Оленка навшпиньках зайшла на кухню і завмерла перед холодильником. Вона ледве дихала від передчуття. Вчора пів вечора дівчинка чаклувала над святковим «Спартаком».
Тоненькі шоколадно-медові коржі, ніжний сметанковий крем, зверху — щедро притрушено горіхами. Торт вийшов такий великий і пахучий, що родина мала б ласувати ним зо три дні.
Оленка потягнула за ручку холодильника.
Торта не було.
Вона повільно зачинила дверцята. Відчинила знову. Кліпнула очима, намагаючись відігнати мару. Знову зачинила.
Ці маніпуляції вона проводила лише для того, щоб переконатися, чи не збожеволіла. Вчора ввечері торт точно стояв на середній полиці!
— Ні, — прошепотіла вона, безпорадно дивлячись на самотню банку з маринованими помідорами. — Цього просто не може бути.
Але підозра, гірка й очевидна, вже закралася в серце. Віктор Миколайович. Мамин кавалер. Хоча, який там кавалер…
Оленка у свої чотирнадцять років уявляла залицяння інакше: чоловік дарує квіти, запрошує в кафе на тістечка, допомагає з важкими сумками.
А не приходить у дім з однією спортивною сумкою, всідається на диван і живе на всьому готовому, ще й перебираючи харчами. Приймак, як пошепки казала сусідка тьотя Валя.
Саме в цей момент Віктор, відсунувши тюль, вивалився з балкона на кухню.
В розтягнутих на колінах треніках, несучи в руках бляшанку з-під кави, яка правила йому за попільничку. Кухнею вмить поповз їдкий запах дешевого тютюну.
— Вікторе Миколайовичу… — голос дівчинки зрадливо сіпнувся. — Ви мій торт нікуди не переставляли?
Чоловік витрусив недопалки у відро для сміття, грюкнув дверцятами під мийкою і сито посміхнувся:
— Торт? Отой, що з горіхами?
Оленка ще за інерцією хапалася за соломинку надії, що він його просто кудись переклав.
— Так. Який я вчора до ночі пекла. На свій день народження.
— А-а-а, то це твій? А я думав, Галя з роботи щось до чаю принесла, — він недбало махнув рукою. — Знаєш, я ним ще вдосвіта поснідав. Смачний бісквітик, пухкий такий, як із кондитерської.
«Поснідав». Величезним тортом, розрахованим на вісьмох людей.
— І де те, що від нього залишилося? — спитала Оленка, хоча всередині вже все похололо.
— А чому там лишатися? — щиро здивувався він, підтверджуючи найстрашніші здогадки. — Там того торта на два укуси було! Тарілка он, у мийці кисне. Бо крем трохи присох.
І, почухавши живіт, почовгав назад до спальні — досипати свій законний вихідний. Навіть не спитав, чи не засмутилася вона. Та куди там, ніби його колись цікавило щось, крім власного комфорту.
Оленка стояла, наче громом прибита.
Перед очима все попливло. Вона підійшла до мийки. Там, серед брудних чашок, лежало воно.
Їхнє найкраще коростенське блюдо з тонкою позолотою — мамина гордість, на яке викладали випічку тільки на великі свята. Тепер на його краях сиротливо розмазалися залишки сметанкового крему.
Усередині дівчинки щось обірвалося. Вона зробила крок, вхопила це важке порцелянове диво і, сама не розуміючи, що робить, із глухим відчайдушним криком гепнула його об кахельну підлогу.
Блюдо розлетілося на сотні дзвінких скалок.
— Що ти виробляєш?! — на кухню, перелякана гуркотом, влетіла мама.
Слідом за нею, вирячивши очі, примчав і Віктор.
— Ти що наробила, Олено?! — зірвалася на крик мама, дивлячись на друзки. — Ти розумієш, який це був посуд?!
Але Оленку вже несло, мов гірську річку в повінь. Хай карають. Хай залишать удома на свято, хай заберуть телефон і не пустять до подружок.
Ніщо у світі зараз не мало для неї більшої ваги, ніж можливість викричати весь той біль, що накопичувався місяцями.
— Це я що виробляю?! Це ВІН що робить, мамо?! Він мій торт зжер! Весь! Навіть крихти не залишив! І навіть не перепросив!
Мама розгублено перевела погляд зі скалок на Віктора. Здавалося, вона ніяк не могла скласти ці пазли докупи. Але швидко оговталася і знову перемкнулася на доньку.
