Шуба сімейних чвар
Ішли ми з чоловіком торговим центром. І тут я побачила її. Шубу моєї мрії. І продавалася шуба, а точніше хутряна курточка, зважаючи на літній час, з величезною знижкою.
-У тебе очі загорілися, як у кішки побачивши мишу, – засміявся чоловік, – ну купімо, якщо так сподобалася.
Гроші ми мали. Ми у шлюбі 8 років, живемо окремо від батьків, чоловік заробляє цілком гідно, а я зараз у декреті сиджу. Дитині 2 роки, а раніше я теж працювала і свій внесок у сімейний бюджет вносила.
Благо ми жили з самого початку окремо, дякую свекрусі, яка поступилася синові після весілля свою спадкову житлоплощу, що дісталася їй від бабусі.
-Дорого, – я заглядала в очі чоловіка, сподіваючись, що він мене переконає.
Переконав, сказав: “Беремо, я хочу балувати свою дружину!”. Давно я не скакала по торговому центру від радості при покупці. Напевно, останній раз у дитинстві, коли тато купив мені німецьку ляльку, про яку я довго мріяла.
Того ж вечора до нас прийшла в гості Нелля Костянтинівна, мама мого чоловіка. Я й похвалилася здуру обновкою.
-З глузду з’їхали, – був вердикт свекрухи, такі витрати! І головне, навіщо тобі така шуба, якщо ти в декреті сидиш, ти з жиру шаленієш, а мій син тобі потурає!
На всі спроби мої та чоловіка пояснити доцільність покупки, Нелля Костянтинівна заводилася ще більше.
-За які такі заслуги тобі така дорога обновка, – кричала свекруха, – живеш на всьому готовому, за квартиру не платите, заробляє лише мій син, а ти вдома прохолоджуєшся? Мені ніхто таких подарунків не дарував, а я, між іншим, заслужила їх набагато більше.
-Мамо, до зими купимо і тобі шубу, – примирливо спробував сказати мій чоловік, зрозумівши, що свекруха просто позаздрила.
-Не треба мені твоїх подачок, – продовжувала мовити мама чоловіка, – ти вже показав, хто і чого вартий для тебе!
За словами Неллі Костянтинівни виходило, що ми, негідники, живемо її коштом, та ще й шикуємо. Так, нас дорікнули квартирою, тією самою, в якій ми живемо і жодної копійки за неї не заплатили.
-Мамо, але ти ж сама за неї не платила, вона від бабусі тобі дісталася, – сказав чоловік, – та й, коли віддавала, жодної умови, що ми тобі щось винні, не було.
-Значить так, сказала свекруха, – або здаєш шубу назад, де купила, або платіть мені, як квартиранти, раз грошей у вас багато!
Свекруха пішла, а я розплакалася. Що це було?
-Нічого здавати нікуди ми не будемо, – сказав чоловік, – мама охолоне. А ти не мучся совістю, тобі в декреті рік залишився, а потім красуватимешся в обновці, та й цієї зими, такі речі не на сезон купуються.
Але свекруха не охолола, через тиждень вона поцікавилася, чи ми здали покупку, дізнавшись, що ні, мама чоловіка виставила нам квартплату в 10 тисяч гривень на місяць.
Чоловік психує, я почуваюся винною, хоча в чому я винна?
-Дочко, – каже мама, – ну навіщо загострювати? Здай ти покупку, доки не пізно. Права сваха, навіщо тобі в декреті шуба?
І мама туди ж. А справа вже не в шубі, а в тому, що свекруха вважає себе за право лізти в наші справи, шантажувати зробленим добром. Їй тепер принципово наполягти на своєму, щоб син і невістка прогнулися.
І так-то розсудити, а чому я в декреті не заслужила дорогих подарунків від мого чоловіка? Я сиджу з дитиною, не чужою, між іншим, а декрет – це праця і втомлююся я більше, ніж коли працювала. А купили ми річ на гроші нашої родини, і свекруха не має права диктувати нам, як ми їх витрачаємо.
-Будемо платити мамі за квартиру, – сказав чоловік, – а потім, вийдеш на роботу і подумаємо про кредити, щоб жити у своєму, щоб ніхто не дорікав житлом.
І все одно у мене на душі кішки шкребуть. Чи винна я в загостренні стосунків у сім’ї? Моя мама каже, що винна, я посіяла розбрат між сином та матір’ю.
