— Мені ж її теж шкода було спочатку, я ж не кам’яна, — гірко зітхає Олена, розповідаючи про свою молодшу сестру Жанну. — Вляпалася вона тоді страшенно. Хоча хто б міг подумати? Її Анатолій до весілля був ну просто ідеал, хоч до рани прикладай.
— Невже так майстерно прикидався? — дивуюся я.
— Та не те слово! Ми зустрічалися близько року, він до нас у гості приходив. Як ішов знайомитися з батьками — притягнув мамі такий розкішний букет, що ми аж ахнули. Хоча зараз, коли озираюся назад, розумію: були дзвіночки, просто ми всі осліпли. Занадто вже він був ввічливий, занадто правильні слова підбирав. Одне слово, пудрив мізки як по писаному.
— Так, розлучення у них було — ворогу не побажаєш, справжній фільм жахів, — киваю я, згадуючи ті події.
— Твоя правда, — Олена нервово перебирає край скатертини.
— Тільки от знаєш… мені здається, що вісім років — це вже цілком достатній час, щоб якось отямитися. Взяти життя у свої руки, почати самій лапками перебирати. Але ж ні! Наша Жанна міцно застрягла в ролі нещасної жертви. Бо це страшенно зручно.
Усі навколо неї бідкаються, жаліють, а вона цю жалість п’є і навіть не задумується, що мамі з батьком уже просто несила їх тягнути. Та й немає в неї давно ніяких душевних травм — їй просто так зручно жити.
Олені сорок два, у неї двоє дітей-підлітків, чоловік, борги за трикімнатну квартиру і купа щоденних турбот.
А тепер ще й батьки здають: у мами цукровий діабет, батько мучиться із серцем, але вперто ходить на роботу. Бо без його зарплати сім’я просто не виживе — на них же висять молодша донька і внучка, яку треба ставити на ноги.
Жанна була заміжня всього три роки. Втекла від чоловіка, коли маленькій Даринці було лише два. З того часу так і живе у батьків, у невеличкій двокімнатній квартирці.
Причому вона з дочкою зайняла більшу, світлу кімнату. На роботу сестра вийшла аж тоді, коли Даринці виповнилося п’ять.
А з попереднього місця звільнилася в один день — бачите, офіс був неподалік будинку колишнього, і їй не хотілося зайвий раз із ним перетинатися. Так і втекла, написавши заяву за два тижні до кінця декрету.
Той чоловік, що так гарно вмів пускати пил в очі, виявився справжнім домашнім тираном. Показувати характер почав, коли Жанна чекала на дитину.
А коли та дитинка з’явилася і їх виписали з лікарні, життя взагалі перетворилося на пекло. Спочатку прискіпувався, потім почав кричати нецензурною лайкою, далі — штовхати й принижувати.
Сестра довго терпіла, бо він ще й залякував: мовляв, тільки рота розкрий — і тобі, і твоїй рідні непереливки буде.
— Він з неї дійсно знущався, — згадує Олена, і в неї темніють очі.
— Справжній нелюд. Ми Жанну з Даринкою ледь не викрадали з тієї квартири, коли він був на зміні. Я, батько, мій чоловік і його друзі приїхали, щоб за один раз усі речі вивезти і, якби що, дати відсіч.
Потім були місяці терору. Колишній зять вривався до батьків зі скандалами.
Даринку довго навіть у садочок не водили, бо батько погрожував її викрасти, чатував під будинком, писав гидоту в повідомленнях усім родичам.
Судився за кожну тарілку, намагався відібрати доньку, строчив кляузи в опіку, приходив тріпати нерви колишньому тестеві на роботу.
Родина зверталася до поліції, але відповідь була класичною: «От як щось заподіє — тоді й викликайте». Згодом колишній заспокоївся сам, коли знайшов собі нову жінку.
Як він там із нею живе, Олені байдуже. Головне, що дав їхній родині спокій.
Жанна змогла влаштувати дитину в садок, знайшла собі неважку роботу поруч із домом батьків, живе, ростить доньку, іноді навіть на побачення бігає.
— Аліменти він платить мінімальні, якісь сльози, — продовжує Олена.
