Олена сидить у своїй скромній однокімнатній квартирі, де кожен квадратний метр дається ціною недоспаних ночей та іпотечних платежів. На столі холоне чай.
Колись, багато років тому, вона так само сиділа на кухні й пила пустий окріп, бо на дрібку цукру просто не залишалося ні копійки…
Щомісяця — кредит, комуналка, а жити доводиться на ту скромну зарплату та сльози, які колишній чоловік гордо називає «аліментами».
Даринці, Олениній донечці, зараз майже дванадцять. А розійшлися вони з її батьком, коли малій не виповнилося й трьох.
Класика жанру, хоч кіно знімай: у їхньому «дружньому» робочому колективі знайшлася «добра душа», яка турботливо відкрила Олені очі на роман чоловіка з колегою.
Тоді у них теж була квартира в кредиті. Довелося оформлювати розлучення, продавати те звите гніздечко, ділити гроші з першого внеску.
Справа тягнулася довго, нервів випила море, а тих поділених гривень виявилося настільки мало, що про власне житло годі було й мріяти. Довелося Олені збирати валізи й повертатися до мами. Здавалося б, ну що тут такого?
Благо, молодша сестра Оксана вже випурхнула з дому й вийшла заміж.
— А все одно все вийшло якось по-дурному, — зітхає зараз жінка, згадуючи ті дні.
— Був такий час, що я добами крихти в роті не мала. Дитину нагодую, а сама чай п’ю… з чаєм. Навіть ложку цукру не могла кинути. Бо, щоб влізти в нову іпотечну програму з тим мізерним внеском, довелося ще й додатковий кредит у банку брати.
У маминій квартирі вони з Даринкою прожили лише рік і місяць. Ні, вони не лаялися за полички в холодильнику і не сварилися.
Просто одного теплого вечора мама сіла навпроти і тихо, але твердо сказала, що Олені вона ВЖЕ допомогла, а тепер допомоги потребує молодша.
Різниця між сестрами — два роки. Оксана вискочила заміж невдовзі після старшої. Свого кутка молодята не мали, пішли на орендовану квартиру, згодом у них з’явився синочок.
А коли хлопчику ледь виповнилося рік і вісім місяців, виявилося, що Оксана знову при надії.
— Розумієш, вони цього не потягнуть, — ховаючи очі, пояснювала мама.
— Оксана дзвонила, плакала гіркими сльозами. Або вона позбувається дитинки, або… вони переїдуть до мене. І справа навіть не в грошах, хоч і в них теж. Просто… в них же на руках малеча, а скоро з’явиться ще одне немовля.
Зять вічно на роботі, та й що з чоловіка візьмеш, вона просто не уявляє, як даватиме раду. А твоя Даринка вже підросла, тобі легше. Одне слово, Оленко… час поступатися місцем.
— І я поступилася, — гірко посміхається жінка.
— Залишилася одна, з малою дитиною на руках. Мене, по суті, виставили за двері тільки тому, що сестра не вміє планувати сім’ю.
Олена тоді влізла в шалені борги, зовсім не уявляючи, як буде те все витягувати, але купила невеличку квартиру в спальному районі.
Перші роки були чорними від утоми: колишній швиденько одружився вдруге, його нова дружина (та сама колега) вже чекала на дитину.
Зайвої гривні на Даринку він не давав, аліменти платив регулярно, але постійно шукав лазівки, як би їх урізати.
Коли не вийшло — образився на весь світ і взагалі перестав спілкуватися з донькою. Тим паче там, у новій сім’ї, з’явився син — спадкоємець і гордість.
— Маму тоді мало обходило, що їм я, що їсть її онука, — вважає Олена.
— А я іноді свідомість втрачала від голоду. Бралася за будь-який підробіток. Даринку залишала з сусідкою — познайомилася з такою ж самотньою мамочкою з нашого під’їзду, так і рятували одна одну.
— Ой, Оленко, не можу я малу до себе взяти на вихідні, — бідкалася мама в трубку, коли в сусідки хворіла дитина і Олені не було з ким залишити доньку.
— Ти взагалі уявляєш, як ми тут живемо? Двоє маленьких дітей на голові, донька, зять… Добре тобі, ви там удвох у квартирі, як королеви!
— Ага, королеви, — іронізує Олена.
