Олег та Ірина опинилися в одному купе зовсім випадково. Потяг мірно вистукував ритм, прямуючи до Одеси, а пасажири, як то воно буває, розговорилися. З’ясувалося, що обоє їдуть на весілля: він — до двоюрідного брата, а вона — до найкращої подруги.
Спершу розмова текла лагідно й невимушено. Знаєте, як це буває в дорозі: обмінялися ввічливими фразами про свято, згадали, як давно знають наречених…
Звичайна собі бесіда випадкових попутників, яких доля на одну ніч звела під одним дахом залізничного вагона.
— Тільки б погода не підвела, — з тривогою мовила Іра, дивлячись у вікно. — Бо зараз там сонце часом так швидко змінюється дощем, що й оком не змигнеш.
— Знаю, знаю, — підхопив Олег. — Усе дитинство там у родичів провів. Там воно як: дощик пройде, пил приб’є, і знову сонечко визирне. Все буде до ладу, побачите.
Потяг погойдувався, пасажири чекали на чергову станцію. Олег вирішив вийти в коридор, але, проходячи повз, ненароком зачепив Ірину сумку.
Вона полетіла на підлогу, і всі речі миттю розсипалися. Він тільки хотів перепросити, як Ірина незадоволено буркнула:
— Обережнішим треба бути!
Олег, хоч і винуватий, від такої різкості теж заївся: — Сумки треба закривати, пані, і взагалі — стежити за своїм добром.
— Ой, усе, налякав! — насупилася вона й заходилася збирати речі.
Олег спробував допомогти, але від хвилювання тільки більше все переплутав. Ірина різко кинула, що в нього «руки не з того місця ростуть», а він відповів якоюсь дошкульною колючкою.
Слово за слово — і розмова, що починалася так приємно, перетворилася на дрібну сварку. Решту дороги вони мовчали, ображено дивлячись у різні боки.
Приїхавши на місце, вони відразу забули одне про одного. Ірина поринула в приготування: хотілося ж виглядати якнайкраще, все-таки рідна подруга на рушник стає.
Вона щиро раділа за неї, хоча десь глибоко в душі шкрябав сум — у самої Ірини весіллям поки й не пахло.
Вона не розуміла, чому ніяк не може знайти спільної мови з жодним хорошим хлопцем.
— Це все через твій гострий язик! — часто бурчала мати.
— Цікаво, і в кого це вона в нас така «співоча» вдалася? — сміявся батько.
З роботою в Ірини все було чудово — успішний економіст на великому підприємстві, самодостатня пані з власною квартирою та новенькою автівкою, яку водила впевнено, як заправський шофер. Але от в цей раз вирішила їхати саме потягом, щоб максимально розслабитися. Доля вона така…
Тим часом Олег теж готувався до свята у брата. Про попутницю згадував мимохідь, як про вельми неприємну особу. «Подумаєш, сумку зачепив, — думав він. — Могли б разом зібрати та далі балакати, а вона все дорогу вовком дивилася».
Нарешті гості зібралися. РАЦС, вітання, квіти… А далі — ресторан, де можна нарешті розслабитися. Олег побачив Ірину майже відразу серед подружок нареченої.
«Оце так номер! — чи то зрадів, чи то засмутився він. — Навіть не знаю, підходити чи ні. Не підійду — образиться, підійду — знову щось вжалить». Вирішив поки не зізнаватися, що впізнав.
Олег після навчання у технікумі пішов працювати в автосервіс. Батьки вмовляли продовжувати навчання, але він відрізав: — Нащо мені той університетський диплом, якщо я машини люблю? Це моє покликання, я це вмію найкраще.
Заробляв він непогано, на життя вистачало, потроху збирав на своє житло, а про сім’ю поки не гадав — усе робота та робота.
Конкурс, що змінив усе
Схоже, доля таки поклала на них око. Увесь бенкет Олег ховався в натовпі, і, мабуть, вони б так і не перетнулися, якби не весільний конкурс.
Треба було зі зв’язаними руками наввипередки з суперницею добігти до стільця й сісти першою. Ірина, розпарена танцями та веселощами, на пів дорозі перечепилася й упала. Мабуть, так би й лежала, чекаючи допомоги, якби серце Олега не тьохнуло.
Він підбіг, підхопив її на руки й доніс до того клятого стільця.
— Сідай! — гаркнув він.
— Олег?! — вигукнула приголомшена Ірина й слухняно плюхнулася на місце.
Її оголосили переможницею, але Олег уже не чув — розвернувся й пішов геть. «Оце я дурний, — думав він, — вискочив, як Пилип з конопель, сором та й годі». А тамада тим часом на всі заставки хвалив «гармонійну пару».
Коли ненависть стає любов’ю
Назад вони їхали в різні дні й різними потягами. Здавалося б — усе, розійшлися дороги. Але доля не з тих, хто так легко здається. За місяць в Ірини зламалася машина прямо на трасі, коли вона поверталася з ділової поїздки.
Довелося викликати евакуатор і везти бідолаху в найближчий сервіс. А там — хто б ви думали?
— О, Ірино, привіт! — вигукнув Олег. — Який я радий тебе бачити!
Вона вже хотіла було щось дошкульно відповісти про звертання на «ти», але вчасно згадала мамине бурчання і татову посмішку. «Все-таки яблучко від яблуні недалеко падає», — подумала Іра і змусила себе всміхнутися.
— Коли ти посміхаєшся, я для тебе зірку з неба дістану, не те що машину полагоджу! — вирвалося в Олега.
Він раптом відчув, що так скучив за цією вічно невдоволеною дівчиною, що просто не може її відпустити. По радіо якраз грала якась тепла мелодія про те, що там, де вмирає образа, народжується кохання.
— Ну, тоді полагодь мені її безкоштовно, — засміялася Ірина, ризикуючи знову все зіпсувати своєю прямотою. — Легко! — відгукнувся Олег. — Ти тільки не йди нікуди, почекай, я зараз кави принесу.
Ірина почервоніла, їй стало ніяково за своє нахабство, але він уже біг до неї зі стаканчиком гарячого напою. Коли він повернувся, вона подивилася, як він радіє цій зустрічі, і серце її нарешті відтануло.
Після того ремонту лід між ними розтанув остаточно.
Вони розговорилися, згадали ту кумедну сварку в потязі й посміялися над собою. Виявилося, що в них купа спільного: обоє люблять подорожі, обоє марять своєю справою, і в обох через роботу вічно не вистачало часу на щастя.
Минув рік, і вони знову були на весіллі — тільки вже на своєму власному. Ірина прошепотіла йому на вухо:
— Знаєш, якби не та сумка в поїзді, ми б, мабуть, так і не розгледіли одне одного.
Олег усміхнувся:
— Це все доленька, Іринко. Іноді треба добряче посваритися, щоб потім цінувати кожен день разом.
Отак воно й буває: за випадковою сваркою чи неприємним першим враженням може ховатися людина, яку ти шукав усе життя. Кажуть, що справжнє кохання починається не з квітів, а з уміння прощати маленькі слабкості.
А чи траплялося вам колись, любі читачі, що людина, яка спершу здалася «нестерпною», згодом стала найближчою у світі?