— Жанна не йде вимагати більшого. Тут я її ще можу зрозуміти: не хоче, щоб він про них згадував, забув — і слава Богу. Але ж у неї зарплата — вісім тисяч гривень! Ти тільки уяви, як можна у Києві прожити на такі гроші з дитиною? Зате після обіду вона вже вдома. І жодної думки про те, що свою кровиночку треба якось самій утримувати.
Олену аж тіпає, коли вона бачить, як батькам незручно тулитися в малесенькій спальні. Обоє люди не худенькі, а другу розкладну постіль туди просто нікуди втиснути.
Колись це була їхня з сестрою дитяча, там стояло двоярусне ліжко, і місця було трохи більше.
До того ж батькові скоро сімдесят, а він про заслужений відпочинок навіть мріяти не може. Обом потрібні ліки, Даринці постійно треба щось купувати, а сестра сидить, склавши руки, і не хоче нічого змінювати.
— Та яке там на своє житло відкласти! — гірко усміхається Олена.
— Вона навіть на їжу собі й доньці не заробляє. Батьки віддали кращу кімнату — прийняла і не свербить їй. Батько гробить останні сили — робить вигляд, що так і треба. Дочку балують, відриваючи від себе останнє — чудово ж!
Жанна цілком могла б влаштувати своє життя, є в неї чоловік, який залицяється. Але сестра не хоче. Офіційна версія: боїться повторення жаху. А насправді, як бачить Олена, їй просто ліньки.
Це ж чоловікові треба їсти варити, прати, прибирати. Навіщо це Жанні, якщо вдома є мама-служниця?
Оця звичка жаліти Жанну вкоренилася в родині ще з тих страшних часів. Тільки от часи минули, а впевненість, що її всі мусять жаліти, залишилася. І не лише у самої Жанни, а й у її батьків.
— Жанно, тобі самій не соромно? Батько на пенсію піти не може, бо ти ніяк на ноги не станеш, — не витримала якось Олена і сказала все прямо в очі.
Вона бачила, як тієї миті обличчя сестри стало жорстким, хижим — та вже готувалася дати відсіч.
Але почувши кроки матері, Жанна миттєво змінилася: очі стали круглими, наповнилися сльозами, губи затремтіли. Плечі опустилися, спина згорбилася — ну чиста тобі сирітка.
— Оленко, ну навіщо ти так? Дитина ж такий жах пережила! Ти що, забула? — одразу кинулася на захист мати.
— Пам’ятаю, мамо, — зітхнула старша донька. — Але той жах давно закінчився. Ніхто на неї не чатує. Колишньому до неї немає ніякого діла. Досить її жаліти, хай уже сама на ноги стає.
— Нічого, всі люди різні. Це ти в нас сильна, давно б оговталася, а наша Жанночка досі чоловікам не довіряє. А робота… всіх грошей не заробиш, зате там їй ніхто нерви не тріпає, — мати ніжно гладила по голові свою дорослу доньку.
— Немає сил на це дивитися, просто гидко, — зізнається мені Олена.
— Мати ж не бачить, яким переможним вогником блищать очі сестри переді мною. І знаєш, я вже зрозуміла: батьки ту квартиру їй залишать. Бо ж вона нещасненька, куди ж вона піде? Та мені байдуже, у мене є своє. Просто боляче від того, що спадок сестра може отримати дуже скоро.
Якщо мама й далі все тягнутиме на собі й відмовлятиметься від нормальних ліків на користь дешевих таблеток. А тато… я щодня боюся нічного дзвінка.
У нього серце давно хворе, а він усе ніяк не може просто відпочити — тягне бідну молодшу донечку. Паразитка вона, як є — паразитка.
***
Від редакції:
Такі історії часто залишають по собі відчуття глибокого суму та безсилля. Де проходить та тонка межа між родинною підтримкою в біді та створенням тепличних умов, у яких людина втрачає здатність до самостійного життя?
Батьківська любов неймовірно жертовна, але іноді саме ця всепрощенна опіка не дає дітям розправити крила і взяти відповідальність за себе.
Цікаво, як би ви вчинили, опинившись на місці старшої сестри і спостерігаючи за цією ситуацією роками?
