— А лампа доброго слова не варта, – дивується Олена, – собі нову купили, а цю викинути шкода! А позавчора вона пакет ганчірок принесла. Я розбирати почала, мало не зомліла: майки брата чоловіка, старі штанці свекра. Телефоную, питаю, навіщо? — На ганчірки згодиться, – нітрохи не бентежачись каже Тамара Дмитрівна, – а закінчаться, я ще принесу

Не знаю, що вже й робити, – шукає розуміння і поради у своєї мами Олена, – начебто і люди непогані, ставляться до мене ввічливо, всі вуха моєму чоловікові продзеленчали про те, як йому і їм усім зі мною пощастило. Але безпардонність просто зашкалює!

— 5 років заміжня, – відповідає їй мама з усмішкою, – пора і звикнути, ну такі вони.

— Та вже, – погоджується донька, – а сказати – образяться і чоловік образиться, але насправді важко все це терпіти стає.

Батьки чоловіка Олега Олени люди дуже прості, як то кажуть, робоча кісточка, проте сім’я у них міцна і непитуща. Крім Олега є ще двоє дітей, молодші сестра і брат. І не сказати, що Тамара Дмитрівна нав’язлива, але зустрічатися з родичами чоловіка Олена воліє рідше. Тільки це не зовсім від неї залежить.

— Ой, скільки салату і курячих ніжок залишилося, – зауважує Тамара Дмитрівна, скажімо, після сімейного ювілею, на якому сиділа разом із чоловіком, дітьми та сім’єю сина, яка складалася з нього самого, Олени та їхньої 3-х річної доньки, – де тут у тебе контейнер якийсь або пакети? Я зберу додому, нам не готувати і у вас не пропаде.

І такий підхід стосувався всього: цукерок і печива після чаювання, залишків пирога, приготованого Оленою, трьох маринованих огірків, що залишилися в тарілці.

—Чисто саранча, – каже Олена, – прийдуть на чай із тортом, то його залишки понесуть і те, що в мене на столі залишиться, теж прихоплять. Але ж матеріально не бідують, грошенята водяться, одягнені добре і харчуються вони гідно.

— Ну, може, готувати зайвий раз не хочеться, дітям бере, – робить(розповідь для сайту Рідне Слово) припущення мама Олени, – чи реально боїться, що у вас з Олежком пропаде і їй просто шкода продуктів?

— Мамо, – відповідає донька, – не кажи дурниць, – яким дітям? Сестрі Олега 21 рік, братові 19 років, а моя Вероніка не дитина чи що? І як, припустімо, можуть пропасти горіхи, сухофрукти і печиво? Не кажучи вже про те, що котлети, які залишилися, я вранці б із дорогою душею чоловікові розігріла? А натомість нам після їхнього візиту доводиться або до плити ставати, або в магазин йти . Нещодавно Вероніка вже сказала: «Бабусю, а залиш мені хоч цукерочку!». То що ти думаєш? Тамара Дмитрівна відповіла, що їй солодке шкідливе. А заодно з цукерками загорнула і два еклери, які сама ж до чаю і принесла!

— Ну тоді це просто бзик жадібності якийсь, – каже мама, – що сам Олег із цього приводу думає?

— А що він думає? Він одного разу сказав мамі, що вона немов із голодного краю приїхала і туди ж повертається. Образилася.

Образа мами Олега вилилася в ще один головний біль: тепер Тамара Дмитрівна, мабуть, щоб згладити враження й показати, що й вона сім’ї сина доброчинність чинить, почала приносити до хати Олега й Олени різні речі.

— Ось, – каже з порога, – а то вічно робите вигляд, що ми тільки беремо, а нічого натомість не віддаємо. Я лампу настільну принесла, нехай онука вечорами малює й оченята не псує собі.

— А лампа доброго слова не варта, – дивується Олена, – собі нову купили, а цю викинути шкода! А позавчора вона пакет ганчірок принесла. Я розбирати почала, мало не зомліла: майки брата чоловіка, старі штанці свекра. Телефоную, питаю, навіщо?

— На ганчірки згодиться, – нітрохи не бентежачись каже Тамара Дмитрівна, – а закінчаться, я ще принесу.

— Не треба нам, мама наша дорога, нічого тягнути, – каже Олена – я цей пакет на смітник відправила в повному складі. І не ліньки вам збирати й везти?

— Горда ти дуже, – звинувачує Тамара Дмитрівна Олену, – я ж допомогти хочу.

От Олена і не знає, як від такої «допомоги» відкрутитися, Олег рукою махнув, бери, мовляв, будемо викидати.

— Вдень Тамара Дмитрівна з донькою зайшла, були десь неподалік від нас, – продовжує Олена розповідь, – я обідати їм запропонувала, суп, другого не було, до чаю листкове печиво пекла.

— А налий ти нам ще чайку, – попросила Тамара Дмитрівна, – ми ще (розповідь для сайту Рідне Слово)печива поїмо, додому ж не понесеш, ви ж скупитеся.

— Бабусю, – каже тямуща Вероніка, – тато ще не пробував, і мені на полуденок залиш.

— Тобі мамка ще напече, – відповідає бабуся, анітрохи не бентежачись, – і не треба рости такою жадібною дівчинкою.

— І що ти думаєш, – з обуренням згадує Олена, – не пішли, поки все до кінця не з’їли! А Вероніка ще й жаднюгою росте?

Як можна протистояти подібній безпардонності? Адже не станеш же відмовляти рідним людям від дому через те, що в них звичка така: підгрібати все до останньої крихти до себе або з собою?

Фото: авторський контент сторінки “Рідне Слово”.