— Іноді голодні, правда, зате вдвох у цілій однокімнатній! Повіриш, я на побачення відмовлялася ходити, бо в мене навіть пристойної білизни нової не було.
Трохи відпустило, так би мовити, коли жінка нарешті закрила той страшний кредит. Але іпотеку платити важко.
Олену постійно гризе липкий страх: не дай Боже захворіти — і все полетить у прірву.
Не зможе платити, не зможе годувати Даринку. А прихистити їх чи хоча б забрати дитину на час — нікому. Колишньому не до того, його мати вдає, що має лише одного онука від другої невістки.
А рідна мама…
— Мама, щиро кажучи, теж робить вигляд, що нас не існує, — з сумом констатує Олена.
— Тобто на словах вона до всіх ставиться однаково, а на ділі… На ділі є тільки Оксана і її сім’я.
Сестра так і не виїхала від мами, та вже, мабуть, і не виїде. Щоб купити своє житло, треба відкладати копійку до копійки, працювати обом. А Оксана востаннє була на роботі ще до появи первістка.
Нещодавно лелека приніс сестрі третю дитину, знову хлопчика. І через це на Олену тепер ображені обидві родички.
— Мама мою доньку з днем народження вітає, мене теж. Навіть якісь дрібнички дарує. Недорогі, але я ж не сліпа, розумію, що на дорогі в мами просто немає грошей, там же «сім’я» велика.
А от сестра дні народження племінниці просто ігнорує. Абсолютно. Я не пам’ятаю жодного разу, щоб Оксана подзвонила чи написала. Навіть без подарунка, просто на словах привітала, — продовжує розповідь Олена.
— Ой, про що ти говориш! — відмахнулася Оксана якось пару років тому, коли старша сестра делікатно дорікнула їй за таку байдужість.
— У мене пам’ять — як у тієї рибки Дорі. Я до вечора забуваю, як мене саму звати. Тобі б моїх двох шибеників-погодок, я б подивилася, як би ти всі дати в голові тримала!
Олені тоді стало гірко і прикро. Сестра живе під одним дахом із матір’ю. Мати вітає старшу доньку та онуку — і жодним словом не обмовляється про це молодшій? Дурниці. Це не забудькуватість, це — позиція.
— І взагалі, нащо мені її двоє погодок? У мене вистачило розуму дати життя тільки одній дитині, — усміхається жінка.
Одне слово, на початку квітня Олена, як і її Даринка в середині лютого, залишилися без жодного вітання від «любої» сестри та тітоньки.
Хоча за тиждень до свого дня народження Олена через маму навіть гостинець передала середньому племіннику, а сестрі відправила теплі слова у вайбері.
Дев’ять днів тому в Оксани з’явився третій синочок. Олені про це сповістила мама. Жінка спокійно вислухала, відписала сухе «угу» і не стала нічого слати сестрі.
А коли Оксана повернулася з малям додому, то одразу ж набрала старшу з претензіями.
Мовляв, не так уже й багато в неї племінників, щоб не знайти якихось п’ять хвилин і відстукати повідомлення з вітанням. А мама в родинному чаті ще й поставила «палець вгору» під цими словами молодшенької.
Олена не змовчала. Відписала, що племінників у неї справді поки небагато, але з кожним роком стає все більше й більше.
І що в Оксани не така вже й погана пам’ять, якщо вона чітко згадала, що не отримала теплих слів від сестри. І часу в неї, виявляється, вдосталь — цілих п’ять хвилин знайшла на те, щоб написати докори в чаті.
І це маючи на руках двох погодок та одне немовля! На привітання рідній сестрі та племінниці часу забракло, а на претензії — будь ласка. А взаємність — вона ж у всьому має бути.
— Тобі не соромно? — мама аж передзвонила Олені.
— Оксанка так засмутилася! Вона ж годує дитину, їй нервувати не можна! Навіщо було так отруйно писати?
Оксана кинула слухавку.
Ось такий щемливий лист надійшов до нашої редакції від пані Олени, звичайної української жінки з незвичайною силою духу. Знаєте, часом найрідніші люди вміють поранити так глибоко, як жоден чужий не зуміє, прикриваючись власними клопотами як щитом.
А як ви вважаєте, чи варто залишати двері своєї душі відкритими для тих, хто згадує про вас лише тоді, коли їм це зручно?
