Тетяна не спілкувалася зі своєю колишньою найліпшою подругою Галею Карпенко цілих п’ять років. Розсварилися вони колись через таку відверту дурницю, що зараз, наше памʼять відшибло, а й не згадаєш, із чого все почалося.
Тоді ж здавалося — кінець світу, образа на все життя! Шкода було, звісно, тієї дружби, тих нескінченних дівочих розмов на кухні, але Галя тоді вперлася рогом і миритися відмовилася навідріз. Ну, на «ні» і суду нема.
Роки йшли, життя крутилося. І ось, нарешті придбавши омріяну квартиру в новому районі та переїхавши, Тетяна якось вранці заварює собі запашну каву, визирає у вікно… і очам своїм не вірить.
Просто по її новому двору гордо крокує власною персоною Галя Карпенко!
Трохи погладшала подруга за цю п’ятирічку, набула, так би мовити, солідних жіночих форм, але впізнати її було неважко. Крок широкий, командирський, окуляри на носі блищать.
А на повідку тягне за собою пса. Тетяна одразу ж згадала: тварину звати Цезар, і характер у нього такий, що ворогу не побажаєш. Суцільний дух протиріччя!
Таня прекрасно пам’ятала, як цей милий песик згриз Карпенкам усі меблі, закусив хазяйськими туфлями, а гавкав так пронизливо, що аж у вухах лящало.
Хоча, хто знає, може, за п’ять років той Цезар став поважним і вихованим собакою?
«От же ж дивина! — радісно тьохнуло в Тані серце. — У такому величезному місті — і раптом стати сусідкою колишньої подруги! Це ж точно знак долі. Мабуть, почнемо вітатися. Може, хоч про погоду іноді парою слів перекинемося. І то добре. Все-таки стільки років тій дружби — ледь не з першого курсу інституту разом. А може, й узагалі заново здружимося, чом би й ні?»
Переповнена добрими почуттями, Тетяна розчинила вікно.
— Привіт, сусідко! — гукнула вона на весь двір.
А Карпенко… навіть бровою не повела. Подивилася кудись у небо, мов на хмарки, і далі собі спокійненько чеше.
Цезар теж чеше. З пащі в нього стирчить чийсь пожований чоловічий черевик. На Таню він тільки люто огризнувся. Тобто характер у песика не сильно змінився.
«От же ж злопам’ятна, — засмутилася Таня. — На все життя образилася. І чого я з того вікна висунулася, питається? Більше роботи не маю, чи що? Принижуйся тут, нав’язуйся. Треба було сидіти тихо.
Бач, які ми цаци поважні. Слово їм сказати важко. Терпіти цю Карпенко не можу. Розповніла — так їй і треба, хай ходить!»
Але за кілька днів колишні коліжанки несподівано зіткнулися лобом у лоб просто в під’їзді.
І тут уже Галя Таню впізнала, зойкнула та як кинеться їй на шию!
— Танюшко! Боже, як добре, що ми знову будемо товаришувати! — раділа вона, притискаючи ошелешену Тетяну до своїх пишних грудей.
— Я ж, Таню, усі ці п’ять років нашої розлуки так переживала, так страждала! Хороші ж подруги на дорозі не валяються. Такими людьми дорожити треба. Тож давай тепер дружити з подвійною силою! Наздоганяти згаяне.
А то завелася тут у мене одна, так би мовити, коліжанка… Але підвела вона мене, ой як підвела! Не виправдала довіри. Тільки ти, Таню, була мені вірною опорою ще з інституту. Тільки ти!
І закрутилося на фронті їхньої дружби справжнє свято. Спілкуються посилено. То Таня до Галі в домашньому халатику на чай заскочить, то навпаки.
Взаємодопомога квітне буйним цвітом. То Таня десяток яєць до зарплати позичить, то Галі «дрібничка» потрібна. Наприклад, Цезаря до ветеринара зводити.
Або сина її, Василька, на вечір до себе забрати. Або доставку з інтернет-магазину пів дня покараулити. Звичайнісінькі такі прохання — близькі люди часто одне одного таким навантажують.
Обидві, звісно, щасливі і тільки дивуються: і чого це вони п’ять років дулися? От же ж дурні були!
Аж тут улітку зібралася Галя у відпустку на море.
Привела вона того клятого Цезаря до Тані у квартиру і видала інструкцію.
