Світлана, як то кажуть, докладала всіх зусиль, аби мати добрі стосунки зі сватами. Зятя, Владислава, вони з чоловіком, Геннадієм, прийняли чудово – усе заради щастя їхньої Соні.
Молоді замешкали у квартирі, що залишилася Владовій бабусі. Світлана з Геннадієм ще й допомогли їм із ремонтом. Здавалося б, живіть та радійте, але спокій псували Владові родичі.
Вони постійно намагалися позичити у нього грошей, знаючи про його гарну роботу, а от повертати якось не поспішали.
Згодом рідня дізналася, що Владова теща, Світлана, працює завідувачкою неврологічного відділення у великій міській лікарні. І тут уже розмах їхніх прохань збільшився, охопивши й саму Світлану.
— Нехай твоя мама допоможе нам без черги пройти обстеження для Владикової сестри, Лізи, — просила Соню свекруха, пані Тетяна. — Бо доведеться довго чекати, а на приватні клініки зайвих грошей немає.
Соня просила маму. Світлана зніяковіла, але, звісно, заради доньки використала службове становище: домовилася з колегами, і обстеження для Лізи зробили якнайшвидше.
Такі історії були для Світлани страшенно незручними, тому почувалася вона максимально ніяково.
Вона не звикла користуватися посадою, просто любила свою роботу і ставилася до неї відповідально. Тільки заради Соні попросила тоді колег, а потім сама їх віддячувала — добрими цукерками й дорогим, справді смачним, кажуть, кавовим зерном.
— Знаєш, треба б дядька Петра покласти в лікарню, у нього ж проблеми з тиском, — капала Тетяна на вуха синові. — У порядку черги буде довго, та й ставлення до пацієнта може бути різне. А в тебе ж теща у лікарні працює.
— Але я не можу постійно її просити за всіх наших родичів, — намагався відбитися Влад. — Теща вона класна, але ж і її можливості обмежені. Та й, зрештою, мені просто незручно щоразу смикати її через дрібниці.
— Наші родичі – це не дрібниці, — ображалася Тетяна. — До того ж, сам не проси, дружину підключи. По суті, її матері не доведеться робити нічого надзвичайного. Дядько Петро буде такий самий пацієнт, як десятки інших. Просто нехай буде до нього уважніша, оформить у відділення та палату гарну виділить.
Соня просила, Світлані це зовсім не подобалося, та виходу не було — доводилося погоджуватися.
У підсумку, той родич виявився сварливим чоловіком, який постійно порушував дисципліну та доводив до сліз медсестер у відділенні.
— Це вже востаннє, коли я зв’язуюся з ріднею твого чоловіка, — виказувала Світлана потім доньці. — Мені від бажання їм допомогти тільки додаткові проблеми прилітають.
— Я сподіваюся, що все буде добре, і більше вони не потурбують нас такими проханнями, — чесно відповідала Соня. — Батьки Влада – добрі люди, тільки іноді не розуміють, де треба пригальмувати, і їх трохи «заносить».
Але, як то часто буває, надії не справдилися.
Невдовзі потрібна була допомога із пошуками ліків, які важко було дістати. І знову всі згадали про Світлану.
— Твоя мати працює в лікарні, можливо, знайома з якимись постачальниками медичних препаратів і знайде ці уколи, — просила Тетяна невістку.
— Але ж мама точно не має до цього жодного стосунку, — намагалася пояснити Соня.
— Нічого, нехай трохи постарається і допоможе нам. Усе ж родичі, не чужі люди, — не розуміла такого ставлення Тетяна. — Тітці Зіні ці уколи терміново потрібні, аналоги не підходять, а чекати появи препарату у вільному продажу довго.
— Мене дістали незліченні родичі, друзі й знайомі твого чоловіка, — уже сердилася Світлана.
— Я намагалася свекрусі пояснити ситуацію, але вона нічого не слухає, — виправдовувалася донька.
— Мені здається, вони не розуміють, які проблеми й додаткові клопоти мені доставляють своїми проханнями, — говорила Світлана. — Теоретично, я можу спробувати й розвідати ситуацію, та знову доведеться просити людей, потім дякувати за надану послугу.
Соня якось натякнула свекрусі, що всі ці прохання виходять її мамі в копієчку.
Бо вона ж за свої гроші купувала, щоб віддячити: комусь гарну каву з цукерками, комусь фрукти. Або ж лишалася в ролі боржника, обіцяючи виконати зустрічне прохання, якщо таке виникне.
— Ой, та годі тобі мізерувати, — посміхнулася Тетяна. — Ми ж родичі, які можуть бути між нами рахунки? До того ж, Світлана в лікарні «своя людина», ось і розберуться самі.
Щоразу Світлана обіцяла собі, що подібне більше не повториться, і вона не піде на поводі в родичів.
Але це тривало без кінця.
— Цікаво, а якщо нам знадобиться їхня допомога, не відмовлять? — поцікавився якось Геннадій.
— Ти пропонуєш нам зламати машину, щоб батько Влада взяв її до себе на ремонт? — не зрозуміла дружина.
