– Це не свекруха, – думала Ольга…
– Звалилася на мою голову, – думала Ольга, – прям королева якась. І кімнату їй довелося віддати одну з двох. А їм із донькою і чоловіком переміститися в іншу. Хоч вона й більша, але все ж тісно.
Інші бабусі всі з онуками живуть у кімнаті – і у Васькіних, і в Миколаєвих. А ця приїхала – і з порога:
– Мені, Олюшко, окрему кімнату потрібно. Стара я вже по гуртожитках-то поневірятися. Та й дитині при батьках спокійніше.
Звільнили їй кімнату. Далі – дедалі цікавіше.
– Оленко, я готувати не буду, та й прибирати теж. Ти вже як звикла, так роби. Якщо що допомогти – кажи, допоможу, якщо зможу.
Дістала свої коклюшки і сидить, мережива плете. Люська, донька, до неї відразу прикипіла. Хоч і мала зовсім – три роки, але за бабусею, як хвостик бігає.
Та її особливо не шанує, не сюсюкає. Але то казку розповість, то волоссячко розчеше. То вони вишивати сядуть, майструвати щось.
А скоро бабуся Катерина знайшла собі подружку в сусідньому під’їзді – бабцю Стефанію, а в тієї онуку Миколі п’ять років було. Так вони й почали гуляти разом ходити.
Влітку – до лісу, на примітну галявину. Під великою ялиною лежали дві колоди – менша й більша. Ось вони ту, що побільше, пристосували під стіл, а на тій, що поменше – сиділи.
Брали із собою покривало – на ньому діти відпочивали. Та ще нехитрий перекус – хліб із сіллю і воду. Люська з Миколею будували з гілок курені, набирали жолуді, шишки й гралися. А бабусі сиділи, та неспішно розмовляли, та в’язали.
Іноді до них хотіли прибитися інші діти, але бабусі суворо говорили:
– Ліс без дорослих дітей не любить, загубитися можете. Бери свою бабусю, та підемо! Але іншим бабусям було ніколи – вони прибирали, готували та прали, намагаючись встигнути до приходу молодих із роботи.
Поступово Ольга заспокоїлася. Свекруха справді майже нічого по дому не допомагала, проте Люсею опікувалася по повній програмі. Донька стала спокійною, веселою, вивчила багато прислів’їв і приказок, стала складно говорити, любила розповідати. Бабусю просто обожнювала.
Приходила до бабусі в кімнату в гості. У тієї там завжди ідеальний порядок:
– Речі, Люсенько, люблять жити в чистоті, та щоб їх поважали. Ти ж ось яка розумниця: щодня сукню чисту носиш, волосся заплітаєш. А ось стіл стоїть. Думаєш, він любить, коли його лисина пилом покривається? А шухляди – його кишені. І в них теж порядок має бути. Або підлога… Ми ж у неї на голові живемо! Так треба, щоб їй добре від цього було. Ти он фантик кинула, а в неї тепер там голова свербить. Рук-то немає, почухати не може.
– Ой, я ж не знала! Я бабуся два фантики прибрала – і той, і інший, він під диваном був! А диван їй не заважає? А ми?
– Ні, Люсю, диван не заважає і ми теж. У нього ж робота така. У кожного є своя робота. Мама з татом працюють, я все життя працювала, ти виростеш, теж працювати будеш. І в кожної речі в домі своя робота.
А Ольга дивувалася: цікаво виходить – людина нічого начебто не робить, а вдома чистота і порядок підтримуються, як за помахом чарівної палички. І їй, Ользі, роботи менше.
А ще вона помітила, що до неї, до Ольги, всі сусіди стали з повагою ставитися. Навіть на роботі начальник премію раптом виписав.
Одного разу йшла Ольга додому раніше. На лавочці бабусі з усієї вулиці сидять, невісток своїх обговорюють. І почула краєм вуха, як хтось у свекрухи запитав:
– А твоя-то як?
– Моя? Хороша. Жодного разу голос на мене не підвищила, по дому все сама – і готує, і пере, і прибирає. Ще ж на роботу ходить! Пощастило моєму Андрійкові таку жінку зустріти!
Ольга аж почервоніла. Зазвичай бабусі своїх наречених костиляють останніми словами… а тут таке. Задумалася Оля:
– Дивно як виходить. До приїзду Катерини Гнатівни ми з Андрійком, як кішка з собакою жили. Начебто й кохаємо одне одного, але сваримося. Коли кімнату свекрухи готували, я його мало живцем не з’їла.
А що ж виходить? Ми ж із того часу жодного разу й не посварилися! Баба Катерина за все мене хвалить – і готую смачно, і прибираю швидко й чисто, і за одягом стежу краще за хімчистку.
Та й про Андрія завжди добре – працьовитий, за всім у домі стежить, мене балує. А він і справді став подаруночки приносити. Принесе цукерку Люсьці, квіточку або хустинку матері, а найбільший подарунок – мені. Навіть якось ніяково.
І про Люську завжди каже, що спокійна, розважлива. Що відмінницею в школі буде. А та старається – уже й читати навчилася, і рахувати, вишиває непогано.
– У мене найкраща свекруха на світі, – думала Ольга, – та й яка вона свекруха, вона точно чарівниця!
Страшно подумати, що б було, якби вона до нас не приїхала…