— У мене тут, — каже, — низка невеличких доручень для тебе назбиралася. По дружбі, так би мовити. Слухай сюди уважно. Щоб ти, бува, нічого не наплутала. А то ти ж, Танько, вічно літаєш у хмарах. Отже. Ремонт на кухні в мене закінчився. І цього тижня, в середу, привезуть мені нові меблі. Добре, що ти вдома працюєш за комп’ютером і живеш поруч. Ось, дивися.
І Галя тицьнула Тані в обличчя картинку з розкішним кухонним гарнітуром.
— Твоє завдання, — Галя підняла вказівний палець догори, — цю кухню зустріти. Прийняти, перевірити кожну дощечку за накладною. Уважно звіряй! Минулого разу ці нехлюї мені тумбу без коліщат привезли.
Я з них ті коліщата пів року вибивала. А поки вибивала — Цезар ту тумбу згриз дощенту. Далі. Чекаємо на майстра-складальника. Цей у четвер приплентається. Ось його номер. Майстер, значить, кухню складатиме.
Ти стань над душею і пильно стеж за процесом! Щоб шафки криво не висіли. Щоб усе точнісінько як на малюнку. Далі. Сантехніка чекаємо. У п’ятницю. Ось і його телефон. Він кран мінятиме. Дивися в обидва!
Бо минулого разу один такий умілець мені рушникосушку так прикрутив, що зірвало трубу і вісім поверхів під нами плавало. Заплатиш йому зі своїх, а я, як із моря повернуся, все до копієчки віддам. Але хай ціну не гне!
Поторгуйся з ним гарненько — хай не думає, що ми дві дурепи і в трубах не тямимо.
— Прекрасно тямимо, — з готовністю підтакнула Таня, кліпаючи очима.
— Далі. Син мій, Василько. З ним теж усе просто — він зараз на дачу до баби засланий. Тому до моєї мами в село по суботах електричкою їздитимеш. Ось тобі список продуктів.
У них там у селі магазин один-єдиний, і ціни космічні. Тому везтимеш усе з міста. Головне, бери чітко за списком! Бо мама в мене жінка з характером, їй ніколи не вгодиш. Тут усе ясно? Тримай папірець.
— Ясно, — бадьоро кивнула Таня.
Але від перспективи контролювати кухню, сантехніка й капризну маму їй стало трохи млосно. Все-таки відповідальність яка! Он, вісім поверхів затопило колись!
— А Цезарю через три дні треба кігті стригти, — Галя витягла з кишені черговий папірець.
— Ось телефон дівчини-грумера. Ти їй набери, підтверди візит. І ось тобі ще книжечка товста — про виховання собак зі складним характером. Почитаєш на дозвіллі сорок п’ятий розділ — там якраз про стрижку кігтів написано. Як Цезаря морально налаштувати. Щоб у хлопчика душевної травми не сталося.
— Прочитаємо, — запевнила Таня. — Дуже корисна література. В житті знадобиться.
Сказала вона це подрузі, а сама десь глибоко в душі вже тихенько пошкодувала, що купила квартиру саме в цьому будинку.
— Василька, — знову підняла палець невгамовна Галя, — п’ятого числа треба на примірку шкільної форми відвезти. Вигадали в їхній гімназії, щоб усі діти в однакових синіх костюмах ходили. А у Васьки фігура нестандартна. Ти вже проконтролюй кравчиню, щоб ззаду в нього штани не стовбурчилися, а спереду колом не стояли!
— Не стовбурчилися і не стояли, — мов під гіпнозом, повторила Таня.
— О, золоті слова! — похвалила Галя. — І ще малесенький нюанс. Двадцять третього Ваську до стоматолога тягни. Він буде впиратися, верещатиме як різаний. Але ти його якось умов. Пообіцяй пограти в рухливі, веселі ігри. А двадцять п’ятого — на день народження до його друга Петрика треба відвезти.
Петрик у передмісті живе. Добре, що в тебе машина є. Що? Немає машини?! В ремонті?! Та нічого страшного. То ж ближнє передмістя, туди маршрутки кожні пів години бігають. Подарунок Петрику заздалегідь купите.
Щось не дуже дороге, так, гривень на триста, хлопчику на вісім років. Забереш потім Ваську з гостей — і на електричку, назад на дачу. Або вже хай у тебе переночує. Заодно зрозумієш, що таке справжнє материнство.
