Михайло Трохименко привіз із міста сосиски. Два кілограми купив. Його дружина Шура аж зойкнула: — Навіщо так багато? Це ж які гроші!
— А от і не гроші! Вгадай, за скільки взяв, нізащо не здогадаєшся…
— А чого гадати, м’ясо нині дороге, значить і сосиски дорогі.
— Сто гривень! Шуро, чуєш, сто гривень. Ну, якщо вже точно, то 99 за кіло, ось як! — Михайло, розуміючи, що пенсія не гумова, за прикладом дружини, теж намагався заощаджувати.
Вранці-рано поїхав у місто, дружина попросила купити продуктів у великому магазині. А взагалі, в них у передмісті дочка живе, але він до неї не заїжджав, бо поспішав. І повернувся тим же автобусом до обіду.
Гордо виклав куплене, і найбільше вразили сосиски за 99 гривень.
Михайло від віку (йому сімдесят) трохи приземкуватий, з коротеньким сивим волоссям, худорлявий (на заздрість дружині вдалося ж йому зберегти фігуру) стояв перед дружиною з гордим виглядом.
Олександра, замість радісного здивування, з підозрою дивилася на сосиски.
— Михайле, щось зовсім дешево, це точно сосиски?
— Ну ти, мати, даєш! Написано ж тут, та й хіба не видно?
— Ні, ну так-то видно, а ось на смак…
— Давай спробуємо!
— Зварю тоді, — пообіцяла дружина.
Через десять хвилин Шура принюхувалася до продуктів, потім обережно розрізала.
— Ну чого колупаєшся, їж та й усе! — І Михайло першим спробував сосиски. Радості від їхнього смаку не з’явилося на його обличчі.
— От і я кажу, підозрілі якісь, — нагадала дружина, — ось із чого вони зроблені…
— На вигляд начебто з м’яса, ну схоже ж, — намагався виправдатися Михайло. — Ти це… звари з них… ну, може, супчик якийсь, тоді й піде…
Шура зітхнула.
— Гаразд, зараз картоплю почищу… а все ж підозріло і незрозуміло, чи є в них м’ясо.
Михайло шморгнув носом, взяв записник, сів до вікна і почав рахувати. Хоча рахувати нічого, і так зрозуміло: кілограм м’яса, навіть у своїх сільських, у кілька разів дорожчий за ці сосиски. А тут вже перероблене, та ще через магазин (хоч і називається «магазин-склад»), а все одно за ціною занадто дешево.
— Ну і чого там вирахував? — запитала дружина.
— Та-аак, не сходиться, — зізнався Михайло.
Тут прийшла старша сестра Михайла. Валентина з молодих літ була молодшому брату і нянька, і мамка, бо батьки їх рано пішли з життя. — Фу-уу, що це у вас? Чим смердить? — запитала вона без церемоній, і тим самим образила Олександру.
— Суп варю із сосисками!
— А чого так пахне? І ти цим чоловіка збираєшся годувати? — запитала Валентина. Вона і у свої вісімдесят не переставала опікуватися братом.
— От ти мені ще вказувати будеш! — Постаралася припинити нападки господиня дому. — Сосиски, між іншим, Михайло купив. І куди мені їх дівати? Він мені сам наказав суп зварити… ось і нехай їсть.
— А ти і рада нагодувати його чим дешевше! — Буркнула Валентина.
Тут Олександра спалахнула і зав’язалася легка перепалка між жінками.
— Цитьте ви, баби! Зчинили галас через нічого! Сядь, Валентино, вгамуйся, і ти, Шуро, не метушися, а то парою зійдеш…
Валентина, махнувши на них з досади, пішла до себе. Олександра прибрала суп з плити і теж вийшла з невдоволеним виглядом.
Михайло суп їсти не став, не було чомусь апетиту. Тут прийшов сват Павло Сергійович, а просто Сергійович.
— Здоров! — Він зняв кепку, що прикривала лисину. — Чого зажурився?
— Та ось купив у місті сосиски, думав Шурку свою порадую, ціна ж смішна за нинішніми мірками, 99 гривень… а вийшло навпаки. Каже, несправжні вони. Та тут ще Валентина приходила, бензину у вогонь підлила, запах їй не сподобався… ось сиджу і думаю, як перевірити, нормальні ці сосиски чи ні. Суп он зварили, а апетиту все одно немає…
— Боже милостивий, та хіба так перевіряють?! — Сергійович підморгнув. — Бери свої сосиски і гайда зі мною.
— Куди?
— Та он хоч за городи, знайдемо місце.
Михайло, розуміючи, що втрачати вже нічого, прихопив пакет і вони пішли слідом за Сергійовичем.
Дорогою приєднався Микола сусідський, двоюрідний брат Павла Сергійовича.
Усамітнившись на галявині, поставили дві цеглинки, нанизали на прутики сосиски, і коли прогоріло, трохи підсмажили їх. Ну, а напої і хліб у Сергійовича вже були напоготові.