— Ні, ламати не будемо. А от про діагностику без черги та ще й на безоплатній основі попрошу, — продовжував чоловік.
— Але ж Іван не супермайстер, у нього обмежені технічні можливості. І взагалі, це якось незручно, — сумнівалася Світлана.
Та Геннадія зацікавили наслідки такого експерименту, тож він не збирався здаватися. Чоловік не став передавати прохання через доньку чи зятя, а сам зателефонував сватові.
— Там просто треба мастило замінити, фільтри очисні нові поставити та зробити діагностику, — розповідав Геннадій. — Сподіваюся, нічого складного, просто хотілося б показати свою «ластівочку» перевіреному майстру й не чекати, поки підійде призначений час запису.
— Ти ж розумієш, ми з такими моделями не працюємо, — намагався відкараскатися сват Іван. — І взагалі, зараз замовлень багато, тож без черги точно не вийде.
— Ну, попроси своїх колег, щоб увійшли в становище, розкажи про наші родинні зв’язки, — не здавався Геннадій. — Просто терміново потрібно перед поїздкою у відрядження перевірити свого «коня» на міцність.
— Я подивлюся, що можна зробити, тільки нічого обіцяти не можу, — явно не хотів братися за роботу Іван.
— Оце вже нахабство з боку сватів, завантажувати тебе своїми проблемами, — підтримувала потім невдоволення чоловіка Тетяна. — До того ж, він явно розраховує, що ти не просто зробиш добре й швидко, а ще й задарма.
— Ага, а мені потім доведеться іншим хлопцям, щонайменше, «поляну накривати», — міркував Іван. — У нас у місті купа СТО, салонів та ремонтних майданчиків, нехай туди й звертається.
— І не кажи, — підтримувала чоловіка дружина. — Із родичами зв’язуватися — собі дорожче виходить.
Іван відмовив сватові в допомозі, пославшись на відсутність можливостей, і навигадував усіляких байок, яким Геннадій, звісно, не повірив.
— Якщо після такого ставлення ти хоча б пальцем ворухнеш, щоб чергові забаганки рідні виконувати, то ми серйозно посваримося, — сердито сказав Геннадій. — Не питання, я звернуся до інших фахівців, і все буде добре з машиною. Просто вони перевірку на порядність не пройшли.
— Може, і правда у свата не було зараз змоги? — шукала йому виправдання Світлана.
— А в тебе не буде змоги виконати їхні прохання, пов’язані з медициною, — суворо говорив чоловік.
Світлана сподівалася, що після цієї неприємної історії рідня зятя сама не стане їх діставати, але й ці надії не справдилися.
— Бабусю Влада треба повозити до лікарів, — цього разу вже сама телефонувала Тетяна. — Я просила Соню з тобою поговорити, але вона постійно забуває або зайнята.
— Якщо бабусі потрібен гарний кардіолог, можу порекомендувати спеціаліста. А ви записуйтеся і йдіть на прийом, — не стала категорично відмовляти Світлана.
— Ну, ти ж розумієш, що ставлення до пацієнта «з вулиці» і того, кого привів у кабінет колега, може бути різне, — не здавалася Тетяна. — У тебе багато знайомих, зв’язки в лікарні. Та й узагалі, підкажеш, що і до чого.
— Не можу, — спокійно відповіла жінка.
— У сенсі, не можеш? — явно не була готова до такої відповіді Тетяна. — Узагалі-то, це рідна бабуся твого зятя, і було б непогано взяти участь у її долі.
— Швидкого одужання бабусі, — сказала Світлана. — Надішлю тобі номер доброго лікаря, і ви на загальних підставах отримаєте кваліфіковану допомогу. Нам заборонили використовувати адміністративні ресурси для вирішення особистих проблем. Порушення заборони може коштувати мені робочого місця, тож не ображайся, але більше я не можу нічим вам допомогти.
— Як думаєш, сваха правду сказала? — цікавилася думкою чоловіка Тетяна.
— Не знаю. Як на мене, вони взагалі не дуже приємні люди, тільки заради сина доводиться посміхатися й спілкуватися, — бурчав Іван.
— Мені здається, ти маєш рацію. А коли онуки з’являться, взагалі доведеться постійно з ними перетинатися, — була невдоволена Тетяна. — Я одразу Владу казала, що батьки Соні егоїстичні й хитрі люди, а він не вірив.
— Кохання, що поробиш, — бурчав Іван. — Гаразд, давай думати, як матір у лікарню влаштовуватимемо. Раніше ж цими питаннями Світлана займалася.
Цього разу їм довелося побігати й самим пометушитися, що виявилося проблематично. Сваха ж була налаштована рішуче й більше не збиралася допомагати родичам.
Але ті не втрачали надії, що невдовзі все зміниться, і знову можна буде смикати її з усіх питань, принаймні тих, що стосуються медицини.
Отак воно й буває у житті: люди, які просять про послугу, часто забувають, що послуга — це не борг, а добрий жест, за який варто не лише подякувати, а й, може, колись відплатити тим же. А чи доводилося вам, любі читачі, стикатися з такими «вічними» прохачами у власній родині?