— Зрозумію, — покірно погодилася Таня.
Дивиться вона на Карпенко чесними, відданими очима. А про той свій переїзд шкодує вже так, що аж пече. Не мала баба клопоту!
— Вазони поливай, — продовжувала роздавати накази подруга, вже стоячи в дверях.
— А вечорами світло в моїй квартирі вмикай хвилин на сорок. Це щоб злодії бачили, що хазяї вдома. А ще… Васькиного тарантула, Жору, — він у нас у великій банці сидить, — підгодовуй борошняними черв’ячками.
Його б теж на дачу спровадити, але мама моя павуків до смерті боїться. Тільки банку щільно закривай! Бо втече. Він у нас уже раз тікав. Так Василько цілий тиждень ридав, поки ми того Жору під ванною не знайшли.
— Павука… на дачу… черв’ячками… — Таня вже просто механічно кивала головою.
— Ну все! — Галя радісно підморгнула. — Бувай здорова! Місяць пролетить — озирнутися не встигнеш. Я тобі магнітик із моря привезу. Ми ж подруги!
І поїхала, щаслива та безтурботна.
А Таня того вечора втратила і сон, і спокій. Численні доручення роєм крутилися в її бідній голові. Вона лежала в темряві й не могла склепити повік під тягарем цієї відповідальності.
«Так, кухню завтра привезуть, — гарячково міркувала вона, втупившись у стелю, — а сантехнік буде крутити рушникосушку. Перевірити, щоб не забули коліщата, бо без коліщат Цезар зжере тумбу. А Василька тридцятого числа вмовити на стрижку кігтів… Стоп, які кігті у Василька? Це ж собаці кігті!
Хоча пес теж буде верещати. Ні, це Ваську за місто, до павуків везти… Чекай, чого школяра до павуків? Може, Васька в нас юний натураліст? Та ні, до капризної баби його на електричці!
І форму йому видати — щоб не стовбурчилася і колом не стояла. Чи стовбурчилася? Боже, я вже нічого не тямлю! І хто такий, зрештою, той Петрик?! Світло вмикати кожні пів години… Ні, краще взагалі не вимикати!
І ще ж Жора був. Жора — це складальник меблів! За ним треба пильно стежити, щоб він під ванну не втік. А квіти поливати за сорок п’ятим розділом книги про собак…
Господи, і смикнув же мене нечистий тоді у вікно висунутися! Сиділа б собі тихенько, каву пила. Хай би та Карпенко сама зі своїми тарантулами та сантехніками розбиралася!»
Настав ранок. А з ним Таню накрила нова хвиля паніки.
«Ні, все було не так! Треба записати. Складальника зустріти й відібрати в нього коліщата. Сантехніка Жору змусити полагодити кран, а якщо буде верещати — пообіцяти йому веселі рухливі ігри.
Ваську з Петриком відправити на море… Ой, леле! А кому тоді давати борошняних черв’ячків?! Кому з них давати тих черв’яків?!! А-а-а-а!»
І так Таня бідкалася, що ледь розумом не рушила. Дзвонить вона Галі на море, щоб хоч щось прояснити, а та в слухавку щось незрозуміле кричить.
Зв’язок поганий, чайки кричать, хвилі шумлять. Чути тільки якісь уривки — чи то про черв’яків, чи то про коліщата. Хай їм усім грець!
Так Тетяна перенервувала через це раптове «відродження дружби», що Галю Карпенко вже знову на дух не переносила.
На тлі нервового виснаження плюнула вона на все, купила собі путівку в санаторій до Миргорода, замкнула двері й поїхала водичку пити.
«Не спілкувалися ми п’ять років, — заспокоювала себе Таня, гуляючи тихими санаторними алеями, — і ніхто з нас не вмер. Мабуть, і далі нам із тією Карпенко не по дорозі. От правду кажуть: двічі в одну річку не ввійдеш. А та зустріч у дворі… то була фатальна помилка».
***
Ось таку кумедну, але напрочуд життєву історію надіслала нам наша читачка пані Тетяна. Часом ми так щиро прагнемо повернути людей із минулого, забуваючи, що люди не змінюються, а старі граблі б’ють так само боляче. Цікаво, а чи траплялося вам відновлювати старі зв’язки, і чим це обернулося для вашого власного спокою?