— Ось, мужики, як треба перевіряти! — Хвалився Сергійович. — А то ж бабам не догодиш, то їм вигляд не такий, то пахне не так, а тут налив, відкусив, — Сергійович погладив себе по животу, — і пішло… добре пішло.
Михайло і сам відволікся від невдалої покупки, і тепер вже все одно, скільки там вони коштували.
— Ну, за сосиски! — Сказав Микола. — За наше, так би мовити, об’єднання, за зустріч… і ж як добре, краса кругом…
Навколо, і правда, було повне умиротворення: зелена трава, вечірнє сонце, в селі корівки мукають, вітерцем подуло освіжаючим — краса, одним словом.
І тут раптом бачать, мчить до них пес, з усіх своїх чотирьох лап, такий собі чорний клубок із скуйовдженою шерстю.
— О-ооо, Дружок наш з’явився! — Зрадів Михайло. — Ну і де твоя собача морда носила? — Беззлобно запитав він, коли собака, підстрибуючи від радості, лащилася до господаря. — На якому собачому весіллі ти був?
— Загуляв, мабуть, пес. Наш теж, як загуляє, так і на ніч не докричишся, — сказав Микола.
— Ну, тримай, це тобі, — з гордістю заявив Михайло і кинув псу сосиску.
Пес побачив щедрий жест господаря і, звичайно, підійшов, приготувавшись схопити.
Але перш понюхав, потім знову понюхав, завагався, трохи відсунувшись від сосиски і винувато подивився на господаря.
— Ти чого, Дружку, це ж м’ясо, їж, давай, — наказав Михайло. Але пес знову понюхав і винувато заскиглив.
— Я не зрозумів, це чого? — розгублено запитав господар собаки.
— Гидує! — Відповів Сергійович і знову налив. — Зажерся він у тебе.
— Ні-іі, постривай, — Михайло залишив сосиску і подивився на пса, — він так просто від їжі не відмовляється, чуєте, мужики, це що значить… це значить неїстівні вони… ось і виявили…
Мужики напружилися і втупилися на пса.
Михайло мотнув головою, ніби приходив до тями, потім нахилився до собаки. — А раніше ти не міг мені про це сказати?! А? Який ти після цього Дружок? Зовсім ти мені не Дружок.
Я, розумієш, з самого обіду мучуся, з’ясовую, чи є м’ясо в цих, як їх там, сосисках… а він блукає десь по собачих весіллях, загуляв він…
Пес винувато заскиглив, а потім і зовсім завив: — У-ууу…
Тут же неподалік почулося мукання теляти: — Му-ууу.
— Це що тут за ферма? — обурилися мужики, і замовкли, коли з-за городу на їхній теплій галявині з’явилася Шура з прутом.
— Ось вони де! А я-то думаю, звідки смаженим смердить, а вони тут… усамітнилися…
— Що ти, Шуро? — запитав Михайло, не чекаючи побачити дружину (розповідь спеціально для сайту – рідне слово) в їхньому потаємному місці. — Ми тут… сосиски дегустуємо… треба ж з’ясувати, чи є в них м’ясо…
— Так, Шуро, перевіряємо, — підтвердив Сергійович, сховавши склянки.
— А тебе, Павле Сергійовичу, дружина твоя вже шукає, — повідомила Шура.
Потім підійшла до їхнього нашвидкуруч спорудженого мангала і копнула цеглинки. — А ну, закривайте свою шашличну!
— Це не шашлична, це сосисочна, — поправив Микола.
— Ви вже самі як сосиски, — сказала невдоволена Шура і погнала теля додому, помахуючи прутом. Дружок побіг за нею, мужики теж попленталися додому.
Вранці Михайло прокинувся і одразу почув запах… смачний такий запах, який ні з яким іншим не сплутає. Це запах вареної курки.
Він потер скроні, вмився і пішов поратися по господарству. Заодно й на город навідався, взявши сапу. Олександра покликала снідати, зовсім не натякаючи про вчорашнє.
Михайло мовчки поїв. — Пахне добре, — сказав він.
— Борщ на обід зварила з куркою, а то з цими сосисками ноги протягнути можна.
— Це яку я минулого тижня…
— Ну так, вчора з морозилки дістала… ну а чого? є ж своє м’ясо, он у дворі ходять, то чого ж…
Михайло потягнув носом, принюхуючись.
— Та справжнє, справжнє м’ясо, — усміхнувшись, сказала дружина.
— Зрозумів я, Шуро, за 99 гривень тільки шкурку від сосисок можна купити, а не м’ясо.
До обіду прийшла Валентина. — Шуро, вибач, наговорила я тут вчора, вже не думай про мене погано… То все на емоціях. Брат то ж в мене один, хочеться для нього тільки найкращого.
— Та добре тобі, Валю, я теж пошуміла трохи на тебе, ти сідай краще обідати, у мене борщ з домашньою куркою, Михайло, каже, смачно.
— Ну ще б пак, з домашньою-то курочкою, — Валентина присунулася до столу, приготувавшись почастуватися.
А у дворі крутився Дружок, уплітаючи господарську юшку. Але без сосисок. Їх він навідріз їсти відмовився.
