— А ти не могла в столиці дочекатися появи дітей на світ? Понесло тебе тоді кудись світ за очі! От бачиш, тепер через тебе я з єдиною подругою розсварилася нанівець, — саме таке, м’яко кажучи, абсурдне звинувачення я якось почула від своєї мами.
А справа була ось у чому.
Є в нас сусіди — на перший погляд, наймиліші люди у світі. Моя мама з їхньою матір’ю, сусідкою нашою, знайома вже цілу вічність. Не те щоб вони були нерозлучними подружками (все-таки моя мама старша на добрячий десяток років), але приятелювали стабільно і тепло.
Свого часу працювали вони в одному державному відомстві, щоправда, в різних управліннях. І квартири їм обом колись дали в одному будинку на київському Виноградарі. Так і стали вони сусідками ще в далекі шістдесяті роки минулого століття.
Стосунки між ними завжди були рівними, суто інтелігентними. Без оцих усіх нічних душевних посиденьок на кухні за чаєм, але з глибокою взаємоповагою. Навіть дачні ділянки в них опинилися по сусідству. Тепер це вже не просто ділянки, а повноцінні заміські будинки.
Ми з чоловіком ще в буремні дев’яності викупили в мами її стару дачу-розвалюху під Бояркою і почали потроху доводити її до розуму, щоб можна було жити цілий рік.
Син маминої сусідки, до речі, теж тоді взявся за будівництво разом із нами.
Коли мамі виповнилося вісімдесят і вона вирішила перебратися до нас, їй тут точно не було сумно. Вони із сусідкою частенько ходили одна до одної в гості, навіть вибиралися на спільні прогулянки парком. Регулярно обмінювалися милими подаруночками на дні народження, Різдво та Великдень.
Аж ось одного чудового дня розсварилася моя мама із сусідською матір’ю. Та, бачте, спересердя обізвала її онуків «понаїхавшими».
Тут треба зробити невеличкий відступ. Ми з чоловіком — кияни, можна сказати, корінні, ще з діда-прадіда. А от усі наші діти побачили світ у далекій гарячій країні в Середній Азії.
Так уже склалося життя: чоловік після інституту потрапив туди за розподілом, бо мав стратегічну спеціальність — шукав воду і забезпечував нею місцеве населення. Ну і я, звісно, зібрала валізи й поїхала за ним, як нитка за голкою.
Якщо бути зовсім чесною, то мені самій хотілося опинитися подалі від суворого маминого контролю — таку пораду мені ще мої мудрі бабусі давали. І, знаєте, зовсім не дарма я їх тоді послухала!
Інакше б моя доля склалася геть по-іншому, і навряд чи так щасливо.
І от, приходить моя мама якось від сусідки, аж пашить від праведного гніву. Вона в мене й так жінка з характером, далеко не завжди м’яка, але такою розлюченою я її ще зроду не бачила.
Гучніше, ніж зазвичай, заявила, що ноги її більше в тих сусідів не буде. Ну і, ясна річ, звинуватила в усьому мене: мовляв, це я винна, що принесла їй у родину «заробітчан». Яких таких заробітчан і коли я встигла це зробити, стало зрозуміло трохи згодом.
Виявилося, що Петрусь, отой єдиний, залюблений онук сусідської бабусі, оженився. І не на кому-небудь, а на Галюсі — жвавій приїжджій дівчині. Де він ту свою долю перестрів, історія замовчує.
Але ж ви розумієте, Петрусь у тій родині завжди був царем і богом: з самого малечку за ним ледь не з оркестром і срібною ложечкою по хаті бігали, аби тільки дитятко добре поїло.
Я сама тих концертів не бачила, бо ми повернулися додому вже на початку девʼяностих, і старші діти пішли до школи, а найменша — в садочок.
А Петрик завжди був таким собі домашнім, тепличним хлопчиком.
Грамотним, дуже ввічливим — нічого поганого не скажеш, справді розумна дитина. Потім навіть якусь солідну посаду в міністерстві обіймав. І сусіди ним пишалися так, ніби він щонайменше в космос полетів.
Але ж і мамині онуки, себто мої діти, теж не в тім’я биті виросли! Старший син узагалі знайшов себе за кордоном. Оженився на такій же цілеспрямованій українці, і вони разом успішно працюють і живуть у Європі.
І свою бабусю, мою маму, він до себе в гості запрошував кілька разів. Вона поверталася звідти неймовірно задоволена, вся світилася і, звісно ж, хвалилася сусідці враженнями. Ще й бідкалася показушно: мовляв, якби не поважний вік, то літала б туди частіше.
От сусідка цього не витримала, позаздрила чорною заздрістю і вирішила помститися за всі ці хвастощі.
— А чим ти взагалі пишаєшся? — зло кинула мамина подруженція.
— Твої онуки сюди припхалися, і через таких, як вони, нашим дітям нормального життя немає! Ваші «приїжджі» в наших усе повідбирали і нормального старту в житті позбавили!