— Тобі шматка торта для людини шкода? Голодна, чи що, ходиш? — мама стишила голос, але в ньому бриніла криця. — Ану бери віника і прибирай.
— Нічого я не прибиратиму! І ні, мені не шкода! А от йому для нас — шкода всього! Усе в одну пельку! Йому чхати і на мене, і на моє свято, і на те, що ми їстимемо!
Ти бачила, що в холодильнику? Миша вішається! І знаєш, що найгірше, мамо? Це все за твої ж гроші! Кого ти в хату пустила? Він же копійки не приносить, сидить на твоїй шиї і навіть заміж тебе не кличе!
Такі речі матерям в обличчя не кидають, але в ту мить Оленку можна було зрозуміти.
Вона рішуче змела на совок найбільші уламки посуду, поки дорослі стояли, мов мішком прибиті. Дівчинка не шкодувала про жодне сказане слово. Так, мама образиться. Але якось воно буде.
І тут Віктор Миколайович, гордо скинувши голову, немов скривджений граф, видав:
— От що, Галю. Я тут не господар, щоб порядки наводити. Підліткові істерики — це, звісно, вікове… Але якщо твоя дочка так обурюється моєю присутністю, мабуть, мені й справді краще піти.
Наступного дня Оленка повернулася зі школи. За звичкою гучно кинула на пуфик наплічник, але в квартирі стояла дзвінка, тягуча тиша.
— Мам? — покликала вона.
Галина сиділа на розібраному ліжку, притискаючи до грудей зім’яту чоловічу сорочку в клітинку, і гірко, беззвучно плакала.
— Мам… Що сталося? Дядько Віктор поїхав?
В душі дівчинки майнула несмілива радість: «Та хоч би ж!» Зазвичай батьки женуть у шию непутящих кавалерів своїх доньок, а в них усе шкереберть — Оленці доводиться виживати маминих залицяльників.
Бо ж мама в неї красуня, розумниця, хіба ж вона такого варта?
— Поїхав, — глухо, мов з-під землі, озвалася мати. — Домоглася свого. З’їла людину.
— Мамо, та він сам утік! Я тільки натякнула, щоб він роботу знайшов і перестав за твій рахунок жити. Злякався, що безкоштовну годівницю прикриють, от і змився. Знайдеш собі в сто разів кращого!
— Мені не сімнадцять років, щоб я мала вагон часу перебирати женихами! — заридала мати вголос.
— Але ж і не сімдесят!
На той момент мамі було всього тридцять п’ять. Тридцять п’ять, уявляєте? А вона вже чіплялася за того недолугого приймака, як за останній вагон життя.
— Їдь до нього на автостанцію і проси вибачення! — раптом крикнула Галина.
— Нікуди я не поїду. І ти це прекрасно знаєш.
Минуло тринадцять років.
Оленка стояла біля кухонного столу і дрібнила свіжі огірочки для салату. Цього вечора вони з Андрієм мали сісти і спокійно обговорити меню на власне весілля.
Андрій був саме тим чоловіком, за яким Оленка відчувала себе як за кам’яною стіною: спокійний, розважливий, можливо, трохи занудний щодо сімейного бюджету, але до нестями відданий і надійний.
От тільки сьогодні він поводився як сам не свій. То крутився поруч, вдаючи, що допомагає, то йшов до кімнати за ноутбук, то знову повертався.
— Андрію, тебе щось мучить? — не витримала Оленка, коли він учетверте прийшов на кухню, нібито попити води.
— Та ні, так… на роботі закрутився, — він нервово крутив у руках порожню склянку.
— Не виляй. Я ж бачу, що ти сам не свій, — відклала ніж дівчина. — Кажи як є.
— Розумієш… тут таке діло… навіть не знаю, з якого боку підійти, — Андрій важко зітхнув і подивився на неї якимось новим, вивчаючим поглядом.
Оленка напружилася.
— Не тягни душу. Що, весілля скасовуємо?
— Та ні, ти що! Це все твоя мама… Ну, ти ж знаєш, вона жінка специфічна, любить здалеку заходити.
У грудях трохи відлягло. О, мама Галя. Це вона може.
Тринадцять років минуло, до неї залицялися пристойні, солідні чоловіки, але вона вперто всіх відшивала, плекаючи образ великомучениці, якій «рідна дочка щастя поламала».
