— Мамо, а як так виходить? Зять — для тебе чужа людина, з якою ти не хотіла жити в одній квартирі, а квартиранти — рідні, чи що? — таке питання Катерина поставила нещодавно.
Катя та Іван — подружжя з чотирирічним стажем. Наразі продовжують жити в орендованій квартирі й збирають на власне житло. Із дітьми вирішили зачекати, хоча Катя вже нервує через це — їй уже 30 років.
Накопичити, винаймаючи житло, непросто, хоча обоє стараються, працюють, заощаджують на всьому.
Але відсоток зараз великий, і якщо внести як перший внесок те, що пара вже має, платіж по іпотеці теж сильно битиме по бюджету, а з декретною відпусткою, у разі появі у родині дитини, буде скрутно.
Але найприкріше Каті те, що мама так із ними вчинила: їм у проживанні відмовила, зате через чотири роки пустила чужих людей.
Є й ще одна обставина — Катя має частку в батьківській трикімнатній квартирі, їй батько її за заповітом залишив. Виходить, що мамине житло належить їм обом порівну.
— Батько з мамою вже був у розлученні, він пішов до іншої жінки, — пояснює Катя. — Квартиру ділити він не збирався, просто заповіт на мене написав. Мені тоді був 21 рік, на жаль, через рік батька не стало. Я вступила у спадок і продовжувала жити, як і жила, тобто з мамою.
А потім у житті Каті спалахнула любов, зустрічалися півтора року, вирішили одружитися.
Як само собою зрозуміле, Катя з рішенням прийшла до мами, мовляв, житимемо тут перший час, потім назбираємо на своє і з’їдемо, оскільки у Івана немає свого житла, йому треба.
Місце в квартирі було: Катя займала найменшу кімнату і не збиралася перебиратися з чоловіком в іншу. У мами велика спальня, є ще вітальня.
Загалом, у своїй голові донька вже все розпланувала, а мама несподівано пішла в «відмову», хоча й непогано до Івана ставилася.
— Ні, ні і ні! — з нотками істерики в голосі повідомила вона доньці. — Не хочу й не буду. Чужий чоловік у хаті, воно мені треба на старість років? У нічній сорочці води попити не вийдеш, комуналка якась! Виросла? Заміж зібралася?
Чудово, значить, виросла і для того, щоб нажити собі квартиру. Ну, або… давай, судися з рідною матір’ю, вимагай із неї гроші за те, що татусь-зрадник тобі залишив.
Судитися з матір’ю і вимагати продажу спільної нерухомості Катя так і не наважилася тоді.
Вони ще сварилися кілька разів, а потім донька просто пішла з чоловіком на орендовану квартиру. З мамою, звісно, спочатку стосунки були ніякі.
— Чомусь не я, а мама виявилася ображеною стороною, чиї права попирали, — усміхається Катя. — Але потім якось усе владналося. Навіть у гості ходили. І мама щоразу підкреслювала, що вся ця квартира мала бути її, просто батько повівся негідно.
А ще мама, не знаю, чи собі, чи що, повторювала, мовляв, так краще: мирно в гості прийшли, сидимо, чай п’ємо, а то б або в одній квартирі пересварилися всі, або розбіглися б по однокімнатних і довіку не зналися.
А кому краще? Нам? Копійки перераховувати й боятися зайвий раз пообідати сходити в їдальню на роботі, бо це гроші, а з дрібниць заощадження й складаються?
Катя сплачувала свою частку за спільне з мамою житло: половину за капітальний ремонт переказувала матері й половину за обслуговування будинку.
Виходило, що лише за лічильниками не платила, але ж і не жила, не користувалася.
Кілька місяців тому мама Катерини пішла на пенсію. Три місяці майже вони взагалі не бачилися: мама їздила до двоюрідної сестри у відпустку, потім у Каті з чоловіком була відпустка, провідували свекруху.
Потім на роботу вийшли і було не до візитів: там в обох справ накопичилося, аж додому роботу брали.
Частенько так у відпустці й буває: спочатку відпочиваєш, потім розгрібаєш.
Два тижні тому Катя мамі подзвонила, мовляв, заїду сама ввечері, чоловік додаткову роботу взяв.
І якимось дивним здався мамин тон. Катя насторожилася, але купила тістечка й поїхала.
— Я очманіла просто з порога, коли назустріч мені з ванної вийшов молодий чоловік із голим торсом і в тренувальних штанях, — продовжує молода жінка. — А потім із маминої кімнати висунулася голова незнайомої молодої жінки.
— А що робити, — випереджаючи розпитування, мама буквально заволокла доньку в її колишню кімнату — виявилося, що вона туди перебралася сама, а в квартиру пустила якихось знайомих своєї двоюрідної сестри, молоду пару. — Я на пенсії, жити якось треба. Комуналка дорога, ти платити відмовляєшся.
— Нормально, так? Я відмовляюся платити за те, чим не користуюся, — обурена Катя. — Але як це: рідну доньку з зятем жити не пустила: чужий чоловік у хаті, незручно. А справді чужий чоловік, та ще й чужа жінка — це зручно. Причому навіть кімнату побільше їм поступилася.
— Мамо, а нічого, що я така ж власниця квартири, як і ти? Я маю право на половину площі? Нічого, так? Нічого, що я чотири роки винаймаю житло? Нічого, що я взагалі могла без зайвих слів сюди в’їхати з чоловіком і жити.
А ти мене просто зобов’язана була повідомити про те, що ти частково здаєш і мою власність?
— З чоловіком би ти сюди прийти не змогла, я б одразу поліцію викликала, — відповіла мати.
На це донька образилася вже цілком серйозно, заявивши матері й заодно її квартирантам, що вона зараз викличе поліцію, якщо ті швидко не зберуть свої манатки й не заберуться.
І так, договору про найм житла немає. Сцена вийшла непристойна: мама — зі сльозами, її квартиранти — з агресією.
— Що далі? А нічого.Квартиранти її виїхали, не того дня, пізніше, коли знайшли собі варіант. А я тепер твердо мамі сказала: «Трикімнатну продаємо, гроші ділимо». Вона зможе купити собі однокімнатну, їй і комуналку платити буде легше. Ми з чоловіком купимо двокімнатну, і нічого город городити, — злиться Катя. — А як я ще мала реагувати?
— Ти усвідомлюєш, що з матір’ю більше тобі довіку не знатися? — подзвонила та сама двоюрідна тітка. — Не соромно тобі, Катю?
Катя кинула слухавку. Їй уся ця ситуація теж не до вподоби, але ж зрежисувала її не вона.
***
Ось такою болючою історією поділилася Катерина. Ця ситуація — на жаль, класика, коли батьківські образи через розлучення (батька Каті) переносяться на дітей та їхні родини.
Батьки часто забувають, що справедливість має бути вищою за їхні особисті “хотілки”.
До того ж, як тут не згадати стару істину: «Що посієш, те й пожнеш».
Чи не сталося так, що мати сама вигнала доньку з дому, щоб потім мати право здавати її частку? А ви як вважаєте, чи правильно вчинила Катерина, вирішивши продати спільну квартиру? Чи можна було владнати це питання миром?