Коли мама мені це переказувала, я просто не знала, як втриматися від сміху. Це ж треба таке вигадати! Дуже кумедна ситуація вийшла. Але найсмішніше те, що винною у всьому мама вважала… мене!
Бачте, це ж я не спромоглася дочекатися появи дітей у столиці, щоб у них у свідоцтві про народження гордо значився Київ. Своєї провини вона взагалі не бачила, хоча я ж саме від неї свого часу дременула аж у ті безкраї піски, де смажилася на сонці, як та картопля на сковорідці.
— Мамо, ну поясни мені, Бога ради, у чому моя вина? — питаю її з усмішкою.
— Чим я тебе обділила? Як саме я виставила тебе перед сусідкою в поганому світлі?
Але мама так і не змогла знайти логічного пояснення. Вона просто «так відчувала», розумієте?
І все одно — це я, така-сяка, перед сусідкою її зганьбила. А чим саме — загадка природи. Хіба ж я винна в тому, що їхній золотоверхий Петрусь оженився не на тій, і зараз змушений жити в батьків на голові, бо залишив квартиру колишній дружині з двома дітьми?
Те, що мамина чергова розповідь про розкішну поїздку до онука збіглася в часі з безславним поверненням Петруся в рідні пенати — хіба це моя заслуга? Але ж хто б мене слухав!
Це епічне протистояння двох стареньких тривало місяці зо три. Мама щодня пиляла мене. Сусідка — своїх домашніх. Зрештою обидві вже майже прямим текстом заявляли, що в їхній історичній сварці винна я — жінка, чиї діти побачили світ не в тих географічних координатах. Що робити?
Довелося мені покаятися. Я навіть до сусідки пішла миритися!
Запросила її до нас у гості на пиріг. Слізно попросила вибачитися перед моєю мамою за отих «приїжджих».
Мовляв, ну мама ж не винна, що її недолуга донька такий фокус із місцем появи онуків утнула! І що ви думаєте? Помирилися наші бабусі.
Це ж повний абсурд!
І моє життя знову заграло радісними, світлими барвами! Тепер можна було спокійно ходити по хаті без берушів, не треба було щовечора заспокоювати маму. І, головне, зникло те грішне бажання іноді виставити її з дому (благо, у неї є своя квартира).
Але, чудово розуміючи, що мамі просто життєво необхідний звичний контакт із подругою, я добровільно пішла в парламентери. У їхні поважні роки багато хто вже не мислить настільки тверезо. А ці дві — ще ого-го!
В політиці так розбираються, що хоч на телебачення їх запрошуй. Іноді навіть цікаво послухати, які вони аргументи наводять «за» чи «проти» якогось закону.
Давно це вже було…
Але чомусь згадалося в той день, коли ми ховали ту саму мамину подругу. І мені так пронизливо шкода стало свою маму. Немає їй більше до кого ходити, немає кого до себе на чай кликати. Хоча в іншому крилі нашого великого будинку жила ще одна старенька — моя свекруха.
Але вони з мамою принципово не розмовляли. Складно в таке повірити, але це чиста правда.
Не могла моя мама забути і пробачити того факту, що сваха підтримала нас із чоловіком, коли ми тоді, замолоду, тікали з Києва.
Ось так у житті буває: здавалося б, людина сама себе заганяє в кут через свій нестерпний характер. Могла б мама знайти чудову співрозмовницю у свасі — розумній, начитаній, інтелігентній жінці, але впертість взяла гору. Не захотіла.
Мама щиро горювала за сусідкою. Хоча й з усіх сил намагалася цього не показувати. А тепер не стало й моєї свекрухи. І ми знову бачили, що мамі дуже тяжко на душі.
Якось одного тихого вечора вона зітхнула і сказала, що залишилася зовсім одна в цьому світі. Говорити їй у такі хвилини, що в неї є ми — це просто марна трата слів.
Але я тоді подумала: коли йдуть твої ровесники — це неймовірно важко. Важко для людини, яка всіх пережила і втратила своє колишнє життя, позбувшись того звичного щоденного спілкування та дрібних особистих радощів.
І ще я зловила себе на думці, що й сама почуваюся якоюсь осиротілою після відходу свекрухи, хоча моя рідна мама сидить поруч.
А мої діти… Вони ще не раз стикалися з кумедними казусами через те, що у них в документах написано. Але в них у голові змалечку було міцно вбито одне дуже просте, але завжди актуальне правило: не місце красить людину, а людина — місце.
Бережіть своїх рідних, доки вони з вами.
***
Ось таку теплу й трохи щемливу історію надіслала нам читачка Світлана. Часом наші найрідніші люди бувають такими впертими у своїх образах, що аж смішно, але саме вони наповнюють наше життя змістом; як кажуть у народі: де згода, там і перемога, а де гординя — там лише самотність.
А у вас чи ваших сусідів траплялися такі кумедні «сусідські війни» через дрібниці, які з часом згадуються з усмішкою?