— І що вона цього разу вигадала? Що я рідко дзвоню? Чи що весілля не в тому ресторані?
Андрій опустив очі.
— Вона… натякнула. Запитала мене, чи я знаю про твоє лікування.
Оленка завмерла.
— Яке лікування?
— Ну, вона сказала: «Андрійку, ти хлопець сильний, ти витримаєш. Оленка ж довго хворіла. Ти тільки не лякайся, ми ту залежність побороли. Вона після школи по таких клініках лежала, страшне…»
Тринадцять років. Тринадцять років Оленка будувала своє життя, вчилася, працювала, намагалася забути той дитячий біль. А найрідніша людина весь цей час не просто носила в собі образу — вона визрівала план помсти.
— Ти тільки не думай, я тебе не покину! — гарячково заговорив Андрій, побачивши, як зблідла Оленка. — Ми все пройдемо разом, я тебе люблю будь-якою…
Це, звісно, робило йому честь як чоловікові. Але те, що він міг повірити в цю маячню, боляче різонуло по серцю.
— Андрію, — Оленка взяла його за плечі і подивилася просто у вічі. — Я ніколи, чуєш, жодного разу в житті не лежала в жодних клініках. Моя єдина залежність — це шоколадні цукерки, які я, до речі, просила тебе вчора заховати.
— Але ж… мати твоя сказала… вона ж так щиро зітхала.
— Вона сказала те, що їй було вигідно, — різко відрізала Оленка. Скинула домашній фартушок і потягнулася за ключами.
— Я тебе дуже люблю. Але якщо ти зараз віриш її байкам більше, ніж мені, то нам дійсно варто відкласти весілля. Звари пельмені, я поїхала. Мені треба поставити крапку в цій історії.
Вона чекала матір біля її старого під’їзду. Накрапав дрібний дощик, сусіди поспішали додому, десь неподалік гуркотіла дорожня техніка.
Галина з’явилася у дворі рівно о сьомій. Побачивши доньку, вона навіть не здивувалася. Обличчя її залишалося маскою спокійної зверхності.
— О, прибігла. Що, вигнав тебе твій Андрійко? — з легкою усмішкою кинула мати замість привітання.
Оленка ступила їй назустріч.
— Ні, мамо. Андрій зібрався зі мною одружуватися. Але перед тим, як я вдягну фату, я хочу почути: навіщо ти наплела йому про клініки? Яку залежність ти мені приписала?
Галина зупинилася на сходинці, випростала спину і розцвіла такою ж химерною посмішкою, як у той день, коли пішов її приймак.
— Що захотіла, те й сказала. Маю право.
— Але навіщо, мамо?!
— Бо ти колись моє щастя своїми руками зруйнувала! — раптом випалила мати, і в голосі її задзвеніли старі, невідплакані сльози. — То чому ти маєш бути щасливою? Я тобі життя медом не помажу. Ти за все заплатиш.
Оленка дивилася на цю жінку і раптом відчула, як замість злості приходить безмежний, спустошливий жаль.
— Яке щастя, мамо? — тихо спитала вона. — Яке щастя ти оплакуєш? Мужика, який сидів на твоїй шиї, їв за твій рахунок і обтирав диван? Він же просто тобою користувався. І мені у свої тринадцять вистачило розуму це побачити, а тобі ні.
— Тебе не обходили наші стосунки! — вперто кинула Галина.
— Ще й як обходили, бо ми жили в одній хаті. Може, я тоді й справді сказала зайвого, дитина ж була… Але я ніколи, мамо, ніколи не бажала тобі зла. Шкода, що ти так нічого і не зрозуміла.
— Побачимо, як ти заспіваєш через кілька років! — кинула мати через плече і сховалася за важкими металевими дверима під’їзду.
Оленка повільно побрела до зупинки. Дощ посилювався, змиваючи залишки цього довгого, важкого дня.
Від редакції:
Ось таку гірку, але таку життєву історію довірила нам наша читачка, а ми лишень дбайливо підготували її до друку. Часом найближчі люди здатні завдати найбільшого болю, плекаючи свої давні образи замість того, щоб просто обійняти і відпустити минуле.
А як би ви вчинили на місці Оленки: спробували б ще раз достукатися до материнського серця, чи відрізали б ці стосунки назавжди, оберігаючи власну родину?
