж?
— Тату, ти сам розповідав, що в дитинстві бився, і дідусь — теж.
— Гаразд, сідай у машину, — махнув рукою батько.
— Тату, а можна я залишуся?
— Не зрозумів.
— Поживу тут, освоюсь! — вимовив Артем діловим голосом. — Будиночок у нас на ділянці чималий. Там сторож живе, і я поживу.
Андрій Артурович задумався, усміхнувся:
— Добре! Але не ледарювати й не з дівчатами на пляжі засмагати.
— Гаразд.
— Значить, слухай! Завтра зранку приїде агроном і привезуть пів сотні плодових дерев, гній. Твоє завдання — організувати їхню посадку і поливання.
— Гаразд. Тату, а оплата?
— Трохи переведу. За тиждень перевірю. За кожне засохле деревце вираховую з твоїх кишенькових.
— Домовилися!
Не встигла машина батька зникнути за поворотом, як Матвій і Дімка вже прибігли:
— Залишився? — захоплено вигукнули друзі.
— Залишився, — і тут же запитав. — Заробити хочете?
— Питаєш?!
Він пояснив, що треба зробити. Друзі одразу все зрозуміли, і стали разом вирішувати, скільки часу це займе і, скільки людей треба запросити?
Наступного ранку приїхала машина, до її зустрічі все було готово. Гроші в банкоматі зняті.
— Розвантажуйте саджанці! — наказав агроном. — Покладіть, куди-небудь у тінь.
Наказ було тут же виконано, а ті, хто розвантажував, тут же отримали гроші за виконану роботу.
Незабаром приїхала машина з гноєм, звалили на землю.
Агроном намітив, де треба копати ямки і, якого вони повинні бути розміру. Артем тут же оголосив, скільки коштуватиме викопати одну ямку.
Місцеві хлопці, та й хлопці доросліші, тут же взялися за роботу. Оплачуваної роботи в селищі мало, особливо для хлопчиків. Дмитро ходив із блокнотом, перевіряв якість роботи і відзначав кількість ямок, викопаних кожним.
Потім садіння під керівництвом агронома.
Коли з садінням було покінчено, почалася найприємніша процедура, розрахунок за виконану роботу. Матвій і Дімка до того ж отримали гроші й за керівництво роботами.
Усі були задоволені, але найбільше, мабуть, Андрій Артурович, коли отримав від сина відеозвіт про виконану роботу. Адже син організував усе самостійно.
Біля офісу м’ясокомбінату зупинився крутий позашляховик, з якого вийшов молодий хлопець. Тут же до нього кинувся один зі співробітників:
— Артеме Андрійовичу, французька делегація приїхала. З хвилини на хвилину будуть тут.
— Одразу ведіть їх до їдальні. Там усе готово?
— Готово.
Артем попрямував до свого кабінету. Тиждень тому йому виповнилося вісімнадцять років, і сьогодні він офіційно став власником свого тваринницького комплексу разом із м’ясокомбінатом.
Дістав телефон:
— Привіт, Дімо, ти де?
— На комбінаті.
— В інститут вступив?
— Звісно. Шість років тепер заочно вчитися буду.
— Ти ж не збираєшся все життя технологом працювати?
— Ні, звичайно?
— Давай сьогодні ввечері зберемося, дитинство згадаємо. Ти Матвію сам зателефонуй, а то французи, он уже приїхали.
Увечері вони втрьох сиділи за столом у котеджі Артема, згадували своє дитинство і будували плани на майбутнє.
— Значить, ти тепер офіційний власник нашого комбінату? — запитав Матвій, закушуючи місцевою шинкою.
— Дід, усі папери оформив, каже: час на спокій.
— А я в армію.
— Матвію, я ж тобі пропонував у цю юридичну академію, — з усмішкою подивився на друга.
— Артеме, ну, де я і, де академія. Рік відслужу, повернуся, там подивимося.
— Що дивитися? Потихеньку цю академію закінчиш, і в начальники охорони.
— Подивимося.
— Подумати тільки, шість років уже минуло, відтоді, як ми зустрілися, — раптом вимовив Дмитро.
— Я ж тоді вперше в село приїхав, і одразу вас зустрів, — став згадувати Артем.
— І одразу стільки пригод! І з дівчатами познайомилися, і з олександрівськими побилися, — продовжив Матвій.
— А пам’ятаєте, яка наша перша спільна справа була? — захоплено вигукнув Дмитро.
— Яка?
— Дивіться! — і кинувся до вікна, друзі за ним.
За вікном по периметру котеджу стояли високі дерева з яблуками та грушами на гілках. Усі п’ятдесят, посаджені шість років тому.
