— Я просто завмерла, коли це почула. От скажи мені, як, ну як можна такому заздрити? Це ж не просто дно, це якась прірва людської душі, — Тамара нервово стискає в руках чашку з вистиглим чаєм, дивлячись на подругу очима, повними сліз і обурення.
— Ох, Томо… А ти ж усе ламала голову, чого це твоїй свекрусі останнім часом так різко гроші знадобилися, — хитає головою Настя. — То кран потече, то вікно заклинить. А воно он як виходить… Елементарні ревнощі.
— Настю, — голос Тамари зривається, — чому тут заздрити? Тому, що мої батьки згасають на очах? Що всі гроші йдуть на крапельниці та лікарні? Мій Андрій теж шокований. Я розумію, вона його матір. І він золото, а не чоловік, у цій біді з моїми рідними став для мене справжньою стіною. Але після тих слів свекрухи… Я просто не уявляю, як зможу переступити поріг її дому.
Тамарі сорок один. З Андрієм вони в шлюбі вже п’ятнадцять років, виховують двох діток — дванадцятирічного сина і донечку, якій лише чотири.
А ще тягнуть кредит за трикімнатну квартиру. Довгий час тулилися в однокімнатній, але дуже хотіли, щоб у сім’ї з’явилася ще одна дитинка. Заради цього й наважилися на розширення, залізли в борги.
З кредитом, коли ти вдома з малечею, було ой як непереливки. Тамара рахувала дні, щоб вийти на основну роботу.
Хоча вона й так не сиділа склавши руки — ночами брала підробітки, бо треба ж було якось допомагати чоловікові виплачувати той чималий внесок.
Понад рік тому вона повернулася в офіс. Але від нічних підробітків так і не відмовилася. Життя змусило. У них на двох — троє літніх батьків.
Андрієвій мамі сімдесят. Вона давно розлучена (свекра вже немає на світі), живе сама в гарній двокімнатній квартирі в Білій Церкві, на пенсію вийшла пізно.
А от Тамарині батьки… Після того як сім років тому не стало її молодшої сестри, вони дуже різко здали. Сестричка прийшла в цей світ завчасно, була зовсім слабенькою.
Мама майже не працювала, бо дівчинка постійно потребувала догляду, вчилася вдома. Коли її не стало у двадцять вісім, горе просто підкосило батьків.
Живуть вони у своєму будинку на Вінниччині. Тато нещодавно вийшов на пенсію, мама теж, але виплати там — сльози. Майже рік тому в батька виявили цукровий діабет, і він почав стрімко втрачати зір.
Тамара з чоловіком возили його до столиці, влаштовували в хорошу клініку. Тільки-но підібрали лікування, як біда прийшла з іншого боку — у мами знайшли пухлину.
— Ти ж уявляєш, скільки всього їм зараз треба? — зітхає Тамара.
— Так, дещо дають безкоштовно. Але ж буває, що препарати не підходять, треба шукати аналоги, а це вже за свій кошт і за шалені гривні. Додай сюди поїздки до лікарів. Тато за кермо вже не сяде.
Мама маршрутками їздити не може — після тих важких крапельниць їй стає зле. Гроші летять, як вода. Я вже міркую, як би їх ближче до нас перевезти. Але ж їхню хату в селі продаси — тут за ті кошти й кімнати не купиш.
— Будемо тягнути, будемо лікувати, щось придумаємо, — твердо сказав тоді Андрій.
І не просто сказав: чоловік узяв додаткові зміни на роботі, вони затягнули паски до краю, економлять на всьому. Мама тримається, лікарі дають надію, але попереду ще довгий шлях.
І тут на арену виходить свекруха.
Про хворобу сватів вона знала, а от про те, що син із невісткою щомісяця переказують їм чималі суми на ліки та таксі — ні. Якось місяці три тому випитала це в Андрія, коли той приїхав лагодити їй кран на кухні.
— У мене змішувач потік, — бідкалася вона тоді по телефону. — Але, як по-людськи, то їх би всі треба поміняти. І унітаз новий не завадив би.
— Мамо, у нас зараз кожна гривня на рахунку, — відповів син. — У суботу приїду, підкручу той кран. Куди ми гроші діваємо? Мамо, у нас діти, кредит, плюс моїм тестю з тещею треба допомагати…
Але відтоді Тамара почала помічати дивну закономірність: що не тиждень, то у свекрухи якась «аварія». То пластикове вікно заїдає — мабуть, треба міняти, а грошей нема.
То раптом дужка в окулярах відламалася — треба терміново нові замовляти, бо вона без них навіть повідомлення в телефоні не прочитає.
— То їй здалося, що зубний міст хитається, і треба відкласти гроші, бо раптом зламається! — обурюється Тамара.
— Ще не зламався, але гроші вже дай. То холодильник не так гуде, то пралка не так пере. Їй, бачте, треба фінансову «подушку» зібрати, щоб одразу нову техніку купити, а не руками прати.
І це при тому, що пенсія в неї цілком пристойна! Живе сама, навіть кота немає, бо терпіти тварин у хаті не може. Всі старші люди хоч потроху, але відкладають. І я впевнена, що вона теж.
Андрій їй і так то п’ятсот гривень підкине, то тисячу, але ж у нас зараз не той час, щоб їй капітали збирати!
Добила Тамару остання витівка. Свекруха зателефонувала синові просто посеред тижня:
— Ну і що мені тепер робити? Якщо чоботи порвуться, мені босою по снігу ходити? І пуховик у мене зовсім старенький, продуває.
— Мамо, чоботи ми тобі минулої зими купували. А пуховик… Ще ж навіть морозів немає. Зрозумій, у нас зараз просто нуль вільних грошей, — втомлено відповів Андрій.
І тут почався справжній концерт.
— А, ну звісно! На Тамариних батьків у вас гроші є! Їм ви щомісяця переказуєте, усе оплачуєте, і не такими копійками, як я прошу. А на рідну матір — катма. Ясна річ, у сім’ї всім заправляє твоя Тома, їй на мене взагалі плювати. Як так можна?! Одним допомагаєте, то треба й мені! Я теж стара і маю свої потреби! — свекруха пустила сльозу. Гучно так, із надривом.
Динамік у телефоні був увімкнений, і Тамара чула кожнісіньке слово. Вона просто застигла, мов прикипіла до місця.
— Мамо, ти хоч розумієш, що ти зараз кажеш? Що ти взагалі порівнюєш? Добре, мамо, потім поговоримо, — Андрій різко скинув виклик, побачивши, як у дружини тремтять руки.
— Я йому й слова не сказала, — гірко зітхає Тамара.
— Він і сам усе чудово розуміє. Але свекруха… Це вже за межею добра і зла. Якби вона, не дай Боже, захворіла, а мої були б здорові, ми б віддавали все їй, і мої мама з татом жодного кривого слова б не сказали. Це ж треба мати стільки егоїзму й заздрості у серці. Бачити її після цього не хочу. Просто не можу, і все тут.
***
Від редакції:
Кажуть, спільна біда об’єднує родину, але часом саме у скрутні моменти найяскравіше проявляється справжнє нутро людей. Іноді найбільшого болю завдають не самі життєві випробування, а банальна людська ревність там, де мало б бути співчуття та підтримка.
Важко прийняти той факт, що для когось увага і власні забаганки виявляються дорожчими за людяність.
А як би ви вчинили на місці героїні: спробували б якось порозумітися зі свекрухою чи назавжди зачинили б ці двері?
