Купили ми будинок у селі. Продавала його молода пара, мовляв, батькам дача не потрібна, а бабусі не стало рік тому… Після того, як не стало старенької ніхто до хати не навідувався, тільки от продати приїхали.
Запитуємо, забирати будете речі? Вони у відповідь:
— Навіщо нам цей мотлох, ми ікони забрали, a решту можете викинути. Чоловік на стіни подивився, де світлішали квадратики від ікон.
— A фотографії що ж не взяли?
Зі стін сільської хати дивилися жінки, чоловіки, діти… Ціла династія. Раніше любили стіни фотографіями прикрашати. Я пам’ятаю, до бабусі приїдеш, a у неї нова фотографія в рамочці з’явилася, моя і сестрички.
— Я, — каже бабуся, — зранку прокинуся, батькам уклін, чоловікові поцілунок, дітям посміхнуся, вам підморгну — ось і день почався.
Коли бабусі не стало, то ми додали її фотографію на стінку і тепер, приїжджаючи в село (яке стало дачею), завжди вранці бабусі шлемо повітряний поцілунок. І здається, що в хаті одразу пахне пирогами й топленим молоком.
І відчувається бабусина присутність. Дідуся ми ніколи не бачили, він у війну загинув, але його фотографія висить у центрі, бабуся багато про нього розповідала, а ми в цей час на знімок дивилися і нам здавалося, що дідусь з нами сидить, тільки було дивно, що він молодий, а бабуся вже старенька. А тепер ось її фотографія висить поруч із ним…
Для мене ці вицвілі знімки настільки цінні, що якби стояв вибір, що забрати, то я б безсумнівно забрала фотографії. А тут їх не просто самотньо залишили на стіні й в альбомах, а й просто обізвали мотлохом.
Після купівлі ми почали прибирання і знаєте… Рука не піднялася викинути речі цієї жінки, яка жила для своїх дітей і онуків, а вони її просто кинули…
Звідки я це знаю? Вона їм листи писала. Спочатку писала і відправляла, без відповіді. А потім перестала надсилати й три акуратні стопочки любові й ніжності так і спочивали в комоді. Каюся, прочитали…
І я зрозуміла, чому вона їх не відправила. Побоялася, що загубляться, а тут вони в цілості, вона думала, що після її смерті їх усе ж прочитають… А в листах ціла історія, про роки життя у війну, про її батьків, бабусь, дідусів і прапращурів — вона переказувала те, що їй повідала її бабуся, щоб не померли сімейні цінності, щоб пам’ятали. Як викинути таке?
— Давай, відвеземо її дітям? — зі сльозами запропонувала я чоловікові. — Таке не можна викидати!
— Думаєш вони кращі за онуків? — із сумнівом протягнув чоловік. — Жодного разу, он, не з’явилися…
— Може вони старенькі, хворі, хіба мало…
— Я їм зателефоную, запитаю.
Через онуків дізналися телефон і почули бадьорий жіночий голос:
— Ой, та викиньте ви все! Вона нам ці листи пачками слала, ми навіть не читали останнім часом! Їй робити там нічого було ось вона і розважалася…
Чоловік навіть не дослухав, трубку кинув. Каже, от стояла б вона зараз поруч, придушив би!
— A знаєш що? Ти ж письменник, от і переклади ці листи на оповідання!
— Вони потім пред’являть…
— Так, вони, я впевнений, і книжки-то такі не читають! — хмикнув чоловік. — Але я заради тебе з’їжджу до цих, тьху, візьму у них письмовий дозвіл.
І він дійсно з’їздив і оформив усе нотаріально. А я тим часом дісталася до підпілля. Знаєте, у сільських будинках прямо з хати спускаєшся вниз під підлогу і там прохолодно так, на кшталт льоху. А там банок із соліннями, вареннями…
А на кожній баночці папірець приклеєний із вицвілим написом: Вані його улюблені грузді — Вані не стало десять років тому, так і не стала в пригоді баночка; Софії лисички, солоні огірки для Анатолія, малина лісова для Саші…
P.S. Загалом у Ганни Лук’янівни було 6 дітей. Всі вони померли раніше за неї (здебільшого нещасні випадки), окрім останньої, пізньої доньки, яка й обізвала всі ці речі мотлохом.
А мама чекала, що діти приїдуть з онуками, дбайливо катала банки, з любов’ю підписувала… Останні банки з грибами датовані минулим роком, їй на той момент було 93 роки. Тобто 93 роки!!! А вона в ліс ходила, щоб онукам грибів, ягід назбирати! А вони…
Останні чотири роки Захар жив бобилем. Хата велика, простора, а з живого в ній —…
Я ніколи не думала, що зрада може мати два обличчя. Перше — коли коханий чоловік…
Я прокинулася від запаху кислої капусти та дешевого прального порошку, але для мене це був…
Липнева субота дихала густою вечірньою спекою, коли за сусідським парканом раптом грянула музика. Та так,…
Вони завжди були дуже близькі — брат і сестра. Аж поки на поріг батьківської хати…
Скільки разів я чула від сучасної молоді оцю модну нині фразу: «У мене психологічна травма…